Війна, представлена журналістом, і війна, пережита в армії, – про відмінності між ними ми говорили з колегами з медіа, які були в АТО не по роботі, а відслужили в строю. Їхня думка цікава тим, що війну вони сприймають з двох ракурсів: як медіапрофесіонали і як солдати.
У новому спецпроекті ми будемо говорити про війну, новини та пропаганду. Чого не зрозуміти тому, хто «не нюхав пороху», чим відрізняється погляд на війну з дивана і з окопу, як ЗМІ розповідати про війну правдиво й об’єктивно та якою має бути інформаційна політика держави?
У першій публікації спецпроекту – медійники-воїни про те, як державі налагодити комунікацію з населенням окупованої та прифронтовій територій, а також із власною армією, чого уникати, а на що звернути пильну увагу.
Дмитро Двойченков
– Комунікувати з тамтешніми жителями потрібно. Для мене показник – жителі Пісок. Спочатку ми від них чули: “От якби вас не було, нас би не бомбили”. Якби солдати з ними не спілкувалися, не допомагали, то вони залишилися б з власною думкою. Але результат комунікації: коли наша бригада йшла з Пісок, люди плакали. Якби ми їм впарювали пропаганду, цього всього не було б.
Місцеве населення завжди скаржилося нам, що у них немає українського ТБ. Потрібно мовити не тільки на прифронтові, але і на окуповані території, на Донбас, на Луганськ. Не треба суперподвигів: дайте доступ, та й по всьому. Це ж нескладно! Весь Красноармійськ стоїть вище за Донецьк. Поставте там одну антену!
У нас вирішили, що ми заборонили російське ТБ – і все, ми перемогли в ідеологічному плані. Чому ми не можемо зробити сайти, зашифровані під «ватяні», як вони роблять? Можемо! Я, наприклад, готовий, але у мене немає коштів на це.
Солдати на передовій зараз самі проникають в інформаційний простір: є мобілки, в кожному бліндажі свій модемчик, антена… Якщо ти не можеш щось побороти, нехай цим опікується держава: поставте на роту одну супутникову тарілку і роздайте всім інтернет. А офіцер із захисту інформації нехай відстежує акаунти.
Петро Бган
Те, що на окупованій території немає українських телеканалів, звісно, впливає на ситуацію, але не вирішальним чином. Люди все одно їздять до нас, знають, що тут відбувається, можуть дивитися будь-який телеканал онлайн. Однак якщо при цьому вони зраджують своїй країні, другого шансу я б їм не давав.
Але ж там є і наші партизани – ті, хто співчуває українській владі. Ось з ними потрібно комунікувати. Щоб вони пояснювали людям, роздавали якісь листівочки. До речі, одна зі схем пропагандистської машини Росії – чутки. Якби хоч на рівні чуток ми змогли подавати туди достовірну інформацію, було б непогано.
«З будь-якою інформацією головне – не тиснути на людей»
А ось прифронтових жителів мені дуже шкода. Коли ми відступали, я бачив картину, як дідок полем на санчатах свою стареньку тягне. Його зупинили, подумали, що якийсь сепаратист біжить або росіянин. А це був біженець з Нікішина. Під цією зливою снарядів йде в бік Харкова. На це було страшно дивитися… Тож на лінії розмежування треба обов’язково проводити роз’яснювальну роботу, розповідати, що люди можуть в будь-який момент виїхати, що вихід є, що допоможуть. Але з будь-якою інформацією головне – не тиснути на людей. Будь-які ЗМІ там вже сприймаються як пропагандистські: якщо російські такі, чому українські – ні?
Солдата же цікавлять прості речі: де безпечно переночувати, в якому бліндажі, чи добре він укріплений. На жаль, нормальної комунікації в армії теж немає. Аж до того, що коли чекаєш на дозвіл відкрити вогонь, то година, два, три проходить, доба. Там вже всі розбіглися, а вони кажуть: “Ну, можете відкрити вогонь”.
Ілларіон Павлюк
Треба вести жорстку нещадну пропаганду. Коли ми говоримо про мовлення на той бік, ідеться не про ЗМІ, а першою чергою – про ведення пропагандистської діяльності на території, захопленій ворогом, про деморалізацію ворога і підтримку лояльних нам громадян. Мають бути листівки, гарантоване мовлення хоча б одного українського каналу, який подає потрібні посили на той бік. Зробити так, щоб на будь-який цвях ловилося радіо, ТБ-сигнал від українських мовників. Щоб будь-хто, хто хоче отримати інформацію не від Першого російського каналу, міг зловити наш сигнал у Луганську.
«Ми полегшуємо роботу нашому ворогові тим, що використовуємо в журналістиці неправильні терміни»
І важливо не пудрити людям мізки терміном «сепаратизм». Сепаратизм є там, де є бажання народу домогтися політичної незалежності та самовизначення. Немає такого народу – народ Донбасу, немає такого етносу – донбаський. Здебільшого жителі цих територій не підтримали ідею про приєднання до Росії або від’єднання від України. Вони поїхали звідти, і поїхали сюди. Ми полегшуємо роботу нашому ворогові тим, що використовуємо в журналістиці неправильні терміни. Тих, хто зі зброєю в руках по той бік, я б навіть терористами не називав. Тут іде війна.
А для комунікації держави з армією – є статут, є наказ… В армії я не був в ситуації інформаційного вакууму. Нам надали Wi-Fi-точку, ми розмовляли по інтернету, читали новини. Командири інформували нас про всі нюанси.
Олександр Сосовський
Коли ти на передовій, настає інформаційний голод: що відбувається в країні, як там на фронті за 50 км? Перша проблема з боку держави – комунікація з військовими. Доходить якась одна газета на підрозділ, та й то місячної давності. Можливо, їх друкують і в нормальній кількості, але вони не доходять до кінцевого споживача, хтось просто не виконує свою роботу.
Але найбільша проблема – це комунікація держави з людьми на підконтрольній нам прифронтовій території та на тимчасово окупованих. У цих зонах працює тільки сепар-тб і сепар-фм, там людей зомбують щосекунди. І пересічний солдат, спілкуючись з населенням, робить набагато більше, ніж держава: ділиться останнім пайком, допомагає, «розплющує очі» та переконує. Таке враження, що ЗСУ виконують ще й функції Міністерства інформполітики.
Україна втратила дуже багато часу. Потрібно було відразу спрямовувати туди наше телебачення, газети, радіо, ставити ретрансляційні вежі, розсилати SMS, блокувати їхні пропагандистські сигнали. Є й давні методи – агітснаряди, яких на складах безліч. Засипати їх тисячами листівок …
З людьми потрібно хоча б просто почати говорити, ставити звичайні питання і отримувати такі необхідні для нас відповіді. Показувати, що вихід є, що тут краще, і одночасно демонструвати справжнє обличчя ворога. На жаль, я не бачу віддачі від тих, хто взяв на себе відповідальність вести країну. Витрачаються гроші, а результат не той, який хотілося б бачити.
Фото: Максим Лісовий, Facebook Дмитра Двойченкова.