Тому не дивно, що наші знання фільмів західного сусіда досить обмежені. В основному їх можна висловити так: є якийсь Павло Павліковський, який вже встиг виграти одного «Оскара», і зовсім скоро з’ясується, чи отримає він другого.
Ставши апостолом польського кіно, Павліковський водночас затьмарює і каннібалізує славу своїх колег. Поки весь світ захоплюється «Холодною війною», менш медійні, але безумовно талановиті режисери терпляче і наполегливо лупають скелю національного кінематографа. Серед них і Малгожата Шумовська, яка отримала минулого року Гран-прі Берлінського кінофестивалю за фільм «Рило».
Ця нагорода – логічний розвиток тривалих стосунків режисерки з кінофестивалем. У 2011 році вона приїхала на Берлінський кіноогляд з фільмом «Одкровення». Журі досить прохолодно зустріло історію про журналістку, що пише про проституцію. Так само спокійно сприйняв картину і польський глядач, який чекав від Шумовської зовсім іншого після її тонкої картини про переживання смерті рідних – «33 сцени з життя».
Наступний приїзд до Берліну був значно успішнішим. Стрічка «В ім’я», що оповідає про любов священика-гомосексуала до одного з молодих прихожан (зіграного чоловіком режисерки – Матеушем Косьцюкевичем), стала цілою подією перших днів фестивалю. І навіть забрала дві нагороди – приз «Тедді» і приз читачів журналу Siegessäule.
Поки весь світ захоплюється «Холодною війною», менш медійні, але безумовно талановиті режисери терпляче і наполегливо лупають скелю національного кінематографа.
«В ім’я» остаточно закріпив за Малгожатою Шумовською славу режисерки, яка не визнає табу. Її підкріпив наступний фільм «Тіло», також тепло прийнятий в Берліні та неоднозначно на батьківщині. У цій стрічці, сповненій специфічним чорним гумором, Шумовська під різними кутами досліджує поняття тіла, паралельно показуючи ту Польщу, яку можна побачити крізь призму місцевих ЗМІ.
Чорний гумор плюс дивні газетні історії перекочували й у «Рило». У центрі сюжету звичайний хлопець Яцек (Матеуш Косьцюкевич), який підробляє на будівництві найбільшої статуї Ісуса Христа в світі (така була справді побудована в 2010 році в місті Свебодзін). У вільний від роботи час він слухає метал, ганяє місцевими дорогами на старенькому «фіаті» та мріє виїхати у велике місто.
Щасливі дні тривають недовго – Яцек з великої висоти падає всередину споруджуваного Христа і пошкоджує обличчя. На щастя, польські хірурги роблять справжнісіньке диво і успішно трансплантують йому нове (теж факт, який мав місце в реальності). Після операції Яцека офіційно зараховують до місцевих фріків, і йому доводиться зіткнутися з усім, чого він раніше не хотів помічати.
Жителі Ніде – так називає в титрі місце дії Шумовська – явно не чули про емпатію і емоційний інтелект. Стандартний набір їхніх цінностей досить гнітючий: сумовитий побут, ксенофобія, застарілі традиції, показна релігійність. Будь-які пошуки «свого обличчя» тут же натикаються на тиск з боку друзів і близьких. Тож не дивно, що навіть зведений кам’яний Ісус Христос відвертається від них.
У Польщі «Рило» викликав бурхливу реакцію, а деяких глядачів серйозно «бомбило» від побаченого. Так, міністр культури навіть назвав фільм дурним і претензійним, хоча стріли сатири Малгожати Шумовської вражають відразу кілька цілей – від влади до церкви.
Втім, така історія легко могла б відбуватися і в інших країнах Східної Європи, а можливо, й світу. Далеко ходити не треба, достатньо згадати українські приклади: «Припутні» з їх сільською безвихіддю, побутовий шовінізм у «Кров’янці» або деспотичних рідних із «Коли падають дерева» (до речі, над останньою стрічкою працював постійний оператор Шумовської і співсценарист «Рила» Міхал Енгерт). «Рило» вбирає в себе все тематичне розмаїття цих стрічок, вчергове нагадуючи, що пекло завжди поруч і найчастіше – в людях, які оточують нас. І при цьому не важливо, де саме ми живемо.
Автор: Алекс Малишенко
Подивитися фільм можна в кінотеатрі «Київ» на Берлінале вікенді
