Стрічка сфокусована на особистості Леоніда Бурлаки, оператора-постановника, найбільш відомого за фільмом «Місце зустрічі змінити не можна». Режисер фільму Ігор Іванько, онук Леоніда, сам також є оператором. Фільм має тривалу історію розробки та є копродукційним.
Про копродукцію та сутність фільму розповідають режисер Ігор Іванько, продюсерка Олександра Братищенко та креативна продюсерка Марія Пономарьова.
Ігорю, це твій режисерський дебют. Раніше, від часів Майдану, ти працював як оператор, чому ти вирішив знімати кіно як режисер? Що тебе до цього спонукало?
І.І.: Насправді, коли ми починали робити цей проєкт, не було такої ідеї – стати режисером, зробити фільм. Просто виникла така ситуація, яка сталася з дідом, і я вирішив її знімати певний час. Розумів, що треба це робити, подивитися, чи може це буде цікаво. Ситуація з хворобою розвивалась настільки швидко, що насправді не було навіть часу думати. Треба було знімати, та й все. Поштовхом також стала й історія, коли ми знайшли його старі плівки, негативи. Це спонукало досліджувати його минуле, минуле Одеської кіностудії. Ба більше, на сьогодні ситуація з кіностудією досить незрозуміла, і вона стала такою ще у 2006 році, коли її наполовину приватизували. Тому від початку ніхто навіть і не планував, що це справді буде кіно.
Про що цей проєкт?
О.Б.: «Крихка пам’ять» – це важлива історія про боротьбу за пам’ять, що зникає у нас на очах. Як ми поводимося з нашим особистим і публічним – загальнонаціональним – спадком? Яким чином ми зберігаємо те, що вважаємо важливо не забути? Як ставитися до свого спадку, який виявляється неоднозначним та проблематичним?
Ігор ставить ці запитання кожному з нас за допомогою документального спостереження, роботи з особистими та державними архівними матеріалами, через унікальну сімейну історію та досвід свого діда Леоніда Бурлаки, який страждає на хворобу Альцгеймера.
За довгі роки цензури та контролю над зображенням Леонід, який ніколи не вів письмового щоденника, знайшов для себе інший спосіб зафіксувати «без купюр» той час, у якому жив. Саме тому унікальною кінематографічно сильною частиною проєкту є персональний плівковий фотоархів Леоніда Бурлаки, доступ до якого є тільки у нашої команди. Ці виразні чорно-білі частково пошкоджені знімки є порталом як між різними періодами часу, так й між протагоністами – Ігорем та Леонідом.
У фільмі використовуються персональні архівні матеріали. Розкажи детальніше про них.
М.П.: Ігор – справжній дослідник. Це не просто його дебют, де він зафільмував свого діда, і не просто набір з фото, уривків кінофільмів та home video. Це серйозне дослідження та осмислення цілого періоду часу. Наш проєкт зачіпає чимало ліній, порушує величезний пласт тем. І частиною цього є розказана історія через особисте життя діда Ігоря, а Ігор зі свого боку показує її ще і як оператор. Це така цехова солідарність, коли один з операторів точно розуміє переживання, зокрема на професійному рівні. Таке занурення у тему є суперключовим.
І.І.: Ось, скажімо, ми дивилися фільм «На своїй землі», який дід знімав з Ігорем Апасяном. Раніше я нічого не чув про цю стрічку, її ніде нема, ніхто її не знає. Але історія дуже цікава, теж стосується теми війни, хоча дещо по-іншому. Це фільм про Білорусь, про село через рік після війни, про людей, які залишилися там жити, яким нема чого їсти та що робити. Більшість людей «совєти» кудись добровільно-примусово евакуювали, але дехто все ж залишився.
Це цікава випадкова знахідка, один з безлічі радянських фільмів, але не такий відомий, як фільми Тарковського чи Ейзенштейна, що сформували «бренд радянського кіно». Тобто, повертаючись до таких знахідок, ми робимо вже непересічний фільм.
О.Б.: Проєкт «Крихка пам’ять» є особливо актуальним у період сучасної інформаційної війни з Російською Федерацією, яка декларує одноосібне володіння кіно- та культурною спадщиною радянського часу. Держава-агресор продовжує використовувати радянські наративи для своєї активної пропаганди. Створюючи цей фільм в Україні, для нас було обов’язковим наголосити на потужних коренях і тяглости нашої кінотрадиції. Ми говоримо про важливість відстоювання прав на творчу спадщину українських митців та підкреслення їхньої ідентифікації. Цим фільмом наша команда висвітлює потребу належного збереження кінематографічного надбання України особливо у часи, коли існування державних кіноархівів у всьому світі – від пострадянських країн до Бразилії – опиняється під загрозою.
Розкажіть, з ким у вас копродукція?
М.П.: Нашим словацьким копродюсером є досвідчений документаліст і просто талановита людина Петер Керекеш. Він і режисер, і продюсер, і сценарист. Петер познайомився з Ігорем і Сашею у Польщі під час Doc Lab Poland (копродукційний маркет у межах індустріальної платформи Краківського кінофестивалю), а потім він побачив нас ще раз в Одесі під час пітчингу Film Industry ОМКФ.
