У Warner Bros. ризикували з прем’єрою «Доказу» (Tenet), оскільки на багатьох територіях досі складна ситуація з коронавірусом, через що кінотеатри просто закриті. Як показали перші дані (уже зараз понад $207 млн зборів), воно того варте, до того ж нові країни або штати/міста, що поступово приєднуються, повинні забезпечити триваліше прокатне життя (оптимістичний сценарій). Що це означає для проєкту з виробничим бюджетом у $205 млн – пояснювати не будемо.
Сценарій «Доказу» Нолан писав приблизно 6 років, причому деякі деталі придумані ним ще до виходу «Безсоння» у 2002 році. Який фільм Крістофер знімав до нього? «Пам’ятай», і це багато що пояснює: Нолану сподобалося взаємодіяти з часом і флешбеками, відводячи цьому значну роль у тому, що відбувається на екрані. Однак «Доказ» – це зовсім не «Пам’ятай», адже здебільшого фільм схожий на ефектний коктейль з «Початку» (динаміка, командні дії, непростий шлях до мети) і останніх картин про Джеймса Бонда (стилістика й атмосфера).
Про що ж кіно? Після теракту, що стався у київському оперному театрі, агент ЦРУ об’єднується з британською розвідкою, щоб виконати важливу місію: порушити плани російського олігарха, який торгує зброєю. Щоб досягти мети, агентам доведеться використовувати інверсію часу, змушуючи таким чином йти назад події, які вже відбулися.
Бондівська атмосфера відмінно підійшла фільму, оскільки перед героями ставиться завдання щодо запобігання Третьої світової війни. Глядача побіжно познайомили з уже згаданою вище інверсією, але при цьому протягом усього хронометражу так до пуття і не пояснили її походження – вона так і залишається «технологією з майбутнього», і нам доводиться змиритися з нерозумінням її суті. Псує це враження при перегляді? Так, певною мірою, проте правила інверсійної гри розуміються досить швидко, тому всі подальші перипетії не викликають серйозних питань (зрозуміло, якщо уважно дивитися). Виходить, Нолан усвідомлено виводить глядача із зони комфорту, відправляючи в адреналінову погоню часовими просторами – ідея амбітна і, на щастя, вдала.
«Доказ» – це в першу чергу динаміка, напруга, фаталізм, що витає у повітрі. І за переконливість то, що відбувається, слід подякувати іншим учасникам проєкту, серед яких оператор Хойте Ван Хойтема (третя поспіль співпраця з Ноланом) і композитор Людвіг Йоранссон, який отримав торік «Оскар» за саундтрек до кінокоміксу «Чорна пантера». Ми звикли, що музику до ноланівських картин пише Ганс Циммер, однак той вирішив попрацювати над своєю давньою мрією – «Дюною», режисером якої виступив Дені Вільньов. Чи стало це рішення проблемою? Ні, оскільки мінімал-техно Йоранссона ідеально підійшло «Доказу».
Якщо говорити про мінуси, відразу ж згадуються перші 30 хвилин – вони були дещо зім’яті, історія не захоплювала. Нолан спеціально не дав головному герою імені, намагаючись завжди тримати його на виду, але при нагоді прямим текстом вказуючи на першочергову значущість плану і ключових для його реалізації подій. Це призвело до того, що Джон Девід Вашингтон, бувши протагоністом, часто носив своєрідну маску без емоцій, «включаючись» у потрібні моменти. Слід розуміти, що цей прийом – усвідомлений, бо то був задум Нолана. Щодо другого плану, то набагато яскравіші партії дісталися Роберту Паттінсону, Елізабет Дебікі та Кеннету Брана – останній так і зовсім видав дивну приголомшливу роль злодія.
У мережі є безліч думок, що натякають на занадто складну історію. Чи так це насправді? Лише частково. Перед нами унікальне видовище – авторський блокбастер, при перегляді якого необхідно думати, але нічого незвичайного немає. Виняток – фінал, де інверсія стала синонімом заплутаності того, що відбувається. Згодом виявилося, що фільм повноцінно розкривається лише після виходу з кінозалу – потрібен час для усвідомлення побаченого і самостійного складання пазлу, але без частини, покритої тінню невідомості. Все це дало поживу для роздумів і припущень, тому глядачі та критики із задоволенням будували й продовжують будувати різні теорії.
«Доказ» – не найкраще кіно у Крістофера Нолана, але при цьому воно відмінно справляється зі своїм розважальним призначенням. Так, особливість історії дещо віддалила персонажів від глядачів, що вбило «співчутливу» складову, проте не було й натяку на втрату інтересу: з кожною новою 10-хвилинкою фільм набирав все більшу швидкість. І варто визнати, зупинятися не хотілося. Саме тому досить значний хронометраж – у 2,5 години – не втомлював. Що ще помітно, є стійке бажання відправитися на повторний перегляд, щоб переконатися у правильності складеного пазла і знайти нові деталі. А таке буває рідко.
Читайте також:
Неудачный китайский Голливуд: рецензия на фильм «Мулан»
Любовь во время войны: рецензия на фильм «Забуті»
Дар’я Онищенко про «Забуті», новий байопік та акторську імпровізацію
О домах и людях: рецензия на фильм «Толока»
Разобранные рельсы – рецензия на фильм «Поезд в Пусан 2: Полуостров»
Фото: постер
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
