У 2013–2016 роках у Нани Джанелідзе з’явилася можливість власноруч взятися за відновлення кіноіндустрії, що переживала важкі часи – вона очолила Національний центр кінематографії Грузії (аналог нашого Держкіно). А зараз повернулася з крісла чиновника в режисерське крісло: її новий проект – це біографічний фільм про Лесю Українку. «Телекритика» розпитала режисера, якою вона бачить майбутню картину, і як минулий досвід допоможе їй показати українську поетесу живою жінкою, а не застиглим портретом.
Про створення фільму, присвяченого Лесі Українці
Зараз ми робимо тизер – це своєрідна розминка знімальної групи. Потрібно притертися один до одного, оскільки я тут нова людина. Складно знаходити стиль – іноді для цього потрібні місяці роботи. Знімаючи свою першу картину, я працювала два місяці, і після цього почала все спочатку.
Раніше з особистістю Лесі Українки я була знайома настільки ж, наскільки всі грузини – знала, що вона жила у нас, що вона померла в Сурамі, що була революціонеркою. Був такий собі застиглий портрет на шкільних стінах; є ще дуже хороша скульптура Тамари Абакелія. Знала, що вона хворіла на туберкульоз – ось такі, дуже загальні, дані. Коли Юля (Сінькевич, автор ідеї та креативний продюсер фільму. – Ред.) запропонувала мені участь, я рік відмовлялася, тому що працювала над іншим проектом – до чого тут взагалі я? Але потім вона запитала: «А яке у вас ставлення до Лесі Українки?»
І я раптом згадала, що коли ми знімали останню сцену фільму «Покаяння», де жінки йдуть до храму і лунає фраза «Навіщо дорога, якщо вона не приводить до храму?», це була саме вулиця Лесі Українки. Ось такий дивний, несподіваний і смішний збіг. Я про це сказала Юлії, однак усе-таки ми розпрощалися, я відповіла «ні».
Однак протягом року вона була дуже наполегливою, як справжній продюсер. І я подумала: «А чому б ні?» і тільки після цього почала читати сценарій, читати про саму Лесю, і була абсолютно шокована – у мене прокинулося до неї почуття глибокого благоговіння.
Чому саме я? Мені самій цікаво, але це потрібно у продюсерів питати. Якби хтось – українець чи представник іншої нації – зняв фільм про нашого Іллю Чавчавадзе (грузинський поет, що боровся за національний суверенітет. – Ред.), ми б, напевно, збунтувалися.
(Сміється.)
Про особисте ставлення до поетеси
Коли я прочитала «Одержиму» – як це було написано, в якому році та в яку ніч (Леся Українка написала поему за одну ніч біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського. – Ред.), я подумала, що це великий твір, який ніким гідно не оцінений. Можна сказати, що це для мене стало культурним шоком.
«У мене є відчуття, що навіть ви, українці, не знаєте Лесю Українку: її швидко закрили в такий собі чавунний портрет, щоб не відчувався її вулканічний талант, і віддалили від вас»
Я поки ще досить мало знаю про неї, хоча прочитала майже всі листи. Дуже цікаву книжку про Українку написала Оксана Забужко («Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». – Ред.), і у нас були з нею зустрічі, а також з Валентиною Прокіп, яка працювала над тритомником її листів. І це мене надихнуло, я відчула, яка велика це була особистість. Геніальна. І у мене є таке відчуття, що навіть ви її не знаєте: її так швидко «закрили» в такий собі чавунний портрет, щоб не відчувався її цей вулканічний талант, і віддалили від вас. Адже всі теми, які зараз обговорюються в набагато дрібнішому масштабі, вона відчувала. І вона була людиною великого інтелекту.
