Співробітники медіакомпаній, які воювали в АТО, діляться міркуваннями про війну.
У першій публікації спецпроекту наші герої розповідали, як, на їхню думку, державі налагодити комунікацію з населенням окупованої і прифронтової територій, а також з власною армією.
У другій – чим відрізняється погляд на війну з дивана і з окопу, якої інформації з АТО не надходить і що змінюється у сприйнятті тих, хто повернулися з війни.
У цьому матеріалі – про те, як би вони розповідали про війну з ньюзруму і яких помилок припускаються наші ЗМІ.
Петро Бган
Просто констатувати факт, як робить прес-центр АТО , неправильно. Треба розібратися, дати додаткову інформацію. Чому солдат загинув? Може хтось не дав потрібну команду?
«Проблем стає більше саме тому, що про них не розповідають»
Бездіяльність має бути покарана. Якщо тобі зателефонували і попросили дати команду про відкриття вогню, а ти не дав, переклав на іншого, потрібно відповідати. Адже поки начальники перекладають один на одного відповідальність, гинуть солдати. І якщо за це почнуть саджати у в’язницю, тоді у людей з’явиться впевненість, що є закон, який однаковий для всіх.
Взагалі, в освітленні війни ЗМІ надто неупереджені. Коли говорять про загиблого, важливо донести до глядача індивідуальність людини, яка захищала батьківщину. Розповісти, ким вона була: чим займалася, яка у неї сім’я, діти, як працювала.
Я б створив передачу, в якій розповідав про людей, які здійснюють подвиги. Ризикуючи своїм життям, вони виконують практично нездійсненні завдання. Якщо будуть такі історії, то патріоти потягнуться в армію. Важливо показати їм, що це хтось оцінить.
Дмитро Двойченков
Я вважаю, що журналістам треба трохи повоювати. Це корисно. Зникає страх. Змінюється в голові багато.
Є журналісти, яких я називаю «ходячі підставки під мікрофон», вони не звикли приймати рішення і весь час бояться, що їх звільнять. А після АТО шкала цінностей трохи інша.
Як потрібно показувати війну? Я б намагався все робити на позитиві. Мені самому було там цікаво і весело, яким би безглуздим це не здалося. Мені сподобалася зрозумілість і щирість у стосунках. Треба показувати щось оптимістичне, щоб молода людина, яка потенційно може потрапити в армію, не боялася. Там купа плюсів, багато цікавого: таких абсолютно різних і дивовижних людей ніде більше не знайдеш.
«Чому ми говоримо про рвані штани, а не про те, що БТР нічим заправити?»
Про проблеми теж потрібно обов’язково говорити, але якщо це проблеми. Іноді вони висмоктуються з пальця. Рвані штани на бійці – це не проблема, а ось брак палива в Збройних силах – це вже проблема. Чому ми говоримо про рвані штани, а не про те, що БТР нічим заправити?
В армії, особливо на війні, навіть потрібне якесь знеособлення. Тому що потенційно герой – кожен, хто там перебуває. Двоє людей стояло поруч: в одного влучила куля і він став героєм, в іншого – ні. Мені здається, що героїзація повинна бути на рівні підрозділу. Якщо сказали, наприклад, про третю роту, то вони розуміють, що це про них усіх.
Іларіон Павлюк
«Має бути громадянська позиція, адже це наша країна воює»
Ще журналістам давно слід домовитися про терміни. Зібратися разом і домовитися. Ми воюємо з бойовиками, сепаратистами, росіянами, з ким? Слово бойовик потрібне тоді, коли треба підкреслити, що це людина з українським громадянством. А у всіх інших випадках – війна з Росією, російські війська, росіяни.
Повинна бути громадянська позиція, адже це наша країна воює. Інша справа, що держава теж могла б рекомендувати і подати приклад своєю послідовною позицією.
Олександр Хижняк
«Може й слава богу, що багато чого не показують»
З іншого боку, якщо оцінювати «картинку про війну» з нашого ТБ, могло б бути набагато гірше. Зрозуміло, що над конфліктом ми бути не можемо, оскільки ми – воююча сторона. І жодні стандарти тут ні до чого. Мені здається, що наші медіа й так занадто толерантні. Якби ще прибрати зайвий самопіар окремих репортерів, було б взагалі cool.
Як розповідати про війну? Досить називати речі своїми іменами: не ополченець, а терорист, не ЛДНР, а терористична організація, не Захарченко, а лідер бойовиків Захарченко і т. д.
Якимись рекомендаціями від держави, примусом тут не допоможеш. Дуже багато залежить від професіоналізму та особистої відповідальності конкретного журналіста, редактора.