Знімати драми про андеграунд і молодіжні субкультури непросто. Якщо такі фільми роблять люди з боку, їм складно домогтися автентичності, а якщо знімають інсайдери, то не завжди можуть відповісти на важливе для широкої аудиторії запитання: «Чому нас взагалі має це цікавити?» Якщо ні умова достовірності, ні умова актуальності не виконується, то навіть міцний бюджет і зірки не врятують кіно від комічного провалу, прикладом чого стали нещодавні «Повелителі хаосу» з Рорі Калкіним – фільм, який голлівудськими засобами розповідає про зародження блек-метал-сцени в Норвегії 90-х.
У «Сквота» був би шанс стати непоганою комедією про київську міську культуру, якби цій культурі дали змогу говорити самій за себе
Однак «складно» – не означає неможливо: паралельно на тому ж «Санденсі» показали драмеді «Сліпі плями» про міських маргіналів, зіткнення класів і культур, джентрифікацію і напівкримінальних любителів хіп-хопу. Приблизно ті ж теми, нанизані на любовну лінію, намагається порушиити «Сквот32» Олександра Лідаговського – та якщо чорношкірий герой «Сліпих плям», який читає реп в обличчя поліцейському, якого він тримає на мушці, не викличе у вас й тіні посмішки, то реп-баттл за куртку зі шкірозамінника на «Даринку» з вітчизняного кіновиробу цілком може довести до гикавки.
Фото: facebook.com/Squat32film
У «Сквота» був би шанс стати непоганою комедією про київську міську культуру, якби цій культурі дали змогу говорити самій за себе. Так, ми знаємо, що Олександр Богачук – відомий в Україні бі-бой, а Сандру Самбо добре пам’ятаємо з (невдалого) відбору на «Танцюють всі». Але сценарій «Сліпих плям» писали двоє друзів, які на власні очі бачили в 2000-х потаємну сторону сторону Окленда (Девід Діггс і в житті – музикант експериментальної хіп-хоп групи). А сценарій нашого фільму невизначеного жанру (творці характеризують його просто як «перший український фільм про сквот») написала 61-річна Ірина Іванівна Чернова, вона ж Люко Дашвар, найбільш відома за романом «Село не люди».
Той самий сквот, куди з рутини офісів і панельок потрапляє головна героїня Ліза (Ганна Адамович), у світі фільму найбільше нагадує Гоґвартс: побачені «новенькою» арт-практики міфологізуються, літня мешканка аварійного будинку Фаїна (Римаїда Онадська) воскрешає в ньому магічну атмосферу початку XX століття, а тітушки-дементори, що беруть в облогу територію, покликані створити єдиний на весь хронометраж реальний конфлікт. Зачатки інших конфронтацій залишаються невисловленими і невикористаними: вічно похмурий художник-нігіліст (Сергій Лузановський) так і не озвучить своїх претензій до всесвіту, обмежившись мізогінною тирадою на адресу головної героїні; суперництво Лізи й Асі залишиться на рівні демонстративного розвертання одна до одної спиною, а «дис» на депутата-забудовника (Ігор Левенець) миттєво змусить антигероя стати шовковим, перш ніж його за кадр потягне представниця Femen – вже традиційний для українського кіно (див. «Секс і нічого особистого») comic relief.
Фото: www.facebook.com/Squat32film
Тоді як Ліза спостерігає за цим чужим для неї життям із захопленням і почуттям новизни, глядач відчуває від побаченого сором – і річ не лише в сумнівному білому репі під музику, актуальну року так для 2000-го: річ у катастрофічному анти-драматизмі всього того, що відбувається. Можливо, Анна Адамович і непогана актриса, але небажання авторів дати молодим жіночим персонажам хоч краплю харизми і осмисленості змушує помаду грати за дівчину (її партнеру з майданчику Олександрові Богачуку цього добра, навпаки, перепало непропорційно багато).
До речі, при всій сміховинності перевтілення Лізи в «неформалку» (виходить подорослішала Вероніка з серіалу «Школа»), поступове проникнення червоної гами в образ дівчини – аж до кривавого тотал-луку, просто як у Роуз із «Сайлент-Хілл», – одне з хороших візуальних рішень фільму. Іронічний чілаут з келихом вина і краєвидом на гаражі – ще одна славно реалізована ідея. Чудових планів самого сквоту теж вистачає. Нарешті лінія Фаїни, яка теж не обходиться без комічних промахів, закінчується на бездоганній ноті, коли Ліза виявляє фотоальбоми жінки, – та й ця нота встигає потонути в радіоформатних коливаннях повітря (люб’язно наданих Джамалою та Онукою).
Фото: www.facebook.com/Squat32film
«Сквот32» – це не повна катастрофа; він особливо гарний для усвідомлення контрасту між масовими псевдомолодіжними фільмами та умовно-незалежним кіно в особі тих же Катерини Горностай або Марисі Нікітюк, які примудряються дивитися в темні вири молодих і неприкаяних душ та бачити там грізне і дещо лякаюче плем’я. Автори «Сквоту» побачили замість нього прісних волоцюг без особливих передісторій (навіть розповідь дівчинки з ОРДЛО вкинута в сценарій із байдужістю), і це бачення має право на життя – однак якщо кілька годин спостерігати за брейк-дансерами під «Макдональдсом» на Хрещатику, можна написати історію і цікавішу.