У сценарії, звичайно, не все описано – у Лесі Українки було хоч і коротке життя, що обірвалося в 42 роки, але багате на різні події – і творчі, і особисті. Знаєте, є дуже хороший фільм «Фріда», знятий американкою (фільм Джулі Теймор із Сальмою Хаєк. – Ред.), він дуже пристрасний, дуже захоплюючий – бувають і такі біографічні фільми. А взагалі, у нас у Грузії теж мало знімають байопіків, хоча їх обов’язково треба знімати, бо інакше ми віддаляємося від тих, хто в нас заклав нашу національну – і наднаціональну – сутність.
Про роль кінематографії після війни
Одного разу до мене прийшла моя подруга – я тоді народила другу дитину, дочці був місяць, – і вона сказала, що потрібно зняти «Колискову», мовляв, ти мати, а це класика нашої літератури. І я вирішила – добре! Дуже довго працювали над сценарієм, і в якийсь момент, дивлячись на всі папірці, я зловила себе на думці – навіщо я в цьому всьому копаюся? Час минав, дівчинка моя підросла, і коли ми почали кастинг, ніхто не хотів віддавати своє дитя в цей фільм – за сюжетом у ньому дівчинка хворіє – і мені довелося зняти свою дочку, якій на той момент уже було п’ять років. За цей час змінилося три формації – СРСР, національний уряд, потім одна війна, друга – і нарешті ми закінчили.
Моя «Колискова» була останнім фільмом радянського виробництва. Ми закінчили мікс звуку (це все на плівці робилося, звичайно), відправили в лабораторію в Москву, тому що наша вже не працювала – і відразу ж відключили «герци», тож неможливо було навіть звук записувати. Усе впало, і настало сім років абсолютної темряви. Потім Гога Хаїндрава, який був на абхазькій війні, зняв [документальний] фільм «Кладовище мрій» – і все. Повний морок приблизно 10 років. Морок у буквальному сенсі – ми жили в місті, де завжди вимикалося світло, і в моєму районі його не було 21 день поспіль. Не було води, не було газу. У нас був дуже хороший актор на роль батька в «Колисковій» Леван Абашидзе – він пішов на війну і там загинув.
«Старше покоління вважає, що грузинські фільми стали похмурими – але молоді потрібно висловитися про те, що вони пережили. Адже саме дорослі подарували їм цю війну і цю розруху… »
Коли я знімала, моя сестра казала: «Кому зараз потрібен цей фільм, війна йде! Хто його дивитиметься?» І коли ми виїздили на зйомку, директор кіностудії говорив: не пускайте Нану на зйомки, тому що відберуть машину, – доводилося задніми дворами пробиратися. У 1993 році ліг Сухумі, війна в Абхазії закінчилася, і через три місяці, на Різдво, у нас була прем’єра. І виявилося, що цей фільм, який не мав жодного відношення до війни, набув великого значення, оскільки після розрухи та крові, поразок, образ з’явилася така собі казка за мотивами історії, яку всі вивчають у другому класі: як колискова повернула маленьку дівчинку на батьківщину.
І в світлі історичних фактів вона обернулася своєрідною метафорою: що все повернеться, наша суть повернеться. На фільм йшли цілими школами, а коли не було світла, діти все-таки чекали показу. Потім я почала ставити спектаклі, працювати на телебаченні, на радіо, і лише поступово, з 2003–2004 року, все почало відновлюватися. За моделлю французького кіноцентру був заснований наш Кіноцентр, оскільки старої системи фінансування вже не існувало.
Про керівництво Кіноцентром Грузії
Я люблю ось так кидатися у вир. І я до цієї справи ставилася з такою ж віддачею, як до великого улюбленого фільму. Було дуже цікаво, ми почали багато важливих проектів, які донині тривають. Це були дуже інтенсивні три роки, і було складно «стрибнути» назад, коли прийшла ротація, тим більше, що залишалися незавершені проекти. Але у мене був і власний фільм, і було відчуття, що якщо я зараз не повернуся до режисерської діяльності, то вже ніколи цього не зможу зробити.
