Сергій Радкевич (30 років, Львів)
Кілька останніх років мене цікавить протест проти насильства в будь-якому прояві, і найперше – проти військового насильства. Це, звичайно, не стосується лише контексту України, а взагалі людської природи як такої. Моя робота є монументом жертвам. Саме так вона і називається – «Монумент жертвам».
Вона базується на викрійках військового одягу. Я взяв дві викрійки, переведені у лінійно-конструктивну конфігурацію з металу, вони по ортогоналях між собою перпендикулярно пересікаються і в кінцевому варіанті утворюють кубічний об’єкт, архітектурну форму, яка взагалі навіть не дає знати, що десь там присутній знак агресії. Ти спочатку споглядаєш об’єкт і розумієш, що перед тобою – конструктивна архітектурна форма, але зміст її взагалі не зрозумілий на початку.
«Сучасна людина звикла до напівфабрикатів і швидкого сприймання. Тому тут також стоїть питання реципієнта, глядача – наскільки він готовий читати і вдумуватися»
Віталій Кохан (30 років, Харків)
Моя робота – це набір речей, який називається «Предмети зі слідами натуральних процесів». Я працюю з цією темою, тому що це моє особисте дослідження: цікавлюсь, як тече вода, як розповсюджується світло поверхнею Місяця. Ці процеси здаються очевидними, але якщо їх буквально показати, то вони видаються набагато більш живими і виразними, ніж будь-що рукотворне, будь-що, що ти можеш навіть дуже експресивно намалювати.
Мова про натуральні процеси, які відбуваються тут і зараз. Наприклад, під мікроскопом на нитці наростають кристали солі, а при збільшенні цей процес стає грандіозним видовищем. Усі інші роботи також про начебто очевидні речі, але я їх акцентую і увиразнюю.
Ярема Малащук (25 років, Коломия/Київ), Роман Хімей (26 років, Коломия/Київ)
Ми зробили фільм-відеоінсталяцію. Ідея полягає в тому, щоб зобразити людей, які грають самих себе на сцені. Це не обов’язково українці, мова йде про людей загалом. Виходячи на сцену як професійні хористи, вони мали б трансформуватися у певних персонажів, але у цьому разі ми їх трансформуємо у самих себе. Ми перетворюємо їх на героїв опери Мусоргського «Борис Годунов», де є партія народу.
У Пушкіна і Мусоргського проблематика полягала у тому, що народ – це завжди обдурена маса людей. Тексти, які автори закладали у лібрето опери, мали закликати людей піднятися. Але, на відміну від тої проблематики, що поставлена Мусоргським, в нашому випадку люди, які текст повторюють, лише репетирують його. І в цьому повторі, в цій монотонності вони стирають сакральне значення тексту, просто не відчувають його.
«У нашому фільмі майже нічого не відбувається, а наприкінці є сцена, де падає пляшка з водою – це, по суті, єдина подія для людей у їхній монотонності»
Ми розраховували на те, що глядачі заходитимуть до нашої зали і дивитимуться на своє відображення. Якщо будуть уважні та ще й прочитають назву роботи («На кого ж ти нас покидаєш, батько наш» – власне перша фраза з партії хору), то провести певну порівняльну характеристику між собою і персонажами відео їм буде нескладно.
Як режисери ми використали у відео такий затяганий прийом, як монтаж атракціонів. У нашому фільмі майже нічого не відбувається, ми швидко змінюємо епізоди, а наприкінці є сцена, де падає пляшка з водою – це по суті єдина подія для людей у їхній монотонності.
Іван Світличний (29 років, Харків/Київ)
Мій проект – це візуалізація сценарію до спектаклю. Це сценарій, який створюється наживо завдяки аналізу низького протоколу інтернету. Протягом виставки генерується сценарій і декорації.
Програмував я все сам, крім низького протоколу, з яким мені допомагали програмісти. DNLP – береться пакет даних і відправляється на сервер в іншу країну, наприклад в Америку. Там він обробляється і повертається назад, а вже тут аналізується вищим рівнем програмування. З цього будується геометрія і логіка рухів акторів. Це не естетська річ, просто у реальному часі формується сценарій для іншого проекту. Це інсталяція, яка використовує перформативні речі у власних цілях, працює зі сприйняттям глядачем великих масивів даних, які потім перекладаються мовою, вже зрозумілою акторам, а далі це перетворюється на перформанс.
