Ми вирішили дізнатися, як працюється українським теле- і радіоведучим після введення мовних квот. Зокрема, яких зусиль вони докладають до того, щоб підлаштуватися під закони, з якими труднощами зіткнулися, чи отримали психічні розлади і що будуть робити, якщо держава зобов’яже їх вивчати китайську та хінді.
Павло Казарін (кинув виклик українській мові – і ніби як переміг):
На першому україномовному ефірі мені було незвично спостерігати за собою, оскільки російськомовна людина не може думати відразу українською – вона спочатку перекладає з російської. Пробивав холодний піт, але мені допомагав напарник: заповнював виникаючі паузи, підхоплював думку. Було дуже ніяково перед телеглядачем за те, що годую його недосконалою мовою. Але аудиторія у нас доброзичлива і прихильно до цього ставиться.
Найчастіше людей бентежить власна «шорсткість» і скутість, страх того, що вони можуть не відповідати якомусь мовному ідеалу. Але помилки – це нормально для всіх, хто починає вивчати або повторювати мову.
Ми намагаємося продемонструвати, що ведучі – такі ж люди, які намагаються цю «шорсткість» подолати, і своїм прикладом хочемо показати, що говорити українською – це просто, потрібно тільки захотіти.
Ксенія Туркова (вивчила українську за півтора роки):
Я просила друзів з телебачення надсилати мені тексти випусків новин українською, читала їх вголос, а моя вчителька виправляла наголоси і вимову. Якщо я хотіла вимовити якийсь великий текст в ефірі або під запис, то промовляла його багаторазово і записувала себе на диктофон. Я ловлю інтонації і нюанси вимови і добре їх відтворюю.
Після першого великого ефіру українською з главою київського бюро «Радіо Свобода» Інною Кузнєцовою я вийшла зі студії з головним болем – така була напруга. Відчувала, як кров приливає до голови, а живіт скручується в трубочку.
Взагалі я все робила поступово. Наприклад, з першого ж ефіру на «Радіо Вісті» почала вводити українську: спочатку ставила спікеру тільки одне питання, потім – два, потім стала вести українською невеликі інтерв’ю, потім – годинні і так далі.
Одного разу я невдало зачитала повідомлення одного зі слухачів (невдало з точки зору вимови) – зразу ж посипалися повідомлення: «Краще не говоріть українською, не смішіть людей» – і тому подібне. Були і досить грубі. Я зробила наступне: прочитала їх вголос, а далі сказала: «Дорогі слухачі! Я в Україні не так давно. Я вважаю, що зобов’язана вивчити мову цієї країни, тому що живу і працюю в ній – це елементарна повага до простору, в якому живеш. Вивчити українську за помахом чарівної палички і відразу говорити добре я не можу, тому, будь ласка, потерпіть. Я буду говорити і буду помилятися, інакше я ніколи не заговорю добре». Після цього слухачі прислали таку ж кількість повідомлень з подяками.
Євген Алефіренко (відкритий всьому новому):
Складно переходити з однієї мови на іншу в процесі ефіру – бувають проблеми з вимовою і наголосами. Але, як я розумію, такі труднощі є у більшості колег, в тому числі які володіють обома мовами однаково добре. Якщо починати ефір українською, це зовсім не складно.
Ведучому, у якого постійно виникають проблеми з мовою, не допоможе відпустка. Її доведеться брати років на п’ять і їхати в етнографічну експедицію.
Мене в ефірі кілька разів виправляли на тему того, як потрібно зараз перекладати те чи інше слово на кшталт трьох варіантів «кисню». Мій варіант був правильним в той час, коли я вчився, але став неправильним зараз.
Одного разу я не перебудувався після російської, вимовив перевірочне слово «паляниця» приблизно так, ніби щойно з Сибіру і у мене за спиною волочиться парашут. Але в таких випадках слухачі зазвичай терплячі милашки. Щодо їх реакції не можу нічого сказати, я після цього хвилин десять сидів у позі роденівського «Мислителя» з фейспалмом і займався самокопанням.
Із задоволенням спробував би освоїти хоч китайську, хоч хінді. Але якщо такі ініціативи існують, тоді репетиторів краще було б наймати вже зараз.
Анна Свиридова (знаходить компроміси):
Адекватні люди розуміють, що працівнику ЗМІ державну мову потрібно знати як «Отче наш». Квотування рано чи пізно сталося б, і всі це прекрасно розуміли. Внутрішня робота з вивчення української ведеться вже далеко не перший рік, до того ж української мови поступово ставало більше – і на телебаченні, і в сучасній літературі. Але поки що російськомовних ведучих знайти простіше, ніж україномовних.
Для мене найскладніше у вивченні української – робота зі словниковим запасом. Потрібно багато і вдумливо читати українською, а вимові я навчалася у Мирослава Гая. Але при всій любові до української мови русизми все одно проскакують. Потрібно розуміти, що люди, яким більше 35 років, жили за радянських часів, і багато мислять російською. Ведучі в образі «ближче до народу» можуть собі дозволити суржик в ефірі в рамках своїх форматів, але ведучому будь-якої офіційно-ділової передачі так розмовляти не можна.
У плані курйозів Азарова навряд чи хтось переплюне.
Якщо ведучому важко дається українська мова, то, на мою думку, краще піти у відпустку. Якщо вивчення дається складно, розмовляти не виходить або не хочеться, потрібно міняти професію. На радіо «П’ятниця» ми знайшли оптимальну схему: тим, хто краще володіє українською, ми даємо більше навантаження, хоча є сегменти і для російськомовних програм. І ми адаптуємо і готуємо всіх працівників ефіру. Відповідно, в квоти входимо, все обійшлося без звільнень.
Сергій Кузін (дуже поспішав):
Працюю російською, Соня Сотник – українською. У проценти за квотами влазимо.
Стрес і неврози – взагалі не про мене, це до дівчат.
Якщо лажі ведучого не критичні, то потрібно сміятися над собою і обов’язково необхідно вчитися. Чесність і щирість завжди працюють.
Я вивчаю українську з репетитором. Складнощі виникають зі словниковим запасом, з вимовою теж є нюанси.
Соррі, мені треба йти. Гарного дня.