Прем’єра драми в Україні відбулася на відкритті Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість». Раніше під час Варшавського кінофестивалю фільм отримав Спеціальний приз журі. Ми поспілкувалися з режисеркою стрічки Дарією Онищенко про фільмування, фінансування, мотивацію головної героїні та новий проєкт про Казимира Малевича.
Чому обрали саме таку тему для фільму «Забуті»?
Так сталося, що ще до Майдану працювала над матеріалом до художнього фільму про нашу українську Гельсінську групу. Так само про борців за незалежність та збереження нашої мови та культури. Але дія відбувалася наприкінці 80-х років. Потім трапився Майдан, який нас всіх підкосив… Коли я повернулася до сценарію, вже почалася війна, і всі події навколо стали поштовхом для того, щоб ту історію, події якої розгорталися у 80-х, адаптувати до сьогоднішніх реалій.
Тоді я була у складі кількох груп німецьких документалістів: перекладала інтерв’ю з переселенцями та військовими. Я збирала інформацію, яка надихнула мене на сценарій. Це була свого роду збірка історій, які я почула, знайшла в пресі, та про які мені розповіли люди з окупованих територій. Мені стало зрозуміло, що фільм про війну треба робити не одразу, адже для осмислення подій потрібна об’єктивність. Тому, коли я спочатку намагалася знайти фінансування в Німеччині, редакторка одного баварського телеканалу сказала мені: «Даша, тобі треба почекати. Фільми про війну потребують об’єктивної оцінки, якої в тебе ще немає. У тебе надто багато патріотичних почуттів, але у кожній війні є дві сторони медалі». Поки ми шукали фінансування, пройшов час. На мою думку, ми випустили фільм, коли вже більш-менш можна було про нього об’єктивно говорити.
Я зосередилася на тому, щоб розповісти історію простих людей, сімейну драму, та не зациклюватися тільки на військовій тематиці.
Як ви готувалися до написання сценарію? Проводили інтерв’ю з жителями окупованих територій чи надихалися історіями своїх знайомих і друзів?
Одна з моїх найкращих подруг з Луганську, виконавиця головної ролі також з Луганську. В основі лежать історії реальних людей, які залишилися з різних причин та не за власною волею на окупованих територіях. Дещо ми брали з інтерв’ю з переселенцями, дещо розповідали друзі та друзі друзів. Тобто це така сукупність та узагальнення. Все ж таки це художня історія, але побудована на реальних подіях.
Чи можна назвати фільм частково документальним?
Є велика різниця між художнім кіно та документальним. Це все ж таки вигадана історія. У нас художній сценарій, професійні актори. Але в її основі лежать реальні події.
Де проходило фільмування?
Знімати на окупованій території можливості у нас не було. Ми знімали фільм під Києвом: у Фастові та у Білій Церкві. А також їздили на схід у Слов’янськ.
Скільки тривало фільмування?
Приблизно два місяці, знімали взимку.
Фільм частково спонсорувало Міністерство Швейцарії. Як ви почали співробітництво щодо цього проєкту?
У мене так складається, що я часто шукаю продюсерів та співпродюсерів своїх фільмів. Продюсерку зі швейцарського боку Клаудію Лєманн я вже знала декілька років, ми раніше працювали над однією з моїх короткометражних робіт. Її зацікавила тема України, бо вона вже знімала у нашій країні і їй дуже сподобалося у нас. Від самого початку конфлікту її зацікавили події в Україні. Вона побачила актуальність цієї історії у тому, що схожа доля переселенців чи людей на окупованих територіях зрозуміла людям з усього світу. Бо таких окупованих територій у світі багато, не тільки у нас. І війна завжди має схожі проблеми, тому про це можна говорити. Особливо зараз, після останньої хвилі біженців із Сирії, яка сколихнула всю Європу. Ця тема дійсно актуальна та зрозуміла для міжнародного глядача. Потім Клаудія Лєманн як продюсерка подалася у швейцарський кінофонд при Міністерстві культури Швейцарії, і вони нас підтримали.
Розкажіть про фестивальну історію фільму. Чи була «Молодість» завершальним фестивалем?
Прем’єра відбулася на Варшавському міжнародному кінофестивалі. Для мене це було приємно, адже це був фестиваль класу «А». Там «Забутих» сприйняли добре, та ми отримали Спеціальний приз журі. Після цього ми показали фільм в Австрії, Португалії, Італії, незабаром покажемо у Німеччині та у Сербії.
Це було ще до пандемії?
Це було під час пандемії. Вона значно на нас вплинула, багато фестивалів було скасовано. Проте деякі з них адаптувалися. У Португалії, де ми отримали три призи, зробили формат «мобільного кіно». Всією країною їздив фургон і показував кінострічки. Також нас відібрали Стамбульський фестиваль, який перенесли, та Сербський фестиваль європейського кіно, що відбудеться на початку вересня.
Нещодавно нас ще запросили на фестиваль у Франції, який присвячений фільмам про війну.
Не плануєте знімати німецькомовне кіно?
