У Ахтема Сеітаблаєва видалася досить насичена осінь. У середині жовтня у прокаті стартував великий історичний екшн «Захар Беркут», який він режисерував. У листопаді розпочнеться показ фільму «Додому» його земляка Нарімана Алієва, де Ахтем перевтілився у суворого Мустафу, отримавши за це ряд престижних нагород (включно з премією українських критиків «Кіноколо»).
Зараз добігають кінця зйомки восьмисерійного проекту «Доброволець», який створюється компанією В.I.К. на замовлення каналу ICTV та за підтримки Українського культурного фонду. Детективний бойовик розповість про бійця, який повернувся після війни до цивільного життя. Дізнавшись, що в Києві готується теракт, доброволець збирає загін ветеранів АТО, щоб запобігти катастрофі.
Хто такий доброволець
З погляду людського життя, добровольця можна назвати ненормальною людиною. Коли я був ведучим програми «Хоробрі серця», ми з психологами дуже часто розбирали тему: «Що таке героїзм сам собою?». Одним із прикладів є саме доброволець. Чому? Тому що людина добровільно йде туди, де буде ризик для її життя. Інстинкт самозбереження – один з базових інстинктів будь-якої людини. Наше життя закінчувалося б дуже рано, якби ми нічого не боялися: ні гарячого, ні холодного, ні гострого, ні пострілів. Тому я і сказав напочатку, що таку людину можна назвати ненормальною. Але саме завдяки таким людям ми можемо зараз говорити про серіал «Доброволець».
Про що серіал
Темою нашого серіалу є жертовність в ім’я того, що ти вважаєш для себе цінністю. Це може бути все що завгодно: твоя вулиця, твій будинок, рідні люди, дружина, діти, мама, врешті-решт, твоя совість або почуття власної гідності. Якщо щось із цих цінностей зачепити або хтось хоче образити твої почуття, принизити – ти захищаєшся.
Для мене «Доброволець», швидше, – про дуже непросте повернення людини з війни. На жаль, ми знаємо дуже багато фактів самогубств серед людей, які повернулися з війни і не знайшли себе в мирному житті. Близько 50% розлучень і сімей, що розпалися. Це велика проблема. Бо за цим усім стоїть людське життя.
Для когось повернення з війни стає справжньою трагедією, бо суспільство, яке не бажає помічати очевидну проблему, в будь-якому випадку з нею стикається. А це часом бувають дуже різні ситуації. Ми практично щодня читаємо в новинах про різні події і випадки, пов’язані з людьми, які повернулися з війни.
З одного боку, «Доброволець» – це спроба поглянути на це питання якщо не з медичної точки зору, то з точки зору психології; донести до людей, які на війні, думку про те, що тут не всім байдуже. З іншого боку, це розповідь для цивільної людини і для тих, хто втомився від війни, про те, що він може жити завдяки таким добровольцям, які не втомлюються робити свою справу.
Що буде відрізняти серіал від інших проектів
Я не маю звички порівнювати свої роботи з чиїмись. Не тому що у мене корона на голові. Ніякої корони немає. Я не люблю цього робити, і це не моє завдання. Моє завдання – робити максимально чесно свою роботу, об’ємно і детально розкривати тему, взяту для фільму. У цьому випадку – для восьмисерійного серіалу.
Що буде відрізняти? Думаю, акценти. При тому, що за жанром це детективний бойовик, моя режисерська увага спрямована на тему повернення людини з війни. Не чув про жоден телевізійний продукт (у будь-якому художньому жанрі), який би торкався теми болісного повернення з війни. Також відрізняється манера зйомки: ми використовуємо три камери з трьома зумами і природне освітлення.
Про головного героя
Ідея і тема серіалу будуть показані через головного героя, його спогади і його почуття провини щодо загиблих побратимів. Він робитиме неоднозначні вчинки, а його поведінка буде емоційною і жорсткою настільки, що для цивільної людини це здаватиметься в одному випадку – як викид злої енергії, в іншому випадку – як істерика, в третьому – як усунення людини з навколишніх подій. По-різному.
