У студії так тихо, що чути кожен шелест, іноді доноситься чийсь тихий-тихий шепіт. Сині стільці пустують – глядачів нема, гості – відомі політики – стоять на відстані один від одного – такі вимоги карантинних правил.
«Мені стало складніше працювати без аудиторії, – зізнається ведучий ток-шоу «Свобода слова» Вадим Карп’як. – Це дивно, до цього потрібно звикнути. Адже політичне ток-шоу такого великого масштабу передбачає реакцію публіки: і політики, і я відразу можемо отримати реакцію на свої слова, а зараз це неможливо. До того ж, коли політики відповідають на запитання, дуже часто звертаються до аудиторії. Зараз немає до кого апелювати і вони змушені апелювати до мене, тому що у цьому випадку я замінюю аудиторію».
«Трохи траурний момент»
З якого періоду ви працюєте переважно дистанційно?
Як почався карантин, так і ми у редакції «Свободи слова» як законослухняні громадяни перейшли на дистанційну роботу. Але потрібно розуміти, що наша робота і раніше, до карантину, не передбачала сидіння в офісі з 9-ої ранку до 6-ої вечора. Це така специфічна робота. Тобто, звичайно, ефір дистанційно не проведеш, принаймні у ролі ведучого. Хоча бувають і такі випадки у світі телебачення. Але на ефір у понеділок ми мусимо всі збиратися і дотримуватися у межах нашого офісу безпечних відстаней і не вітатися за руку.
«Свобода слова» зараз виходить без глядачів у студії. Як це впливає на атмосферу ефірів?
Я звик, коли виходжу у студію на початку програми, – через оплески глядачів навіть можу не почути режисера. А зараз я все чудово чую і таке відчуття, що це не прямий ефір, а проби, прогон, тракти. Але згодом, коли починаєш працювати, ти про це забуваєш. Єдине, що нагадує – відсутність оплесків і тумби, які стоять, згідно з вимогами Міністерства охорони здоров’я, на відстані 2 метрів одна від одної. І навіть акустика змінилася, відчувається різниця, коли у студії 100 людей і коли їх немає, зовсім інше звучання і твого голосу, і голосу гостей. Коли виходить хтось до центрального мікрофона, його зустрічають оплесками. А зараз людина виходить у повній тиші, і відчуваються це, як якийсь траурний момент.
Напевне, якщо ми рік би виходили так в ефір, то і до цього звикли б. Але я сподіваюся, не доведеться звикати і ми повернемося до звичного повного залу.
Іноді здається, що деяким політикам поміж гостей вашої студії під час публічних виступів важлива віддача залу, реакція глядачів. Як думаєте, чи не стали їхні виступи тепер більш прісними, без вогника?
Ні. Коли мова йде про політиків, то все залежить від їхнього ораторського мистецтва. Звісно, що наявність публіки полегшує цей момент, але якщо людина – гарний оратор, то вона зможе виступати просто перед телекамерою, без глядачів. Я як людина, яка теж має досвід роботи перед публікою, розумію, що є різниця, але вона не критична. Якщо ти маєш що сказати, і знаєш, як ти хочеш це сказати, то будеш говорити і дивлячись у камеру, і дивлячись на людей.
Чи не думали ви перестати кликати спікерів у студію, обмежуючись онлайн-спілкуванням?
Все-таки живе спілкування з експертами неможливо замінити. Ми вимушені звертатися до онлайну на час карантину, тому що ми як програма хочемо мати інформацію з перших вуст від людей, які ухвалюють рішення: прем’єр-міністра, лідерів фракцій. Вони не завжди мають час приїхати у студію фізично. Тому, наприклад, прем’єр-міністра ми три програми поспіль вмикали дистанційно з Кабміну, відправляючи туди знімальну групу.
Чи не стали ви частіше отримувати відмови від спікерів, яких кличете взяти участь в програмі?
Ні. Ми зі свого боку робимо все можливе. Дотримуємося усіх засобів безпеки: відстань між тумбами гостей; гримери та знімальна команда завжди в масках та рукавичках, які постійно змінюють; кварцювання гримерок і кімнат, де перебувають наші гості. Ми дуже ретельно підходимо до усіх цих речей, тому що справді переживаємо за наших гостей.
«Карантин повернув нас до сім’ї»
Який вигляд тепер має звичайний робочий день? Що виявилося найскладнішим у нових умовах?
В неефірні робочі дні підготовка програми ніяк не змінилася з карантином. Я все одно проводжу телефонні розмови, все одно слідкую за новинами. Найскладніше у нових умовах – неможливість особистих зустрічей. Тобто ніякий Zoom, ніякий Skype не замінять особисту зустріч. Ось цей онлайн-світ, за яким так гналися, і тепер отримали його «по горло», тепер починає набридати і вилазити боком. Зрозуміло, що він рятівний, але от тепер я особисто відчуваю, наскільки онлайн програє офлайнові у сенсі спілкування. Це як цілуватися через маски.
