Ірма Вітовська, володарка двох «Золотих дзиґ» (останню за роль у фільмі «Мої думки тихі» вона отримала якраз у розпал ізоляції), поділилась із ТК карантинними враженнями, думками про шляхи виживання галузі, особливості поведінки кіноспільноти, відносини кіно з ТБ та ідеями донесення українського кіноконтенту до найвіддаленіших куточків на мапі країни.
Як пережили карантин? Які плюси та мінуси знайшли у вимушеній робочій паузі?
Спершу зраділа можливості виспатися і побути з близькими. Але хоча я й люблю іноді побути равликом та залягти у мушлю, зрештою мене все дістало і прийшло розуміння, що я все ж – урбаністичний екстраверт.
Серед мінусів – набрала вагу. Але взяла себе в руки, скинула 5 кіло і продовжую далі шлях до ідеалу (усміхається). До речі, заздрю людям, які під час вимушеної перерви одразу почали займатися спортом. Ми ж з сім’єю – читали, дивилися фільми, грішили коктейлями. Слава богу, на церемонії «Дзиґи» все обмежилось святковим піджаком, бо відбувалось в онлайні (сміється). Але все ж я не була повністю поза роботою. Тричі на тиждень виходила на зв”язок зі студентами (Ірма Вітовська викладає в Університеті культури та мистецтв – ред.). А наприкінці весни почалися пробіжки в лісі, велосипед, гіроскутер…
А які проєкти довелось відкласти, і що вже, можливо, встигли надолужити?
Дебют 11-го пітчингу «Між нами» (повнометражний ігровий дебют Соломії Томащук став одним з переможців конкурсу Держкіно – ред.) мали знімати у березні, а почали тільки зараз. Взагалі весною у мене мало бути 4 кінопроєкти, але вони перенеслись через карантин. Серед них – друга частина «Іловайська» та інші роботи, які не хочу поки спойлерити.
А от з телебаченням поки не складається любовного зв’язку. Пропозицій в україномовному форматі дуже мало, а я тримаю свою позицію і не йду на російськомовний формат. Моя внутрішня гігієна не може прийняти факт співпраці в одному проєкті з людьми з країни агресора. Я розумію, що і там є адекватні люди, але нічого не можу зробити з собою: перед очима спливають картини госпіталю 2014 року і це створює внутрішній затиск. Тому на телебаченні я поки не присутня.
У Антоніо Лукіча знялась у «СЕКС, ІНСТА І ЗНО» (серіал про сучасних підлітків, створюється спеціально для VOD-платформи 1+1 video – ред.) – після «Моїх думок тихих» я не змогла йому відмовити (сміється). У мене там невеличка роль шкільного психолога.
під час фільмування «СЕКС, ІНСТА І ЗНО», фото 1+1 media
А ще, на 14-й пітчинг подалися деякі проєкти, щодо яких зі мною були попередні перемовини.
Затримки фільмування, відкладені проєкти — подібна ситуація може повторитися ще й восени. Як планувати роботу акторам і кінематографістам у таких умовах?
Якби ж я знала рецепт! У країні, яка перебуває у військових реаліях, плюс фінансова й економічна криза у світі й у нас, вірус, – наївним божевіллям було б планувати щось на далеку перспективу. Роби, що є, і будь цим щасливий. Я вже давно не будую великих планів наперед: по-перше, це травмує, коли не здійснюється; по-друге – безглуздо це робити, коли існує багато факторів, на які ти не впливаєш.
От «Дзиґу» вдруге поспіль отримала – можна кілька років не дратувати нікого і заспокоїтись (сміється). До речі, ви знаєте, мене з перемогою привітало лише 5 колег! Я не ображаюсь, але мушу визнати, що ми ще не навчились радіти успіхам інших, не вміємо жити в умовах колегіальних домовленостей, навіть формальних. Протоколу варто було хоча б для іміджу дотримуватися, бо нікуди з таким відношенням один до одного ми не допливемо.
Як на мене, подібна поведінка – вияв такого собі постколоніального комплексу. Богдан Бенюк колись дуже сміявся над моїм порівнянням: «якщо у нас у країні раптом вигадаєш електробаян, за логікою, хтось наступний мав би піти далі й винайти електроорган, а натомість він приходить і розбиває твій електробаян».
І це не лише про кіноспільноту, це поганий діагноз для суспільства загалом. Щодо мене, то я вже давно живу сама собою, йду своєю дорогою і не ображаюсь на колег. А от суспільству треба навчитися десь наступати на своє «я», позбавлятися цього підліткового інфантилізму, щоб рухатись вперед.
Ви зараз знімаєтесь у «Між нами» Соломії Томащук, і знову, як і «Мої думки тихі» – це режисерський ігровий дебют. Ви свідомо обираєте такі проєкти?
Мені подобається цей проєкт, і я бажаю, щоб все вдалося, щоб ц кіно приходило все більше «нових і завзятих». Мені взагалі здається, що обов’язок акторів із досвідом – допомагати молодим, ділитися своїми знаннями, не боятися бути об’єктом експерименту, адже дебют – це завжди експеримент…
У центрі сюжету «Між нами» – тема насильства в родині. Я трохи обізнана з нею – цікавилася, брала участь у програмах на цю тему, розмовляла з психологами. Проблема побутового, морального насильства дуже гостра: у 2018 було 800 тис. зафіксованих звернень, багато випадків у тіні, тож цю цифру можна сміливо множити на два, щоб зрозуміти реальний стан речей. Існує велика кількість випадків, коли діти були жертвами або свідками насильства, і це потребує ще більш тривалої реабілітації…
І от «Між нами» – про те, як жертва може трансформуватися, який небезпечний вихлоп може бути. А я люблю персонажів із переходом, тож вирішила ризикнути. Такого в кіно я ще не робила.
