Ми вже розповідали про цей фільм, оглядаючи підсумки головних фестивалів 2019 року: у лютому Піппа Б’янко отримала приз за найкращий сценарій на «Санденсі», де Share став одним із двох фільмів, куплених вибагливим HBO, а в травні її картина потрапила до спецпоказів Каннського кінофестивалю і нашого списку головних канських фільмів, знятих жінками. Ми навмисно не перекладаємо назву стрічки: share – це і «поділитися», коли йдеться про фото в інтернеті, і «розділити» (наприклад, чиїсь тяготи), і «Частина» (саме в такому перекладі фільм зараз фігурує на IMDb). До історії про школярку, яка під час вечірки непритомніє через випитий алкоголь і потрапляє на відео, де над нею потішаються хлопці-однолітки, підходять всі перелічені значення.
Прокинувшись біля власного будинку і не пам’ятаючи, що сталося напередодні, Менді (Ріанна Баррето, знайома за однією з головних ролей у рімейку «Ханни») підозрює, що зазнала не лише збиткування, а й насильства. Коли однокласники один за одним починають надсилати їй ролик, вони, мабуть, хочуть попередити її, а не засмутити. Цим Share значно відрізняється від безлічі фільмів і серіалів на аналогічну тематику: перший імпульс, що рухає оточуючими – не зам’яти історію, не звалити провину на жертву і не посміятися, а стати на її бік. Такий же фронт підтримки був у трансгендерної балерини-підлітка з фільму «Дівчинка», який на «ура» сприйляли фестивалі, але далеко не всі глядачі – їм він здався надто безпроблемним і до неправдоподібності гуманістичним.
Фото: HBO
З Share схожа ситуація: після релізу на HBO у нього 80% рейтингу критиків на RottenTomatoes, однак звичайні глядачі на IMDb поставили фільму нижчу оцінку – 6,0. Річ у тім, що Share, заявлений як драма про епоху соцмереж, обманює очікування. Ми звикли, що однолітки і батьки – чи не найгірші вороги протагоністів у таких сюжетах. До цього нас привчив «13 причин чому» і новіші приклади шоу, де щонайменше одна з ліній присвячена злитим у мережу відео: «Сипучі піски» і «Еліта» від Netflix. Їхні герої могли б (несправедливо) сказати Менді, що вона ще легко відбулася – подруги і сім’я її підтримують, школа співпрацює зі слідством, а власне буллінг відбувається не в найпотворніших варіантах.
Але це не означає, що дівчина не зазнає атак – це значить, що фільм вирішує не зосереджувати на них увагу. Ми бачимо епізод, у якому подруги з баскетбольної команди цікавляться, чому телефон Менді постійно дзвонить: вона відповідає, що їй надходять листи з різних номерів (мабуть, зі звинуваченнями або вимогами припинити «переслідування» хлопчиків), але вважає за краще не обговорювати це. У цій обстановці чи не єдиними кіберстерв’ятниками, чия думка лунає привселюдно, виявляються ЗМІ: відео, на якому зображена напівгола школярка в оточенні однолітків, вони транслюють як «ексклюзив». Піппа Б’янко вважає за краще не підганяти формат під зміст, тому що зробити грубим і сенсаційним фільм, заснований на грубій і сенсаційній події, – це легкий шлях.
Ще один легкий шлях, якого вона уникає, – робити людей продовженням гаджетів. Хоча всі ми в душі розуміємо, що жоден хитромудрий інтерфейс не здатний витягти з користувача більше бруду, ніж у ньому хлюпалося до того, багато кінематографістів усе ж піддаються такому собі «техномістицизму»: мовляв, молодь була прекрасна, технологія була жахлива. Надто вільно надаючи сенсів «медіа – це меседж» Маклюена і забуваючи про те, що соцмережі лише спростили круговерть фейків/чорнухи та прискорили суд Лінча, але не створили цих понять, вони роблять із драм про підлітків щось на кшталт «Чорного дзеркала» , позбавленого сатиричного елемента. Найгірший соціальний крок, на який ідуть автори – створення такого езотеричного флеру навколо інтернету як іншого світу, де чинні інші закони. До цього, на жаль, схильні як зарубіжні фільммейкери (див. Підсумки минулорічного Берлінале), так і вітчизняні, коли вдаються до інтернет-алармізму. У результаті фільми, що позиціонуються як історії про людей, виявляються байками про гаджети. Нічого такого немає в Share, тож тоді, коли перелічені вище провокаційні драми про підлітків ніби ненароком зісковзують у трилери про сталкінг, кругову поруку, «розум вулика» і мало не злу волю інтернету, фільм Б’янко залишається тим, чим і був заявлений – переказом травматичного інциденту з життя окремо взятої дівчини.