Якими інструментами користуєтеся, щоб не розвалилася комунікація з командою?
У мене встановлені й Zoom, і Skype, і Viber, і Messenger. Але я традиціоналіст у цьому сенсі – мені достатньо телефону. Тому що ніякий відеозв’язок все одно не замінить живого спілкування.
Який вигляд має ваше робоче місце вдома?
Моє робоче місце – зручне крісло і комп’ютер, у разі потреби – на ногах. Мені так комфортно. Є ще одне робоче місце – за столом, але зараз його дружина окупувала, адже її життя на карантині змінилося значно кардинальніше, ніж моє. І тому я віддав їй це зручне місце. У нас ще два столики є, але вони теж зайняті учнями, тому що їм треба писати від руки. А мені фактично не потрібно нічого писати, тому я можу ноутбук і на колінах потримати.
Вдалося домовитися з сім’єю про межі – тут ми працюємо, тут відпочиваємо? Переконати дітей, що ваше перебування вдома не означає, що ви абсолютно вільні?
Не вдалося. Все життя вдома перетворюється на хаотичний мікс з дитячого домашнього завдання, моїх робочих справ, телефонних переговорів, нашого з дружиною часу для дітей та готування обіду. Тобто у цьому сенсі хотілося, звичайно, сказати: «Розписуємо план і виконуємо його». Але важко переконати дітей, що моє перебування вдома не означає, що я – вільний. Зараз вони часто бачать мене вдома і намагаються це використати на свою користь. І я не можу їх у цьому звинувачувати і переконувати, що тут робоче, а тут – сімейне. Це неможливо у такому випадку, коли всі разом. Доводиться все міксувати.
Чи комфортно вам працюється у домашніх умовах?
У сенсі комфорту у класичному розумінні – так. Звісно, пледик, чайок, діти. Але я не скажу, що люблю працювати вдома, тому що є багато факторів, які відволікають. Починаючи з холодильника, який постійно хочеться відкрити. Я згадаю фразу Оксани Забужко, яка казала, що неможливо написати товстий роман на комп’ютері, який під’єднаний до інтернету. Ось це влучна фраза про роботу вдома. Тому для роботи потрібні окремі час і місце, де ти концентруєшся на завданнях, а не на тому, що тобі ще потрібно зробити вдома.
Багато хто звернув увагу на парадокс: коли відпала необхідність щодня їздити в офіс, роботи стало більше. Знайома історія?
Специфіка моєї роботи у тому, що треба постійно перебувати у курсі інформаційних потоків, заяв, моніторити, хто що сказав та як відреагував. Видима частина айсберга нашого проєкту – це дві години ефіру у понеділок. Усе інше – так і лишається під водою, я маю на увазі процес підготовки програми, а він не може зупинятися ні на хвилину. Це окрема розмова наших постійних перипетій з дружиною. Вона запитує: «Яка може бути робота о десятій вечора в суботу?». А я їй відповідаю: «Така робота, навіть о десятій у суботу».
Я розумію, чому так відбувається, чому здається, що роботи стало нібито більше. Бо: а) вдома більше факторів, які не дають сконцентруватися на роботі; б) дім – це дім, а офіс – це офіс, там все налаштовано на роботу. А вдома доводиться робити значно більше рухів для того, щоб комунікувати з людьми: потрібно їх знайти не у сусідньому кабінеті, а у якомусь із безлічі месенджерів, вийти на зв’язок, а вони не завжди є онлайн у цей момент. Це все такі маленькі речі, які на наш погляд здаються некритичними, але вони накопичують той час, який ми витрачаємо на процес організації роботи, а не на основну роботу.
Чого вас навчив цей незвичайний досвід? Що виявилося найжахливішим, а що – найбільш багатонадійним?
Це найскладніше запитання. Я думаю на нього можна буде відповісти, коли цей досвід закінчиться. Поки єдине глобальне вчення, яке унаочнилось – є речі, до яких не можна бути готовим. Інша річ – моменти, які були усім відомі, та проходили повз. Про те, що найбільшою епідемією сучасного світу буде епідемія вірусу, який вийде з-під контролю, говорили не тільки футурологи чи письменники-фантасти. Про це говорили науковці, і Білл Гейтс кілька років тому у своєму виступі згадував. Зараз дуже багато є референсів у минуле: а от нас попереджали. Попереджали, і що це дало? Так само нас зараз попереджають про екологічні проблеми. І, як у приказці: «Грім не гряне — ледачий не встане». Ця приказка працює тільки тоді, коли чути грім.