Є як мінімум два різновиди таких ось нападів у людини, коли на психологічну травму накладається ще й фізична, особливо після контузії. Медицина напевно знає більше різних проявів цього посттравматичного синдрому. Перший різновид: коли людина, у якої стається напад, здатна адекватно аналізувати ситуацію довкола і, відповідно, не шкодити тим, хто поруч. Другий варіант: коли людина нічого не пам’ятає про те, що трапилося під час нападу. Дуже часто ті, з ким відбуваються такі ситуації, бояться повторення, бо знають – у цей час вони не контролюють себе.
Ми якраз розглядаємо другий варіант, максимально загострений. Головна тема проходить через головного героя. Але хочу підкреслити, що тема повернення з війни зачіпає практично всіх персонажів нашого серіалу. У одного це безпосередньо пов’язано з військовими діями; в іншого – це війна всередині сім’ї, проблема батьків і дітей; у третього – нерозділене кохання, яке базується на жертовності в ім’я дружби і в ім’я того, що є набагато вища цінність, ніж володіння предметом кохання. Зрештою, всі ці сюжетні лінії знаходять своє вирішення: у кого – позитивне, у кого – не дуже. А втім, ця тема стосується усіх.
Про актора Олега Шульгу
Олег зіграв головну роль у фільмі “Позивний «Бандерас»”. Я розумію, що так чи інакше героїв будуть порівнювати. Адже у тому фільмі сюжет також розгортається на території нинішньої війни, а Олег грає людину, яка безпосередньо знаходиться в цих подіях. Напевне, будуть деякі порівняння. Але у хорошого артиста повинно бути різноманітне життя. Щодо теми і деяких характеристик – у чомусь ці два герої будуть схожі.
Але мені все ж здається, що у Олега дуже хороші акторська гама та інструментарій, які дозволяють знаходити навіть у схожій темі абсолютно різні способи вираження. Олег – хороший артист. У нього дуже виразні очі, він гнучкий, пластичний, вміє думати і знає, що запропонувати.
Олег Шульга в фильме «Позывной „Бандерас“» / Три-я-да Продакшн
Особисто для мене у цьому серіалі все складається як для нього, адже він має вигляд людини, обпаленої війною, але при цьому здатної на ніжність. Це важливо тоді, коли актор грає головного героя і героя, здатного ризикнути власним життям заради порятунку інших. Це те, про що я говорив спочатку, героїзм – це відхилення від норми, тому що людина нехтує своєю безпекою.
Крім власне вчинків є ще текст. Олег здатний вимовити дуже незручні репліки, повні, так званих пафосних фраз. Він вміє вимовляти такі тексти достовірно і природно. І обійтися без них у серіалі, який розповідає про війну, про протистояння, про військової дружбу, про ставлення до життя – неможливо.
Про серіали
У мене є досвід створення близько десятка телевізійних фільмів, але восьми серій ніколи не було. Були дві чотирисерійки різних жанрів. Здебільшого це історичні мелодрами і новорічні комедії. До певного часу я не знав, що буду знімати “Добровольця”. Так сталося, що режисер, який повинен був займатися фільмом, у зв’язку з певними обставинами не зміг продовжувати роботу, і я підхопив проект, бо мені здалося, що це хороша територія для серйозної розмови у такому жанрі. І тому що продюсер Ігор Кондратюк – мій друг, з яким мені стало цікаво попрацювати. Для нього це перший досвід на території кіновиробництва.
Про кримськотатарський кінематограф
Дуже хотілося б, щоб усередині українського кінематографа було потужне кримськотатарське відгалуження. Може про кінематограф узагалі ще рано говорити, навіть за наявності трьох режисерів: Нарімана Алієва, Ахмеда Сарихаліла і мене.
Якщо зібрати всі наші роботи: короткометражки і повний метр «Додому» Нарімана, роботи Ахмеда Сарихаліла (у якого мені дуже подобається короткометражка «Цвяхи») і мої фільми, то можливо говорити про зародження кримськотатарського кінематографу, який досить впевнено робить свої перші кроки на цій території, входячи до більш широкого поняття «український кінематограф».
Чим він відрізняється? Складно про це говорити, адже я перебуваю всередині нього. Але, судячи з того, що говорять люди, ми (кримськотатарські режисери – ред.) дуже багато в чому схожі. Та дзвінка нота всередині людських взаємин або реакції героїв на події, що відбуваються навколо них, чимось схожі на українське поетичне кіно.