У Національному кіноцентрі під час кожного конкурсу засідає нова комісія – це заслужені люди, і їхня біографія має бути на очах у всіх у Facebook, щоб усі знали, хто це, і вони можуть бути не знайомі між собою, тож дуже мало шансів залишається щось навмисно «проштовхнути». На державну підтримку претендують близько 30 проектів (і це тільки повний метр, коротких ще більше) і тільки два можуть отримати фінансування.
Про трансформацію грузинського кінематографу
Так звані фестивальні грузинські фільми згодом за кордоном дуже добре йдуть у прокаті. У нас усі кінотеатри показують 30% грузинських фільмів. Зараз з’явилося кіно, яке відрізняється від того, до якого звик наш глядач, – наші фільми завжди були з великим гумором, а зараз жанр трагікомедії дещо загубився, хоча зараз можу виділити Левана Когуашвілі, який робить саме блискучі трагікомедії, і останній фільм Нани Еквтімішвілі «Моя щаслива сім’я» – така собі комедія-драма; тож і це все повертається.
Представники молодого покоління, які були дітьми в 90-ті, пройшли весь цей жах війни, розрухи і криміналу, і це дуже на них вплинуло. Часто старше покоління вважає, що грузинські фільми стали похмурими, такими соціальними (за СРСР ніхто собі не дозволяв такі робити) – але нове покоління має висловитися про те, що вони пережили, що їх оточує і що вони відчувають шкірою. Адже саме дорослі подарували їм цю війну і цю розруху…
Про осмислення історії
До «Покаяння», як не дивно, жодної книжки, напевно, не було написано [про сталінські репресії в Грузії], тому ми збирали матеріал наживо. Кожен маленький гвіздок у «Покаянні» – це жива історія. І в основному їх розповідали бабусі, які були заслані за 58 статтею і вижили, повернувшись як дружини ворогів народу. Нас навіть знаходили ці жінки, дізнавалися, що Тенгіз Абуладзе знімає фільм про них. Було багато історій, які я навіть не змогла включити в фільм. Пізніше Лана Гогоберідзе зняла «Вальс на Печорі» (1992) про свою особисту історію…
Книжок на цю тему не писалося, а всі розмови велися на кухнях. (Моя бабуся мені теж багато повідала – те, що не розповідала моїй мамі, щоб її якось захистити.) Ви ж знаєте, грузини дуже комунікабельні. А місяць тому, наприклад, я переглянула виставу, яку наші хлопці ставили в Німеччині – про те, як були розстріляні грузинські письменники. Дато Габунія написав, а Дата Тавадзе поставив (мається на увазі спектакль «Тигр і лев». – Ред.) дуже хороший спектакль, було радісно, що молоді люди повернулися до цього і осмислили.
Молоді люди схильні до героїзму, – коли я ходила в бібліотеку і читала газети 36 року, де зовсім інша лексика, то про себе думала – а чи засічуть мене, що я оце все виписую? (Сміється.) Але якось обійшлося, хоча потім фільм призупинили, і півтора року він був арештований. Але збирати матеріал завжди треба, що я зараз і роблю, працюючи над своїм грузинським проектом про абхазьку війну.
Про становище жінок у індустрії кіно
Я замислююся: чому я не феміністка? Мене це не зачіпає, бо в моєму колі, в моєму соціумі ми не відчували, що нас якось пригнічують або дають не ті зарплати, не ту роботу. Тоді такого не було. Напевно, через те, що я особисто цього не відчувала, зараз у мені немає цього протесту. Радянський Союз був усе-таки соціалістичною державою, де треба було жінці працювати нарівні з чоловіком, і я пам’ятаю, як ходила на зйомки «Колискової», відводячи свою дочку в дитячий садок. Мені було 24 роки, коли я працювала над «Покаянням» з великим режисером – і йому не спадало на думку, мовляв, що це за дівчинка? І нікому не спадало. Зараз ми якось це втрачаємо – а хороші речі не потрібно втрачати.