Для мене найжахливішим стало усвідомлення загрози життю моїх співвітчизників, а в особистому сенсі – неможливість підтримувати звичайний рівень спілкування. Для країни найжахливіше – стан економіки. Тому що ми планували майже до 4% росту ВВП цього року, а тепер за найоптимістичнішими прогнозами він впаде на 4%, а той й більше. Найжахливіше у філософському сенсі – це усвідомлення того, наскільки маленький світ і наскільки він крихкий. Адже було достатньо людині десь у далекому Китаї підхопити вірус від невідомого нам до цього панголіна, а вдома маєш сидіти ти.
Найцінніше з цього всього – карантин дивним чином повернув нас до сім’ї. Діти повернулися до читання – це наша маленька сімейна радість. З’явилися свої ритуали – попити чаю на терасі після онлайн-школи. Тобто сімейний момент рулить.
Але найгірше, що можна зараз зробити – це почати робити передчасні висновки. Ця історія ще далеко не закінчилася. Поки ми зайняті не висновками, а виживанням.
Складне завдання
Як вам вдається уникнути конфлікту між обов’язком неупередженого модератора і громадянською позицією?
Одне з визначень професіонала – уміння розділяти особисте і робоче. Своє внутрішнє «я» і свої внутрішні політичні переконання я залишаю за межами майданчика. Завжди пам’ятаю, що люди, які нас дивляться, не обов’язково поділяють мою позицію. Якщо мова йде про явні маніпуляції чи викривлення фактів, і я точно переконаний, що це не так, відразу вимикаюсь. Все інше є питанням до обговорень. Все, що не є порушенням законодавства, має право бути озвученим, тому що у цьому і полягає принцип свободи слова. Це не вседозволеність – це не є синоніми, але є обмежувачі у вигляді закону, і ми у редакції намагаємося відштовхуватися від цієї позиції.
Хто вирішує на «Свободі слова», яку тему обрати? Як її обирають?
Є продюсер, є ведучій, є редактори, ми разом вирішуємо, яку тему сьогодні в ефірі обговорювати. Інколи це теми, які у всіх на вустах, інколи ми вирішуємо, що ця тема – це добре, але є речі, які повинні бути озвучені. Наприклад, в останніх програмах у всіх на вустах була ситуація з коронавірусом, і ми намагалися її зачіпати, але нас більше цікавить, що буде далі. Тому ми постійно вмикали у програми прем’єр-міністра і просили дати відповіді на питання, як збираються рятувати українську економіку, малий, середній і великий бізнеси. Тобто зрозуміло, що у цей час більшість людей сконцентрована на такому природному моменті як виживання. Запасу міцності у людей нема, і хочеться говорити такими пафосними фразами, типу «доколе?». Але стилістика нашої програми полягає у тому, що ми хочемо відповіді від людей, які мають вплив на ситуацію, на них лежить відповідальність. Нас цікавить, що вони думають, що будуть робити. Тому ми часто можемо пожертвувати топовою для обговорення темою на користь теми, яка справді важлива, але заходиться не на самій поверхні.
Яка ваша особиста місія у «Свободі слова»?
Моє завдання – бути модератором. Це завдання складніше, ніж здається на перший погляд. Сучасна журналістика стає дуже персоніфікованою, журналісти дуже часто перебирають на себе функцію експертів, виступають з позиції моральних авторитетів, і при цьому вони забувають свою основну функцію. Як то кажуть, функція журналістики – описувати країні саму себе. Але річ у тому, що для цього треба прибрати суб’єктивний погляд. Моє завдання – передати те, що відбувається, показати, які є позиції, не втручаючи туди свої позицію і мотивацію.
Це не так просто зробити, тому що люди хочуть оцінок, різких заяв, і вони не дуже хочуть розбиратися, що відбувається насправді. Люди хочуть відповідей тут і тепер на всі важливі питання життя: хто винен, що робити і де заробити ще більше грошей. Відповіді на ці питання не з’являються відразу нізвідки. Тому моє завдання – дати можливість почути різні сторони, щоб глядач зміг вибрати, чия аргументація йому ближча.
Чи зрозуміли ви щось нове про українську політику і політиків за той час, що працюєте на ток-шоу?
На це питання нема однозначної відповіді. Звичайно, я постійно дізнаюсь щось нове про політиків. Меж їхньої можливості дивувати немає і в хорошому, і в поганому сенсі. Але будьмо відвертими: усі політичні прийоми відомі ще з часів античної Греції і Риму, починаючи с розгулу демократії, закінчуючи жорстким тоталітаризмом. Усе інше – це переспів того, що вже було.
Можливо був ефір, який найбільше здивував, вразив?
