Карантинні обмеження, призупиненя фільмування, зачинені кінотеатри, відкладені кінофестивалі та галузеві події – все це реалії, з якими зіткнулися кінематографісти в усьому світі. Українська кіногалузь до всього цього отримала ще й бюджетні обмеження: зменшення грошей на фінансування фільмів через конкурси Держкіно, скорочення президентського гранту на фільмування та скасування програми підтримки патріотичних фільмів Мінкультом. Про те, як змінюється позиція держави у кіносфері, загрози, перспективи та постпандемічний контент «Телекритика» поспілкувалась із режисером, актором і сценаристом Ахтемом Сеітаблаєвим.
Згідно зі змінами до держбюджету, погодженими депутатами у квітні, на кіно цього року буде виділено менше грошей. Як кіносфера існуватиме в нових умовах?
Скорочення означає, що буде ще менше проєктів, які отримують держпідтримку; що Держкіно пропонуватиме кінематографістам скоротити бюджети проєктів – витрати на девелопмент, перенести продакшен на наступний рік тощо. Що майбутні проєкти відтерміновуються на невизначений час. Виробництво кіно – це тривалий процес – рік, два, три й більше. І мене дуже турбує, що наступні роки ми не побачимо масштабних історій, які ставлять питання про українську ідентичність, про особистостей, які, власне, її створювали.
Звичайно, дуже дивує, що на фоні скорочення видатків на культуру, коли держава шукає гроші на зарплати, на підтримку ЖКГ, секвестр не торкнувся витрат на утримання апарату – держуправління справами президента, офісу президента, офісу ГПУ… До того ж, на мою думку, неможливо розглядати питання бюджету на культуру окремо від загальної атмосфери в країні, від пріоритетів найвищого керівництва.
Цього року буде проведено лише один пітчинг замість планованих раніше чотирьох. Вас безпосередньо такі зміни торкнуться? Чи збирались ви брати участь у цьогорічних державних конкурсах?
Мій проєкт «Конотопська битва» був відкинутий під час перегляду результатів 11 пітчингу (пітчинг провели влітку 2019-го, проте у жовтні результати переглянули та скоригували перелік переможців – ред..), хоча пройшов всі етапи й був на 10 місці, претендуючи на отримання державної підтримки. Зрештою, він не потрапив до фінального переліку, але у його категорії пройшов проєкт з 17-го місця – «Бурштинові копи»… Тож зараз бажання подаватися на пітчинг немає: надто багато емоцій витрачено, і незрозуміло, кого і в чому саме знову переконувати.
Так, я розумію, що «Конотопська битва» – коштовний проєкт. Але станом на сьогодні ми разом із колегами вже довели, що стрічки нерозважального жанру, такі як «Кіборги», «Захар Беркут» – можуть збирати бокс-офіс.
Я все це розповідаю не тому, що ображений історією з непроходженням фільму. Ок, мій не пройшов. Але чому така ж ситуація з проєктом «Леся Українка»? Їхня презентація на пітчингу була чи не найяскравішою, і як взагалі можна було не підтримати історію про Лесю Українку напередодні її 150-річчя?
Переглянувши перелік проєктів, які профінансує Держкіно, я не бачу там історій, безпосередньо пов’язаних із затвердженням національної ідентичності, з історичними постатями, прикладами, – як би пафосно це не звучало – для наслідування. Чи може бути випадковістю, що саме такі проєкти не підтримують? Зіставляючи пазли, це має вигляд свідомих кроків, що дуже непокоїть. Не думаю, що я перебільшую. Кіно – дзеркало процесів, які відбуваються в країні: ми всі бачимо, що відбувається у судах, хто повертається до країни, який вектор розвитку обирає влада.
У остаточній редакції бюджету відсутнє також фінансування патріотичного кіно від Мінкульту.
Так. І тут ще слід зазначити, що таке патріотичне кіно взагалі. Це ж не тільки історична тематика. Насамперед патріотичне – це добре, якісне кіно з українською ідентичністю, з фундаментальними гуманістичними цінностями, зроблене вітчизняними кінематографістами. Неважливо, чи воно про сьогодення, чи про давні часи. Але воно повинно рефлексувати на тему України. І ми знов повертаємось до того, чи може зникнення таких напрямів через відсутність державної підтримки бути випадковістю. Людиною, яка не має власної системи цінностей, прив’язки до землі, яка не знає своєї історії, героїв, легенд, не вибудовує своє майбутнє засобами мистецтва – легше керувати. Манкуртом, якому байдуже до всього і до всіх, взагалі керувати просто.