Про кінокритику
Ми часто забуваємося у самомилуванні і вважаємо, що наші міркування про чиюсь роботу на території творчості – це єдина можлива думка. Повірте мені, іноді люди, які не мають стосунку до кіновиробництва, досить грамотно міркують щодо телевізійних і кінотеатральних картин, говорячи абсолютно простими людськими словами, ніж так звані критики. Це дуже часто трапляється. І я зовсім не сприймаю, коли з задертим носом починають розповідати про те, що фільм відзнятий не так, як собі це уявляв критик. Так візьми і відзніми. Я теж, наприклад, далеко не адепт і не шанувальник написаного деякими людьми, але я ж не порівнюю їх з Чарльзом Діккенсом, з Теннессі Вільямсом, з Толстим чи з Гоголем.
Я сприймаю кінокритику, але не сприймаю кінокритиків, які розмовляють у нахабному тоні, адже в мені відразу прокидаються мої предки і хочеться поговорити з такими людьми по-іншому, бо за нахабство треба бити морду. Повчальний тон кінокритика крім відторгнення і презирства нічого не викликає.
Уявіть режисера, який вклав у свою роботу піт, кров і сльози, а також витратив два роки свого життя разом з компанією дуже хороших професійних людей, які у бруді валятимуться, якщо треба, – а потім читаєш повчальний тон людини, яка пише не про твою картину, не про твою роботу, а про своє уявлення, як це повинно було бути, щоб її влаштувало.
Якщо людина ставить собі за мету, щоб з’явилося гарне українське кіно, то критика і тон розмови повинні бути конструктивними. Дуже давно театральний критик Анатолій Смілянський говорив: «Якщо ви дійсно хочете розібратися і ставите за мету створення, а не руйнування, то перш за все повинні знайти те, що вам сподобалося».
Тобто потрібно стати на місце людини, його ідеї і не починати розмову з «це неправильно, і це неправильно», а з «мені здається, якщо я не помиляюся», бо інакше я просто посилаю. І думаю, що маю на це право, адже, по-перше, я жива людина; по-друге, я доросла людина 47-и років; по-третє, у мене достатньо людей, яких я маю за честь називати своїми друзями і чиїм думкам я довіряю, на кого орієнтуюся: Дмитро Богомазов, Ада Роговцева, Наріман Алієв. Тому шаную дійсно справжніх критиків і не сприймаю повчальний і зухвалий тон.
Я у своїх фільмах не намагаюся образити. Уявіть собі, що я відзняв би фільм, де принижував би критиків просто як клас. У відповідь я б напевно отримав певну порцію свого. У мене питання – цього хочете? Ми займаємося дослідженням реакції на реакцію? Режисер, сценарист, оператор, актор так само, як і хороший професійний критик, не з’являється просто так. Це довгий болісний процес навчання, досвіду, помилок, розбивання чола, знахідок, перемог.
Для українського кіно це наразі особливо важливо, адже всі ми болісно намагаємося якось закріпитися. Радує, що останні 3-4 роки відчувається повне піднесення, що підтверджується бокс-офісами, інтересом українського глядача і участю у кінофестивалях класу А.
Яких кінокритиків читає
Читаю тих, які потрапляють на очі. Не всіх, але тих, хто найчастіше з’являється в інформаційному просторі. Це і Дар’я Бадьор, і Сергій Васильєв, і Олександр Гусєв, і Ярослав Підгора-Гвяздовський, і Дмитро Десятерик. Чи довіряю я їх думці? Скажімо, якщо їх уявлення про роботу, про сценарії, про ситуацію сходиться з моїм – то так.
На території однієї статті, одного критичного розгляду або аналізу ти можеш знайти з чим погодитися, а з чим – ні. Я буваю емоційною людиною, іноді шкодую, що в емоціях наговорив, або когось навіть образив. Як би я не ставився до людини, якщо я дійсно бачу, що є раціональне зерно, зокрема і стосовно моїх робіт, то беру це до уваги.
Я б одним словом описав мрію про відносини між виробниками і критиками – дбайливість. Якщо зрештою стратегія все ж – будувати, а не руйнувати – тоді, напевне, атмосфера навколо цих непростих взаємин складеться.
Фото: Олександра Йорк
Підписуйтесь на «Телекритику» в Telegram та Facebook!