Піппа Б’янко (у центрі) із зірками фільму. Фото: Getty Images
Звичайно, зовсім ігнорувати «шкідливі» можливості мережі було б короткозоро з боку режисерів. Так вже сталося, що низка мережевих форматів, які розквітли в 2010-х, справді ніби заточені під зловживання. Відеореакції на «біфи» між «інфлюенсерами», що все дрібнішають, не могли з’явитися в епоху AOL, а уявити собі, як хтось обмінюється касетами з true crime-подкастами, вельми важко (їхні історії також стають усе локальнішими та особистими, доводячи родичів жертв до відчаю. «Якби хтось зробив із моєї [убитої] кузини розвагу, я б спалила їхню студію», – пише колумністка CrimeReads про трагедію у своїй родині). Однак повнометражний фільм – напевно, не найкращий формат для такої соціології, а інтерактивні драми на кшталт тих, якими недовго промишляв Facebook Watch – навпаки, надто правдоподібні й тому «тригерні».
Однак кіно та телебачення однаково намагаються намацати серединний шлях між соціальною драмою і grief porn (коли напоказ виставляються найнепривабливіші та деталі трагедій), між дискусією і комерцією
Наочний приклад цього – інший нещодавній серіал HBO, «Ейфорія» із Зендаєю у головній ролі, теж почасти присвячений кібербулінгу. Візуально Share і «Ейфорія» багато в чому переплітаються: герої фільму і серіалу існують в постійній напівтемряві, освітленій настирливими неоновими вогнями. Однак Share виношувався набагато раніше та є версією однойменного короткометражного фільму з Таіссою Фармігою, знятого Піппо Б’янко ще в 2015 році.
Крім того, Б’янко зрежисирувала один із епізодів «Ейфорії». До речі, велика частина знімальної групи її фільму – теж жінки: за пульсуюче світло, що пливе перед очима героїні, відповідали оператор Ава Беркофскі (також працювала над Vida від Starz), монтажер Шелбі Сігел («Кайф із доставкою») і арт-директор К’яра Вернон (працювала над американо-казахським «Хакером»).
Навіть коли смартфони приглушені та сховані на дні рюкзака, інше миготливе світло не дає забути про те, про що товкмачать безперервні СМС: у випадку з Менді спалахи буквально змушують її згадувати, тому що терапевт використовує їх під час реабілітації. Природно, не обійшлося і без кадру, в якому дівчина на секунду застигає босоніж на газоні при світлі дня, ніби відпочиваючи від мерехтливого темного світу «учора» (відео, свідчення, репортажі) і «завтра» (прес-конференція, переїзд, телефон під ковдрою). Мало кому вдається переступити через цей маніхейський поділ світла і темряви, коли йдеться про підлітків – одним із яскравих нещодавніх прикладів можна назвати короткометражку «Язичниці» (Pagans), зняту Люсі Ласкомб у рамках програми інтернет-видання Dazed із підтримки молодих кінематографістів. У ній гурт дівчат, подруга яких наклала на себе руки, створює на її честь щось на кшталт діджитал-меморіалу, продовжуючи при цьому залишатися зірвиголовами, що беруть від власного перехідного віку все можливе.
Більш зрілим режисерам варто повчитися такої відвертості – у початківців колег і власних героїв. А те, що мейнстрімні канали та сервіси готові до їхніх фестивальних експериментів, має всім надати впевненості.
