Про що фільм? Мати сімейства, яка помирає від невиліковної хвороби, збирає всю родину у великому заміському будинку. Збори у такому складі – останні, адже жінка хоче незабаром піти з життя… Сім’я вирішує відсвяткувати Різдво влітку, і якийсь час задумане йшло за планом, однак суперечності, невирішені конфлікти та сімейні таємниці все-таки даються взнаки.
Ця картина – переосмислення однойменної данської стрічки 2014 року. Скандинавський кінематограф (як і ТВ-продукти) давно цікавить голлівудських босів, які із задоволенням адаптують цікаві ідеї для англомовного ринку (найперше – для США). За сценарій «Тихого серця» відповідав Крістіан Торп (він же займався і данським фільмом), а режисером став Роджер Мішелл («Ноттінг-Гілл»). Для подібних проєктів велике значення має акторський склад, і в цьому випадку глядач може не переживати. Сьюзен Сарандон, Кейт Вінслет, Сем Ніл, Міа Васиковська – з дійовими особами повний порядок.
З перших хвилин задається досить млявий темп, що посприяло плавному зануренню у те, що відбувається. Нас поступово познайомили з персонажами, частково оголили проблемні місця в їхніх взаєминах і запропонували разом з ними провести останній вікенд у життя головної героїні, яка захотіла уникнути незручностей і мук через недуг, що прогресує. Музичний супровід і тепла картинка допомогли створенню відповідної атмосфери, уникаючи будь-якого ухилу у зайву драматизацію і нагнітання без особливого приводу.
Піднята тема ніколи не втратить актуальності, і в цьому її головна перевага. Тут немає підводних каменів, а простота і ясність подачі для будь-якої аудиторії працюють на фільм, а не проти нього. Чи можна розглядати «Тихе серце» як пропаганду евтаназії? Ні в якому разі, адже навіть відверто несприятливий привід для сімейного вікенду тут підноситься так, щоб підкреслити важливість життя. І в цьому нема ніякої суперечності, оскільки посил на контрасті виходить переконливішим.
Однак не евтаназією єдиною. Творцям також вдалося ненав’язливо поговорити про приховані бажання, мрії та силу спогадів, здатних у потрібні моменти витягнути з ями невдач/депресії та назавжди зберегти у пам’яті певний образ тієї чи іншої людини. Скажений життєвий ритм притупляє багато спогадів, залишаючи у полі зору лише актуальні перипетії. Це – реалії, і кожен з нас з ними стикався або продовжує стикатися досі. Тут впору знову згадати про контраст, адже Мішелл і Торп не забули передати своєрідну естафетну паличку завтрашнього дня, підкреслюючи: минуле, яким би воно не було, не повинно заміняти собою все інше.
Завжди приємно бачити хорошу акторську гру, тільки ось сюжет не забезпечив глибокого занурення у більшу частину характерів, лише точково показуючи наявні особливості та по одній розкриваючи таємниці. Ні-ні, нехай синопсис не вводить в оману – не варто очікувати заплутаної сімейної справи в дусі Агати Крісті, адже стрічка не відхиляється у сторону від заданого шляху. Окремо хочеться виділити Сьюзен Сарандон – переконлива роль і дуже тонка передача внутрішньої тяжкості її персонажа.
Попри підняті питання про життя і смерть, у стрічці не так багато драматичних моментів, які збивають з ніг, і це усвідомлена ставка на тиху, але не таку, що волає на повний голос трагедію. Особливо сильно картина буде резонувати у тому випадку, якщо глядачі недавно зіткнулися з втратами близьких людей – проведення паралелей практично неминуче, оскільки те, що відбувається на екрані позбавлене відразливої фальші.
Якщо говорити про мінуси, то історія перманентно страждає через очевидність подальших подій – та сама простота, про яку згадувалося вище, має і зворотну сторону медалі. До чого це призвело? До нестачі емоційності, оскільки градус сюжетного розжарення, що підвищується по факту не привносить нічого нового, обмежуючись невеликими змінами для декількох героїв. У цьому немає катастрофи для фільму загалом, однак друга половина могла вийти набагато могутнішою, при цьому фінал – дійсно хороший.
«Тихе серце» – прекрасний вибір для походу у кінотеатр, особливо у тому випадку, якщо ви віддаєте перевагу неспішним драмам. Так, за сюжетом – літо, герої святкують Різдво, але за відчуттями перед нами по-справжньому осіннє кіно – з приємними червоно-жовтими фарбами та дрібним дощиком. І цей фільм не тільки про прощання з дорогою людиною, але також про прощення і тяжкість прийняття рішень, з якими душа змиритися не може.
Читайте також:
Анекдот, рассказанный дважды: рецензия на фильм «Борат 2»
Больше драмы, меньше треша: рецензия на второй сезон сериала The Boys
Випалена земля – рецензія на фільм «Атлантида
Зворотний відлік – рецензія на фільм «Доказ»
Неудачный китайский Голливуд: рецензия на фильм «Мулан»
Фото: “Кіноманія”
Подписывайтесь на «Телекритику» в Telegram и Facebook!