На жаль, про ті речі, які вражають, не можна говорити, бо є певний кодекс. Річ у тім, що перед ефіром чи після нього я можу отримати значно більше інформації, ніж людина може сказати на камеру. У цьому одночасно і плюси, і мінуси моєї роботи. Плюси – тому що ти трошки інформованіший, але мінуси у тому, що ти не можеш ділитися цим, бо людина тобі це каже приватно. Я ніколи не використовую так звані інсайти у своєї роботі з двох причин. Перша: часто з журналістом діляться інсайтом, тому що хочуть, щоб ця інформація була поширена, а якщо діляться не для цього, то тоді і ділитися напевно не варто. Друга: людина могла це сказати випадково.
Тому найкраще запам’ятовується остання програма. Є, звичайно, пам’ятні випуски. Наприклад, від 30 березня, коли Верховна Рада працювала до ночі, а у нас було заплановано, що до нас приїдуть лідери фракцій, щоб розказати про позачергове засідання. Мав бути прем’єр-міністр і всі-всі-всі. Але вже близько восьмої години вечора, і я розумію, що нікого не буде, бо ніхто ж не кине закон про землю, щоб приїхати розказувати про нього. Це такий технічний виклик, тому що у тебе валиться вся програма. Довелося швидко встановлювати зв’язок дистанційно. Так, це пам’ятна річ, але… Тут як у тому анекдоті: є що згадати, нема чого дітям розповісти, хіба що у мемуарах.
Комплекс вітамінів і мінералів
Ви також ведучий на радіо, намагаєтеся привернути увагу до сфери культури. Навіщо це вам?
Радіо і проєкт «Про закон і благодать», який я веду, – це погляд на політику через призму культури. Тут я говорю не з політиками, а з людьми навколо політики про політичні речі. Наприклад, зараз у нас карантин і ми говорили з філософом і правозахисником, як не дати державі у цей час забрати частину наших прав і свобод. Коли почалися моменти скорочення бюджету, ми говорили з представниками культурної індустрії про те, що буде, якщо забрати ці гроші на фінансування культури. Ми дійшли до того, що поняття про культуру, як про сферу розваг – дуже неправильне. Культура – це цілий сектор економіки, креативні індустрії займають близько 4% ВВП. Це, наприклад, кінотеатри. Є навіть в Україні невеличкі компанії, профіль яких – інсталяція виставок, їх наймають музеї. Якщо забрати гроші у музеїв, це не означає, що ми позбулися розваг, ми позбуваємося ось цієї роботи, це безробіття. Тобто це величезний пласт, який тягне одне за одне.
А щодо промоції української літератури – тут яка мотивація?
У мене немає мотивації. Українська сфера культури не настільки фінансово спроможна, щоб мене мотивувати якимось фінансовими інтересами. Просто я люблю читати. Так сталося, що знаю багатьох українських письменників, десь з ними перетинався, відпочивав, з деякими вчився. Моє коло спілкування наближене до культури, тому що професійна етика не дозволяє мені входити у дружні стосунки з політиками. Дружні стосунки з людьми культури можуть бути, тому що тут у мене немає конфлікту інтересів.
Так якось історично сталося, що мене запрошують відкрити «Львівський книжковий форум», чи провести якусь дискусію, промодерувати її на «Книжковому Арсеналі». У житті ж не буває, що людина заточена тільки на щось одне, вона не може харчуватися тільки одним, потрібен комплекс вітамінів і мінералів. Для підтримки своїх сил як модератора політичного ток-шоу мені потрібно десь цю енергію черпати. Ось культура і є бездонним джерелом цих вітамінів і мінералів.
У мене є диплом бакалавра «Могилянки» з теорії культури, а магістратуру я закінчував з політичних наук. Так що культура і політика – мої спеціальності.
Як ви все це встигаєте?
Я дуже системна людина. У мене все завжди чітко – я знаю, де, коли, що, стараюся ніколи не запізнюватися, все планувати. Власне, тому мене культура і приваблює своєю безсистемністю.
У мене все розписано, тому я не беру на себе те, чим не можу зайнятися. Звичайно, пропозицій більше, ніж можу на себе взяти, тому беру те, що мені цікаво.
Сім’я не відчуває себе обділеною увагою?
Ні. Я дуже стараюся, щоб вони не відчували моєї зайнятості на собі, тому у всій своїй планувальній історії виділяю суботу-неділю обов’язково сім’ї. Це сімейні дні, вечори здебільшого – теж. Кажуть, ми живемо заради якихось вищих ідеалів, але це занадто пафосно. Насправді ми живемо заради своїх сімей, це те, що дає тобі сили працювати далі. Без цієї підтримки всі вищі ідеали можуть загнутися. Тому моя позиція така, що сім’я не повинна страждати. Хоча це їх насправді треба запитати, страждають вони, чи ні.
Читайте також:
Українські телеканали відмовляються від глядачів у студіях
Як українські медіагрупи змінили робочі процеси на час карантину
Шість кіл Шустера – від копії до копії. Аналіз зацікавленості аудиторії політичними ток-шоу
Фото: телеканал ICTV, особистий архів Вадима Карп’яка
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