У Петера це вже не перша співпраця з Україною. З компанією «Артхаус Трафік» він робить зараз фільм «Цензорка». Там він є, наскільки я знаю, режисером і одним із продюсерів. Отже, це вже не вперше, коли Словаччина, і саме ця компанія Петера, створює фільм в копродакшені з Україною (до речі, за участю Держкіно).
Ми плідно працюємо над розвитком фільму разом і завдяки цьому вже маємо підтримку Словацького аудіовізуального фонду. Плануємо писати музику до фільму зі словацьким композитором Мареком П’ячеком, який до цього зробив музику до декількох фільмів Петера Керекеша. Тобто нам вже є на що подивитися, з чим порівняти та зрозуміти, що музика допоможе цій кінострічці розказати історію. Ми маємо достатньо візуального матеріалу, адже Ігор знімав на різні типи камер, плюс ми плануємо використовувати різні типи архіву. Тому, щоб поєднати ці матеріали разом, аудіоряд хочеться для такого фільму зробити не просто потужним, а й концептуально уніфікованим в одну історію.
Олександро, чим тебе зацікавив цей проєкт?
О.Б.: Після перерви в документальному кіно (декілька років поспіль я займалася дистрибуцією та фестивальною діяльністю, працювала лінійним продюсером ігрових проєктів) стало зрозуміло, що вже час повертатися до самостійного плавання.
Одного дня я отримала від Маші та Ігоря відеоповідомлення з Праги, де проєкт фільму брав участь у воркшопі Ex Oriente Film. Вони майже одноголосно повідомили, що проєкт набирає обертів, вони шукають продюсера і не уявляють, хто б це міг бути окрім мене. З Ігорем ми знайомі з #BABYLON`13. Досвід роботи у творчому об’єднанні документалістів #BABYLON`13 засвідчує не тільки його активну громадянську позицію, а й сміливість порушувати незручні для багатьох теми. Бажання розказати історію цілого покоління через призму особистого прикладу дасть можливість глядачу ідентифікувати себе з героєм.
Робота з Марією Пономарьовою заслуговує окремої розмови. Дуже комфортна у спілкуванні професіоналка зі стратегічним мисленням, ми багато чому вчимося одна в одної. Головне у нашій команді – це довіра та правильне розподілення сил.
Ти продюсувала як ігрове, так і документальне кіно, чи є принципові відмінності у роботі (Олександра Братищенко є продюсеркою фільму «Крим, як це було», та працювала як виконавча продюсерка кінофестивалю «Відкрита ніч» та ігрових фільмів)?
О.Б.: Кіно – це взагалі забіг на довгу дистанцію, а особливо, якщо ми говоримо про документальне. Левову частку виробництва документального фільму займають експедиція та дослідження. Чим краще проведено роботу з вивчення героя чи явища, тим плідніше та компактніше фільмування. Однак я вважаю, що найвідповідальнішим етапом у виробництві неігрового кіно є монтаж. Саме на постпродакшені всі пазли сходяться у структурованішу картину, саме тут фінально вимальовується режисерське висловлювання. Тобто основні відмінності у виробництві – це менша кількість членів знімальної групи, які залучені у створенні фільму на довший період.
Що стосується роботи саме продюсера, можливо єдина відмінність у тому, що ти поєднуєш у собі ще велику кількість інших ролей.
Маріє, а які подальші плани щодо розвитку проєкту? Торік був грант від Українського культурного фонду, і, вочевидь, багато що вже відзнято? Що далі відбуватиметься з кінострічкою?
М.П.: Ми подали заявку в конкурсний відбір на отримання фінансів від Держкіно для постпродакшену фільму. Наразі маємо лише деякі гроші саме на музичний супровід, але інші статті витрат все ще потребують фінансового ресурсу. Тому наша майбутня робота над музикою до фільму – це останній етап, і він відбудеться лише коли основна частина постпродакшену буде завершена.
Також ми подали заявку на участь у декількох індустрійних подіях. Плануємо цієї осені та зимою показати фільм провідним сейлз-агентам і дистриб’юторам, подати проєкт на провідну міжнародну майстерню з монтажу dok.incubator. Ми заручилися підтримкою словацького дистриб’ютора, маємо лист зацікавлення і від нідерландських дистриб’юторів, а саме кінотеатральних. Сподіваємося, що кінотеатри виживуть після пандемії, і це кіно дістанеться великих екранів, адже дивитися фільм про кінематограф саме у кінотеатрі надважливо. Плануємо, звісно, приділити значну увагу й монтажу. Восени хочемо втілити це і, якщо все вийде з Держкіно, взимку вже буде основний монтаж.
Завдяки цій кінострічці ми відвідали багато маркетів і пітчингів, подивилися, як будуються схеми фінансування закордоном. Поговорили з іншими партнерами, зрозуміли, що насправді це схема «здорової людини» – коли ти подаєшся на певний етап фінансування, бо можеш далі шукати міжнародних фінансових чи дистрибуційних партнерів. Адже вже деякий етап створення фільму покритий, значить, до проєкту є певний кредит довіри.
Читайте також:
Дар’я Онищенко про «Забуті», новий байопік та акторську імпровізацію
Ірен Роздобудько: «Для багатьох сучасників Олена Теліга стала українською Жанною д‘Арк»
Ірма Вітовська: Обов’язок акторів із досвідом – допомагати молодим і не боятися бути об’єктом експерименту
Фото: пресслужба
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