Роман Михайлов (28 років, Харків/Київ)
У моєму проекті йдеться про героїзацію. Проект складається з двох частин. Комп’ютерна гра – це продовження попередньої моєї виставки «Страх», тут той самий герой. У грі він постійно тікає від свого страху, а паралельно відбувається катастрофа. Ти обираєш, за кого грати – за страх чи за людину, і в результаті можеш або тікати, або наздоганяти. Заодно буде обчислюватися кількість тих, хто вибрав кожну з ролей. Гра, з одного боку, весела, з іншого – напряжна, але в принципі це стьоб над усім соціальним.
«Мені здається, поколінню Z не потрібні герої і самі вони теж не хочуть ними ставати»
Друга частина називається «Немає гри, немає героя». Вона про те, що або хто є героєм для нового покоління Z, народженого після 1996 року, їм зараз по 20. По-моєму, їм не потрібні герої і самі вони теж не хочуть ними ставати. На відміну від попередніх поколінь, у нового покоління просто інші цілі. Власне, портрети цих «негероїв» і виконані в класичній манері. Вони у весняному одязі на галявині, де це – незрозуміло, обличчя їх теж не розпізнати, тому що впізнавати їх і не потрібно, адже вони ніякі не герої. Однак стоять вони у впевнених позах.
Я намагався зробити так, щоб за їхнім одягом вгадувався певний час, щоб було зрозуміло, скільки їм років і що це за період. На основі живопису створена гра, яка просто є медіумом нарівні з образотворчим мистецтвом.
Микола Карабінович (29 років, Одеса)
Моя робота називається «Голос тонкої тиші». Це особиста історія, яка трансформується в глобальний наратив. У 1949 році мого прадіда, грека, репресували до Казахстану. Про це я чув багато розповідей від свого батька, який ніколи не бачив свого тата і лише з розповідей матері знав цю історію. Він завжди хотів поїхати на його могилу, і я вирішив здійснити це за нього.
Перша частина проекту – це пісня в особливому жанрі, який називається ребетіко. Це грецька пісня; жанр почав складатися десь із кінця XIX і в основному створювався переселенцями з Малої Азії. Переселенці – також важлива історія для роботи, ті, хто були вигнані в 1922 році (йдеться про Малоазійську катастрофу. – Ред.), і створили цю музику. Пісню для виставки я записав разом із берлінським музикантом Юрієм Гуржі, у якого теж грецьке коріння.
«Музика – це основна з моїх мов»
Друга частина – це фотографія, на якій зображений знак. Його я встановив у селищі Шелек, де помер прадід, це за 120 кілометрів від Алмати. Знак є старим гучномовцем, із нього лине пісня, так само, як лунає в залі на виставці. У Казахстані вона буде грати весь час – я з’їздив і знайшов людей, які живуть там із тих же часів, що й мій прадід, з їхньою допомогою я встановив знак, вони і піклуються тепер про нього.
У своїй практиці я постійно працюю з музикою: така собі музична антропологія. Музика – це основна з моїх мов.
Саша Курмаз (31 рік, Київ)
Проект складається з низки робіт, над якими я працював останній рік, і які всі об’єднані під загальною назвою «Хроніка поточних подій». Вони пов’язані з моїм відчуттям подій в Україні сьогодні і поточним станом справ. Це відео, фотографія, об’єкт, зібрані в одному просторі.
Документування акції, яка відбувалася на одному з напівпокинутих кладовищ, була зроблена в Києві 22 січня цього року. Далі – ряд робіт, які я робив протягом року. Ось 12 рам: у кожній рамі – велика фотографія, вона складається із двох шарів: нижній – це фотографія повсякденного міського життя, а зверху накладено чорні знімки. На кожному з цих знімків є дати, і кожен чорний знімок дорівнює життю людини, яка воює за нас на сході. Кількість чорних квадратиків відповідає кількості загиблих за один місяць року. І ці чорні квадратики перекривають нашу повсякденність щомісяця.
Робота «Наша мета – комунізм» – це фотографія фрески на фасаді школи в Чернігівській області в селі Червоний Партизан, яке зараз називається Володькова Дівиця. Цю фреску знищили в 90-х. На чотириканальному відео, що складається зі знайдених робіт і моїх відеоробіт, заміксованих у відеоколаж, відбуваються різні події: і приватні, і загальнополітичні. А ось ще маленька фотографія з віршем однієї прекрасної московської художниці Анни Глазової.
