Антоніо Лукіч – автор і режисер короткометражного фільму «У Манчестері йшов дощ» і повнометражного «Мої думки тихі», за який він отримав спеціальний приз журі у Карлових Варах і приз глядацьких симпатій у Мінську. Всеукраїнська прем’єра «Мої думки тихі» – 16 січня 2020 року.
1. «Люди Ікс» (Браян Сінгер, 2000)
Перша частина ознаменувалася не тільки пронизливою грою персонажа Магнето, а також і деяких другорядних героїв. У цьому фільмі стерті межі хороших і поганих, і перекинуті тонкі містки між внутрішнім і зовнішнім. Це легке кіно, після якого є про що подумати. Хто ми? Чи повинні ми судити тих, хто не такий як ми? Як нам жити з власним світовідчуттям, талантом і здібностями, і як з ними миритися?
2. «Шаолінський футбол» (Стівен Чоу, 2002)
Багато хто схильний недооцінювати цю просту історію команди невдах, які знаходять у собі залишки сил і мотивації, щоб піднятися на вершину не тільки футбольних сходів, але і власної самосвідомості … «Останні стануть першими» – цей біблійний тезис звучить у фільмі наче кидок, як підкинутий головною героїнею м’яч, але саме глибина усвідомлення власного шляху робить цей фільм співзвучним з такими легендарним історіям, як «Олена» і навіть «Рестлер», стираючи межу між релігіями і конфесіями, кажучи нам про головне – що лише любов здатна перемогти. Тільки ледачий не співпереживав симпатичній банді кунг-фу-невдах, і у кожного знайдуться друзі, сфотографувавшись з якими ви впізнаєте у собі героїв «Шаолінського футболу».
3. «Міцний горішок» (Джон МакТірнан, 1988)
Чи здатна одна людина врятувати цілий світ? Так! Це Джон Маклейн. Герой, який навіть з сильного бодуна спровокує у свідомості глядача емоції і запропонує разом подумати про те, що таке відповідальність та відвага…
4. «Історія іграшок 2» (Джон Лассетер, Лі Анкріч, Еш Бреннон, 1999)
Чомусь саме друга частина запам’ятовується краще, ніж перша. Чи є у неживих предметів душа? Чи здатні черстві діти на співчуття? Роки йдуть, а питання, які піднімаються у фільмі – залишаються. Напевно, це і є класика.
5. «Людина-павук 3. Ворог у тіні» (Сем Реймі, 2007)
Це був для мене найбільш очікуваний фільм у школі. І, звичайно ж, коли він вийшов – я не розчарувався. Тоді я співчував Пітеру Паркеру і з великим інтересом стежив за сюжетом. Зараз, вже ставши режисером-початківцем, мені відкривається інша глибина цієї історії. Боротьба добра і зла всередині нас. Здатність прощати. Дружба. Тобі Магуайр та Джеймс Франко розіграли приголомшливий дует, створивши унікальний ансамбль, який, як на мене, не вдалося поки повторити нікому. Сцена у церкві, де від звуку дзвону з Пітера вилазить Веном, дійсно може називатися класикою. І якщо коли-небудь я зберу майстерню, наше навчання почнеться з показу саме цього шедевра Сема Реймі.
Фото: Олександра Йорк
Колаж: Катерина Медвідь
Підписуйтесь на «Телекритику» в Telegram та Facebook!