Неодноразово лунала думка, що у пріоритеті державної підтримки – проєкти з комерційним потенціалом. А це, насамперед, комедії.
Найбільш популярні у всьому світі – анімація, комедії, ромкоми. Україна – не виняток. І, до речі, саме тому частіше у світі підтримують не стільки потенційно комерційно успішне кіно, скільки соціально важливе.
Я нічого не маю проти такого жанру, класна комедія – це добре. Якби ми, припустимо, жили у Швейцарії, у нас не було війни… Але у нас інша ситуація, і з це варто усвідомлювати. Ми не можемо не рефлексувати на тему того, що було, як воно впливає на те, що відбувається сьогодні, як розірвати це коло.
Як правило, розмови про перспективи лише комедійного жанру супроводжуються закидами стосовно окупності вітчизняного кіно. Так, ми всі зацікавлені у тому, щоб кіно заробляло, але окупність – це поліфонія різних чинників. У нас на всю країну 500 залів, немає системи заохочення та податкових пільг для бізнесу, який може вкладати гроші у культуру, так і не почали працювати кеш-рібейти. Ну і ми ще й бачимо скорочення бюджетної підтримки у всіх напрямах.
При цьому забувають, що гроші, які вкладаються у кіно, створюють додаткову вартість, активізують супутні галузі: транспорт, готелі, туризм, технології. Кіно, освіта, історичні напрацювання – все це не завжди матеріальні речі, але вони повертаються згодом. Так само можна вести розмови про те, навіщо друкувати книжки, які не всі будуть продані, або навіщо вкладатися в освіту дітей… Прикро таке чути.
Окрім фінансових питань, кінематографісти зараз зіткнулись із карантинною проблемою: фільмування призупинено, кінотеатри зачинені. Що залишається робити тим, хто працює у галузі, і як ви особисто виходите з ситуації?
Я на карантині пишу сценарій. Не розраховуючи на підтримку держави, треба знайти сили переформатуватися, тож буду намагатися щось робити з мінімальним бюджетом.
Можливо, це буде контент для платформ. Як варіант – якийсь формат об’єднання із Суспільним мовником. Невідомо, коли можна буде почати фільмування, ми не можемо прогнозувати, коли розпочнуть роботу кінотеатри, тому важливо виробляти якісний контент, який можна було б споживати вдома. Треба підтримувати зацікавленість глядачів в українському кіно, і цей інструментарій також потребує фінансової підтримки.
Але не може один режисер змінити законодавчу базу в Україні (сміється). Тож тут кіноспільноті треба сформувати загальну позицію.
А на якому ґрунті може відбутися об’єднання кіноспільноти?
Звичайно, хотілось би сказати «на ідейному ґрунті». Не люблю цього слова – пасіонарність – тому що воно може одночасно стосуватися і Гітлера, і Леонардо да Вінчі. Я все ж таки маю на увазі те, що ближче до Леонардо. Є приклад Революції гідності. У мене залишилось відео від 1 грудня, коли я йшов і запитував людей, перш за все чоловіків, чому ви вийшли? 8 з 10 сказали: «Євросоюз – то таке, але якого чорта вони б’ють наших дітей?»
В українців є, як модно зараз говорити, «червона лінія». Ми можемо заплющувати очі на безліч речей, жити паралельним життям, незалежно від того, хто нагорі править, керуватись певною суспільною умовою «у вас там свій світ, у на свій, головне – не чіпайте». Але якщо лізуть у родину, до дитини – буде спротив. Наявність такої червоної лінії радує, але, з іншого боку, сумно, що постійно треба доходити до межі.
І на питання: “яке критичне число пасіонарних людей, в цьому випадку, у кіногалузі, має дійти до межі?”, – у мене поки немає відповіді.
Читайте також:
Держкіно представило список кінопроєктів, допущених до участі у 13 пітчингу
На Держкіно залишать 450 млн грн – Ткаченко
Держкіно проводить зустрічі з представниками кіноіндустрії, щоб уникнути кризи
Алексей Терентьев, Star Media: «Мы надеемся найти такие идеи, которые можно смело предлагать Netflix»
Дмитрий Томашпольский о съемках фильма на удаленке, актерской импровизации и скафандре в шкафу
Режиссер Роман Перфильев о фильме «Безславні кріпаки», метамодернизме, Алине Паш и кинохейтерах
Ахтем Сеитаблаев: «Доброволец» – это попытка достучаться до вернувшихся с войны и гражданских
Фото: Sergo Klėpach
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!