Аліна Клейтман (26 років, Харків)
Мета моєї роботи? Мені подобається таке формулювання, вона мене надихає. Коли його чуєш, здається, що займаєшся чимось корисним і по-справжньому функціональним. Дійсно, у цього проекту є мета: я хочу занурити глядача в ситуацію, в якій він зможе простежити причинно-наслідковий зв’язок у питанні порушення особистісних кордонів, і що воно за собою тягне. Людина, чиї кордони з дитинства руйнували різними способами (фізичним, емоційним, різними видами насильства), виростає дещо травмованою. Її цілісність, якщо ми її візуально представимо у вигляді оболонки, порушена, вона в дірках. І якщо людина не проведе усвідомлений аналіз, у ці дірки завжди потраплятимуть якісь персонажі, і це буде повторюватися нескінченно. Я відтворюю ситуацію або образи, які змусять згадати її і задуматися, переглянути.
Мені здається, робота «зайде» українському глядачеві, бо вона життєва. Це маленька квартира, в якій будь-які процеси відбуваються дуже близько. Це саме по собі порушує кордони.
Євген Самборський (33 роки, Івано-Франківськ/Київ)
Моя робота складається з чотирьох проектів. Усі вони пов’язані методом спільної роботи. Тобто вони створені не лише мною, а разом із групами людей або окремою людиною, жодна з яких не має прямого стосунку до мистецтва. Перша робота називається «Говорить Івано-Франківськ». Протягом двох тижнів я працював у місцевій психіатричній лікарні з пацієнтами і персоналом. Ми створювали роботи на тему міста і демонстрували їх у міському просторі. Таким чином містяни і гості міста могли познайомитися з людьми, які перебувають у закладі закритого типу, але теж є містянами.
Другий проект – «Лабораторія друзів»: протягом двох місяців на літніх канікулах я працював у дитячому притулку. Діти, у яких нормальні стосунки у сім’ї, літом десь подорожують, а ці діти протягом трьох місяців зачинені у притулках. Я вирішив створити такий проект, який скрасить їхнє літо. За два місяці ми перетворили спортзал дитячого притулку на галерею, ми мали два виїзних пленери у Карпатах, а по закінченні нашої спільної роботи ми влаштували виставку.
«Я побачив гетто, у яке не наважився зайти – я не очікував, що так в Україні люди можуть жити. Я хотів дізнатись про ромів, про те, як місцеве населення живе з ними, чи вони комунікують між собою»
Третій проект створений у одному з найбільших ромських поселень України в Ужгороді, у районі Радванка. Я був на резиденції в Ужгороді, вивчав місто і, випадково потрапивши до цього району, побачив гетто, у яке не наважився зайти, – я не очікував, що так в Україні люди можуть жити. Я хотів дізнатись про ромів, про те, як місцеве населення живе з ними, чи вони комунікують між собою. Після екскурсії стало зрозуміло, що треба зробити звичайний пленер, коли художник виходить з фарбами і малює те, що бачить. У проекті брали участь в основному діти. У результаті я мав новий досвід, а вони отримали змогу подивитися в інший спосіб на те середовище, у якому мешкають.
Четвертий проект створено спеціально для виставки. Це спільна робота з моїм батьком. Ми разом зробили його скульптурний портрет у молодому віці – приблизно у тому ж, у якому він «зробив» мене. Ця робота була приводом проводити певний час із татом, дізнатися про нього більше. Також – щоби він дізнався більше про те, чим займаюсь я. До цієї роботи відноситься живопис, автопортрет, який я створив сам: це теж ніби співпраця художника-професіонала з іншою людиною. Я написав його у дитинстві. В експозиції він майже навпроти тата і дивиться на усю виставку.
Про кожен з чотирьох проектів знято фільм, вони теж в експозиції.
Анна Звягінцева (30 років, Київ)
Я працюю з малюнком, і ця робота – це поєднання фотографії, об’єкта, об’єкта-малюнка. В експозиції всі речі – знайдені, я їх не створювала. Це те саме що колективне несвідоме малювання. Робота розміщується на підлозі. Це об’єкт з графітного паперу, дуже легкого і крихкого, що повторює каракулі, які залишають люди, коли розписують ручку. Я вже вдруге працюю з цією темою. Ймовірно, в процесі фігури будуть руйнуватися глядачами.
Ще один об’єкт – пилові окуляри. Теоретично їх можна надіти, але при цьому ти нічого не побачиш, тому що все буде затуманене. Мені здається, що пилові окуляри можуть більше давати відсилок до політичної ситуації, нашаровуватися на якісь соціальні контексти. Ще є знайдені та зафіксовані малюнки. Я не думаю, що цей проект візуально якийсь специфічно український, він більше про усвідомлення того, що ти є частиною чогось спільного, і твої дії відбуваються в унісон з діями безлічі інших людей.
Фотографії надані PinchukArtCentre © 2018. Фотограф: Максим Білоусов
