Як відомо, фільм Валентина Васяновича минулого року взяв головний приз у секції «Горизонти» на 76-му Венеціанському кінофестивалі, що відчутно підігрівало інтерес глядачів до проєкту задовго до його прем’єри в українських кінотеатрах, призначеної на 5 листопада.
Про що кіно? «Атлантида» розповідає про майбутню перемогу України у війні з Росією. Події розвиваються у 2025 році у деокупованому Донбасі, територія якого визнана непридатною для проживання, а навколишнє середовище настільки спустошене, що будь-які зміни здаються неможливими.
Перед нами антивоєнний маніфест – глибокий і неквапливий, але дещо одноманітний за подачею. Тема Донбасу актуальна не перший рік, і ніхто з нас не знає, скільки ще нашій країні доведеться жити з окупованими містами та півостровом, лінією фронту, зведеннями про поранених і вбитих. Усе перераховане – наша реальність, яка когось торкнулася або безпосередньо (як мене – я застав найбільш «гарячу» пору 2014-2015 років), або побічно. Васянович «відправився» у майбутнє, у якому українців очікує нелегка перемога – вдалий хід, який підводить глядача відразу ж до наслідків, але не занурюючи у черговий бойовик за мотивами історій із зони збройного конфлікту.
Авторський задум полягав у тому, щоб показати максимально непривітну для людини територію, попутно розкриваючи іншу фундаментальну проблему – спустошене суспільство, яке проживає кожен новий день немов у темряві, не знаходячи промінчика світла навіть на світанку. Ідея – хороша, проте надто песимістична. Рішення занурити головних героїв у стан сомнамбулічної відчуженості – неоднозначне, і мені воно не припало до душі. Так, награні діалоги та поведінку людей у кадрі слід розглядати як свідомий ухил у документалістичну правдоподібність (помножену на втому від усього), але саме це не дозволило перейнятися персонажами.
Головні ролі виконали Андрій Римарук і Людмила Білека – вони, як і інші дійові особи, на особистому досвіді знають, що являє собою війна на Донбасі, оскільки героїв стрічки довірили колишнім учасникам бойових дій, солдатам і волонтерам. Непрофесійні актори впоралися з поставленим завданням, до того ж згадане емоційне знеособлення не повинно заважати при сприйнятті – все вписалися добре, ніхто не випадав.
Показана деіндивідуалізація цілого регіону внаслідок війни має антиутопічний присмак, однак він доречний, підкреслюючи безвихідність ситуації, що склалася. Прогресивна апатія – невіддільний супутник кожного, хто опиняється на такій території, і Васяновичу вистачило перших 15-20 хвилин, щоб переконливо це показати. Всі подальші перипетії не змінюють загальну картину, зате доповнюють її новими мазками.
Ще із трейлера було зрозуміло, що «Атлантида» – красиве кіно, і після перегляду приємно зазначати, наскільки якісна робота була пророблена. Всі локації підібрані дивовижно – тут не може бути ніяких претензій (основна частина фільмування проводилася у Маріуполі). Довгі статичні кадри, бойова техніка, «втомлені» будівлі, розбиті дороги та, як наслідок, затяжна атмосфера нікого не залишать байдужим, гарантуючи повне занурення у те, що відбувається.
Надмірно затягнуті сцени – один з мінусів стрічки, який можна було усунути на етапі монтажу, та й темпоритм подачі не постраждав би від скорочення хронометражу (кіно – дивно рівне). Був і інший варіант – додавання більшої подієвої насиченості, адже у середині фільму відзначався певний «голод» у цьому плані, коли домінувала лише візуальна складова. Це одна зі складностей проєктів подібного роду, коли через обрану концепцію в автора не так багато шляхів для відходу в бік.
Чого ще не вистачало при перегляді «Атлантиди»? За відчуттями – приголомшливих ударів молотом по ковадлу, які виводили б з рівноваги, змушували відкривати очі ширше і дихати частіше. Цього можна було досягти не тільки за допомогою шокових сцен, але і з поступовим нагнітанням напруги, яка розкриває трагедію під іншим кутом. Спокійна і, як уже зазначалося вище, рівна історія цьому не сприяла – в іншому випадку перед нами було б зовсім інше кіно, до того ж не варто забувати про потенційний ризик утратити рівновагу.
Чи є провісник щасливого завтрашнього дня? Ним стає непереконлива, але така важлива любовна лінія, що розбавляє темні фарби світлими тонами. Так, майбутнє як і раніше вкрите туманом, так, воно все так же приречене бути здебільшого імітацією нормального життя в абсолютно непридатних умовах. Однак майбутнє є, і заради нього варто було боротися, що варто застосовувати не тільки до Донбасу зразка 2025 року з «Атлантиди», а й до сучасної України загалом.
І ось тепер необхідно зазначити головну думку картини – застереження. Красиве і страшне одночасно, воно стає ілюстрацією незворотних змін для території, що стала епіцентром протистояння. Найстрашніше – зміни вже відбуваються, що зможе підтвердити кожен, хто живе або бореться на Донбасі
Читайте також:
Зворотний відлік – рецензія на фільм «Доказ»
Неудачный китайский Голливуд: рецензия на фильм «Мулан»
Любовь во время войны: рецензия на фильм «Забуті»
Дар’я Онищенко про «Забуті», новий байопік та акторську імпровізацію
О домах и людях: рецензия на фильм «Толока»
Фото: Limelite
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