Щодо нової Ірми ззовні та всередині одразу згадується «Брама».
У «Між нами» – внутрішнє перевтілення та трансформація. Баби Прісі там не буде. Тому з «Брамою» я б не порівнювала – зовсім різні напрямки. А от щось інше, неочікуване, я сподіваюсь, продемонструю. Але як і у випадку з іншими ролями, героїню з «Між нами» мені теж треба буде прийняти та захищати.
фільмування
І які ваші прогнози на майбутнє кінопоказів? Кінотеатри поки так і не відновили колишню відвідуваність.
З кінотеатрами й театрами дійсно катастрофа. Всі ці карантинні правила для них мінус, але що робити… Контент можна пустити ще декількома колами. На платформи потрібно виходити, на інші майданчики. От, до речі, у Дніпрі відбувся перший автокінофестиваль, після нього незнайомі мені люди пишуть в особисті повідомлення подяки. Наприклад, людина пише, що зневірилася в українських фільмах, а після перегляду «Моїх думок тихих» до них повернулася. Такі речі зворушують. Звичайно, у відповідь я завжди раджу подивитися й інші фільми, у нас зараз багато якісного кіно з’явилось.
Одна з можливостей повернути увагу глядача – покази просто неба. Зараз у Києві такі проходять, долучилася Каховка, Одеса. У серпні їду на такі покази до Запоріжжя, на Хортицю: мені цікаво просувати український контент на Схід і Південь, потрібно розуміти, що там великі густонаселені міста, а інформації бракує. І тут ми знову повертаємось до теми ТБ. Звичайно, канали приватні, але можливо варто було б приділяти кіно більше уваги, наприклад, пускати новинні стрічки про кіноподії, про вихід того чи іншого фільму. Було б добре, щоб галузь ТБ допомагала кіно. Ми не конкуренти, це, так би мовити, «різні лижі», які можуть доповнювати один одного і сприяти. На сьогодні дуже важливо доносити інформацію про наші успіхи, як у кіно, так і в культурі загалом. Наприклад, успіх «Атлантиди» Валентина Васяновича у Венеції (фільм переміг на Венеційському кінофестивалі у програмі «Горизонти» – ред.) – це ж масштаб «виграти олімпіаду»! А цій інформації зраділо лише вузьке коло кіноспільноти, більшість людей просто про неї не почула.
Треба підіймати питання освіти й обізнаності. Про Канни, Венецію і Берлін знають, бо там червоні доріжки та багато гламуру. Але в Європі взагалі-то 15 кінофорумів! От відібрали «Погані дороги» Наталі Ворожбит на Венеційський фестиваль – це ж топова новина! Щоб вболівати за своїх, щоб підтримувати патріотичну атмосферу в країні!
Культура і кіно зокрема – це імідж країни. Як і спорт, до речі. А у мене перед очима така картина: у Франкфуртському аеропорті йшла наша юнацька збірна з бадмінтону з виграним кубком, з українським прапором – німці їм усміхались і вітали, а в Україні про них ніхто взагалі не знав. А ми повинні постійно нагадувати про наші успіхи – про вчених, про відкриття, про талановитих дітей, про кінопроєкти, відібрані на міжнародні конкурси. Жити у постійному стресі та сумнівах, чи це твоя країна і що далі, неможливо, а от позитивна інформація мобілізує і надихає йти вперед.
автор фото — Ігор Гайдай
Я знаю, що у вас є власні ідеї щодо підвищення обізнаності українців та донесення вітчизняного кіно до найвіддаленіших куточків, де, на жаль, сьогодні немає фізичної можливості його побачити.
Так. Одна з них – культурні хаби, де транслюватиметься український контент.
Я не є прихильницею ідеї відкриття великих кінотеатрів у всіх містах, бо не уявляю, хто їх буде заповнювати. Але я прихильниця хабів – невеличких залів у маленьких містечках, які б були зав’язані не лише на кіно, але й на креативні індустрії. Завдяки їм ми зможемо дістатися до населених пунктів на 15 тис., 50 тис., 200 тис. мешканців. І такий заклад не буде порожнім. Є аматорські колективи, які зможуть виступати на сцені, а зал аудіовізуальний може мати власну сітку — є багато контенту, зокрема й дитячого, який можна показувати. А єдиний координаційний центр у Києві мав би узгодити з продакшенами права та контролювати всі нюанси. Наприклад, у нас роковини Голодомору, що можете запропонувати? Будь ласка, – Буковського «Живі», є тематична дитяча анімація. Можна охопити й дітей, і дорослих, і замість двох уроків на тему Голодомору, показати кіно, яке має більшу силу, ніж звичайна лекція.
Якщо розвивати цю ідею далі, можна дійти й до інтерактивного спілкування: не лише зробити показ, але і залучити глядача до обговорення. І навіть пандемія цьому не перепона. Зараз є технічні можливості дистанційного залучення творців продукту, акторів одразу після показу. І таким чином глядач, навіть у географічній глибинці, відчуватиме свою причетність, отримає змогу бути почутим. Я знаю, що багато хто підтримує таку ідею. От вибори наближаються, нехай хтось використає її як власну, я не ображусь (сміється). Я ще інших ідей наплоджу.
Читайте також:
У Києві відзнімуть трилер «Між нами»
1+1 Digital Studios знімає серіал про покоління Z
Оголошено лауреатів кінопремії «Золота Дзиґа»
Хто стане переможцем премії «Золота Дзиґа-2020»: думки кінокритиків
«Я не дурник, я ─ творець»: рецензія на фільм «Мої думки тихі»
Фото: Ерфан Халілі, 1+1 media, Ігор Гайдай
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
