Я журналіст і я іммігрант. Два цих факти мене визначають. Я народився в Мексиці, та понад половину свого життя провів у США, країні, яка сама була створена іммігрантами. Як репортер і як іноземець я дізнався, що збереження нейтралітету, тиша і страх – це не найкраще, що можна робити як у журналістиці, так і в житті.
Ми, журналісти, часто виправдуємося нейтралітетом, щоб приховати нашу відповідальність. А наша відповідальність полягає в тому, щоб ставити запитання і кидати виклик тим, хто перебуває при владі. Для цього й існує наша професія.
Звичайно, ми зобов’язані висвітлювати реальність такою як вона є, а не так, як хочемо її бачити ми. І тут я згоден з принципом об’єктивності: якщо будинок синій, то він синій, якщо у нас мільйон безробітних, то я кажу, що їх мільйон. Та нейтральність у висвітленні цієї реальності не обов’язково приведе мене до істини.
Навіть якщо я скрупульозний і завжди показую обидві сторони в своїх новинах і у мене є позиції демократів і республіканців, лібералів і консерваторів, уряду і опозиції. Навіть у цьому разі в мене немає жодної гарантії, що ми з вами зрозуміємо, де ж правда, а де брехня.
Життя набагато складніше, і я вважаю, що журналістика має відображати цю складність. Тому я відмовляюся бути диктофоном. Я не для цього ставав журналістом, аби просто бути диктофоном. Ок, ви зараз усі скажете, що ніхто ними не користується зараз. Ну тоді я відмовляюся діставати свій смартфон і натискати на ньому кнопку запису звуку, як якийсь фан на концерті.
Це не справжня журналістика. Всупереч думці багатьох людей, журналісти постійно щось оцінюють, дають моральну або етичну оцінку чому-небудь. І ми завжди ухвалюємо рішення, які надзвичайно особисті і надзвичайно суб’єктивні.
Наприклад, вам сказали висвітлювати диктатуру, наприклад, режим Августо Піночета в Чилі або Фіделя Кастро на Кубі. Ви повідомити тільки те, чого хочуть генерал і командир або ж вступите з ними в конфронтацію?
Що, якщо ви дізнаєтеся, що у вашій країні або в сусідній зникають студенти, а замість них з’являються таємні могили? Або що мільйони доларів зникають із бюджету, а екс-президенти чарівним чином стали мультимільйонерами? Ви повідомите лише офіційну версію?
А якщо ви висвітлюєте президентські вибори в наддержаві, і один із кандидатів дозволяє собі расистські, сексистські та ксенофобські коментарі? Це, наприклад, сталося зі мною. І я хочу розповісти вам про те, що зробив у цьому випадку я. Та спершу дозвольте мені пояснити, звідки я, щоб ви краще зрозуміли мою реакцію.
Я виріс у Мехіко і був старшим із п’ятьох братів. Наша сім’я не могла дозволити собі заплатити за навчання в коледжі всіх дітей. Тому вранці я вчився, а вдень працював. Зрештою я отримав роботу, про яку завжди мріяв, став телевізійним репортером. Це була велика можливість.
Однак, коли я працював над третьою за рахунком історією, я розкритикував президента і порушив питання про проблеми демократії в Мексиці. Вибори в Мексиці фальсифікувалися з 1929 по 2000 роки, чинний президент забирав голоси в успішнішого наступника. Загалом, це не було демократією, і я вирішив, що викрити дії президента – чудова ідея.
Моєму босові так не здавалося. Тоді президентський офіс, Лос-Пінос, став відкрито і офіційно цензурувати ЗМІ. І мій бос (який точно більше цікавився не новинами на телебаченні, а футбольною командою, яку він також очолював) цензурував мій текст. Він попросив мене внести в нього правки. Я відмовився, і шеф віддав мою тему іншому журналістові.
Я не хотів працювати під цензурою і не знаю де, але знайшов у собі сили звільнитися. Мені було лише 24 роки, коли я зробив, мабуть, найскладніший крок у житті. Я не тільки пішов із телебачення, я залишив свою країну.
Я продав свою машину (маленький червоний «вбитий» Volkswagen), отримав трохи грошей і попрощався з сім’єю, друзями, вулицями та моїми улюбленими такос. Я купив квиток до Лос-Анджелеса в одну сторону і став одним із 250 мільйонів іммігрантів у світі.
Запитайте будь-якого іммігранта про його перший день у новій країні, і він розповість вам все до найменших подробиць. Я приїхав у Лос-Анджелес, коли сідало сонце. І все, що у мене було – це гітара, валіза і якісь документи. Усі мої речі поміщалися в руках. Це було відчуття абсолютної свободи, з якою я раніше ніколи не стикався.
З цією незначною кількістю речей я вижив. Я отримав студентську візу, навчався, з’їв багато салату і хліба (усе, що було мені доступнк). Зрештою в 1984 році я отримав свою першу роботу репортера на телебаченні в США.