У мене є один проєкт у розробці, це копродукція з Німеччиною та Швейцарією. Фільм буде зніматися німецькою мовою. Але я все більше працюю в Україні. Знімати авторське кіно не так легко, мене дуже підтримує моя родина. Робота режисера – дуже непроста і за маленькі гроші. Хоча при цьому ти витрачаєш роки, щоб зробити один фільм, але я однаково залишаю за собою право працювати над тими проєктами, в які я справді вірю. Наразі це проєкт про творчість Казимира Малевича, з яким ми подалися на конкурс Держкіно. Також ми пройшли з цим проєктом на пітчинг Одеського міжнародного кінофестивалю. Серед наступних копродукцій – буде екранізація книги одного зі швейцарських письменників, ім’я якого поки що я тримаю в секреті. Наразі вирішується питання щодо прав на цей твір.
Розкажіть детальніше про фільм, присвячений Казимиру Малевичу.
Продюсеркою фільму виступає Анна Паленчук, компанія 435 Films. Сценарій я вже написала, він вийшов сильним. З написанням мені допомагала Тетяна Філевська, головна експертка з біографії та творчості Малевича в Україні. Крім того, ми контактуємо з родичами Малевича, які допомагали нам побудувати реалістичні образи героїв. Історія буде будуватися на конфлікті Малевича з конструктивістом Володимиром Татліним, який також провів своє дитинство в Україні. Нам важливо показати вплив Малевича на все мистецтво постмодерну, його зв’язок з Україною.
Який жанр кіно вам ближчий?
Звичайно, це драма. Моя дебютна робота «Істальгія» була драмою. Фільм про Малевича – мій перший історичний проєкт. Але кажуть, що історичних картин в сучасному кінематографі вже немає, міняються тільки костюми та грим акторів. Стиль фільмування уже працює більш-менш однаково – у реалістичній естетиці. Я люблю дуже візуальний реалізм у кіно. Як на мене, це ознака гарного європейського кіно, де не намагаються використовувати багато спецефектів, а показують історії про реальне життя та підіймають соціально важливі теми.
(СПОЙЛЕР) Щодо мотивації героїні Ніни у «Забутих». Чому жінка все ж таки вирішила поїхати в Україну та залишити Андрія?
Я думаю, що поїхати в Україну було ціллю для Ніни. Курси перекваліфікації та вимушеність залишитися у Луганську полягали в тому, що вона не хотіла залишити свого коханого чоловіка. Через його роботу вона не наважувалася поїхати. Роман з хлопцем – це свого роду протест у їх стосунках з чоловіком. Ніна та Юрій – це сімейна пара, яка багато років не дивиться один одному в очі. Ми навіть під час фільмування дотримувались такого правила: актори не повинні були дивитися один одному у вічі. Їх конфлікт головний – це різні моральні цінності. Ніна – людина з сильними моральними переконаннями, а Юрій пливе за течією. Куди його понесе – туди він попливе. Йому головне отримати якусь копійку та забезпечити родину. Роман із хлопцем – протест проти поведінки чоловіка. Для Ніни це ніби ковток свіжого повітря. Вона бачить в очах цього хлопця якийсь дитячий ідеалізм.
Чи є у героїні Ніни прототип? Чи це вигаданий персонаж?
Схожа історія з вчителькою української мови, яка ходила на курси кваліфікації та яку ображали та дискримінували, тому що вона спілкується українською – трапилася у Криму. Щодо характеру Ніни – мені важливо, щоби актори для ролі віддавали частинку себе. Марина Кошкіна сама дуже багато привнесла у цей образ. Вона дуже сильна молода жінка, яка бореться за самовизнання та багато працює з ранку до ночі у декількох театрах. Марина дуже наповнила цю героїню.
Також, коли я пишу сценарій, я опираюсь завжди на власний досвід. Це можуть бути й мої стосунки, або людей, яких я добре знаю.
Чи імпровізували актори під час фільмування?
Так. Я, окрім Станіславського, прихильниця і Method. Я намагаюся дати акторам більше свободи, тому ми з оператором ніколи не робимо розкадрування, адже це обмежує і мене, і акторів. Звичайно, необхідно імпровізувати під час репетицій, адже на знімальному майданчику на це вже немає часу. Також ми досить вільно працювали над сценарієм: якщо акторам деякі слова або фрази давались важко, ми коригували діалог. Я завжди лишаю можливість в останню хвилину це змінити.
Також я помітила, що у луганських сепаратистів був свій сленг.
Ми працювали з двома мовами та намагалися передати говір, хоча знали, що це не так просто. Навіть для виходу у прокат у нас були певні обмеження щодо використання інших мов. У цьому фільмі постає тема мовного питання, тому було важливо, щоб глядачі на міжнародних фестивалях зрозуміли про причини конфлікту. Часто люди за кордоном не розуміють, у чому проблема. Я сама з російськомовної родини та перейшла на українську після Майдану. Але, нічого, моя сім’я мене прекрасно розуміє.
Читайте також:
У Києві стартував кінофестиваль «Молодість»
Драма «Забуті» выходит в прокат 3 сентября
В Харькове состоится премьера фильма «Забуті»
Фото: пресслужба
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