І перше, що я помітив, було те, що в США мої колеги нещадно і безкарно критикували тодішнього президента Рональда Рейгана. Ніхто не цензурував журналістів. І тоді я подумав: я люблю цю країну.
Так було понад 30 років тому: репортажі з повною свободою і рівне ставлення, незважаючи на те, іммігрант ти чи ні. Так було доти, доки мені не доручили висвітлювати недавні президентські вибори в США.
16 червня 2015 року кандидат, який зрештою став президентом США, назвав іммігрантів з Мексики злочинцями, торговцями наркотиками і насильниками. Я знав, що він бреше, з однієї простої причини: я іммігрант із Мексики і ми не такі. Тому я зробив те, що зробив би на моєму місці будь-який інший репортер: я написав йому листа з проханням про інтерв’ю.
Наступного дня я був на роботі, коли раптом на мій телефон стали надходити сотні дзвінків і повідомлень з образами. Я не розумів, що відбувається, доки мій друг не прийшов у мій кабінет і не розповів, що мій номер опублікований в інтернеті. Вони насправді це зробили.
Так я дізнався дві важливі речі. По-перше, ніколи, ніколи і ще раз ніколи не давайте Дональдові Трампу свій особистий номер телефону. І по-друге, я зрозумів тоді, що я більше не нейтральний. З того часу моя місія журналіста змінилася. Я пішов проти кандидата, щоб показати, що він каже неправду про іммігрантів у США.
Ось вам кілька цифр: 97% усіх людей без документів у США – хороші люди. Менше 3% скоїли кримінальний злочин. Для порівняння, кримінальні злочини серед громадян США скоїли 6% людей. Виходить, що іммігранти, які не мають документів, поводяться набагато краще, ніж громадяни США.
Виходячи з цих даних я склав план. Через вісім тижнів після того, як вони опублікували в мережі мій номер телефону, я отримав акредитацію на прес-конференцію кандидата і вирішив особисто зустрітися з ним. Проте… все вийшло не так, як я собі запланував. Дивіться відео.
Кожного разу, коли я бачу це відео, я думаю, що ненависть заразна. Кандидат каже мені повернутися на Univision і це код, він каже мені «забирайся звідси». Після цього один з його соратників, ніби отримавши дозвіл, сказав мені: “Забирайся з моєї країни”. Він не знав, що я теж громадянин США.
Я багато разів дивився це відео і думав про те, що втратити нейтралітет остаточно можна лише тоді, коли ти втратив страх і навчився казати «ні». “Ні, я не збираюся сідати: не збираюся йти”. «Ні» –найсильніше слово в будь-якій мові і воно завжди передує будь-яким важливим змінам у нашому житті. Потрібно мати величезну гідність, щоб змогти відступити, відійти назад і сказати «ні».
Нобелівський лауреат Елі Візель, який пережив Голокост і якого ми, на жаль, нещодавно втратили, сказав кілька дуже мудрих слів: “Ми повинні стати на якийсь бік. Нейтральність допомагає тільки гнобителю, але не жертві”. І він має рацію.
Ми, журналісти, зобов’язані вживати заходів у певних обставинах. У разі расизму, дискримінації, корупції, брехні на публіці, диктатури і нехтування правами людини ми повинні відмовитися від нейтралітету і байдужості.
В іспанській мові є слово «contrapoder» (анти-істеблішмент). Це означає, що ми, журналісти, повинні бути на протилежному владі боці. Якщо ви в ліжку з політиками, якщо ви йдете на хрещення або весілля сина губернатора або якщо ви хочете бути приятелем президента, як ви збираєтеся критикувати його й інших?
Коли мені доручають брати інтерв’ю у впливової людини, я завжди пам’ятаю, що якщо це складне і некомфортне запитання не поставлю я, його не поставить ніхто інший. А також я завжди пам’ятаю, що не збираюся більше бачитися з цією людиною і тому мені не потрібно складати про себе гарне враження і встановлювати будь-який зв’язок з ним.
Зрештою, якщо мені потрібно обирати між тим, бути другом президента чи ворогом, я завжди віддам оберу бути ворогом.
Я знаю, зараз непростий час для того, щоб бути іммігрантом і журналістом одночасно, але саме зараз як ніколи нам потрібні журналісти, які в будь-який момент готові відмовитися від нейтралітету. Особисто я відчуваю, що готувався до цього все життя.
Коли мене цензурували в 24 роки, я дізнався, що нейтралітет, страх і мовчання часто роблять нас співучасниками злочинів, зловживань і несправедливості. Бути співучасником влади і бути хорошим журналістом неможливо. Зараз, у свої 59 років, я сподіваюся лише на те, що у мене завжди буде хоч трохи тієї мужності і ясності розуму, як у 24 роки, щоб ніколи більше не мовчати.