Події почалися в 1975 році та увійшли в історію як показовий захист права журналіста на висловлення особистої думки. Працівникові ЗМІ в суді протистояв сам федеральний канцлер Австрії. У чому ж там була справа?
Ехо війни
Лише тридцять років тому закінчилася Друга світова війна, багато європейців ще пам’ятали її жахи і серед них було чимало фронтовиків. У тому числі й тих, що служили в німецькій армії. І ось у 1975 році журналіст на прізвище Лінгенс опублікував у віденському журналі Profil, де працював редактором, два матеріали, в яких «проїхався» по федеральному канцлерові Австрії Бруно Крайському.
Журналіст звинуватив Крайського в тому, що він занадто поблажливо ставиться до голови Ліберальної партії Австрії Фрідріха Петера, який в молодості встиг послужити не де-небудь, а у військах СС. Аж до того, що коли питання служби Петера в ефірі австрійського телеканалу порушив відомий фахівець із розшуку нацистських злочинців Симон Візенталь, Крайський накинувся на нього з критикою.
У своїх публікаціях Лінгенс використовував як характеристику позиції Крайського такі висловлювання, як «опортунізм найнижчого ґатунку», «аморальний» і «позбавлений гідності». І фактично звинуватив федерального канцлера в симпатіях до нацистів
У своїх публікаціях Лінгенс використовував як характеристику позиції Крайського такі висловлювання, як «опортунізм найнижчого ґатунку», «аморальний» і «позбавлений гідності». І фактично звинуватив федерального канцлера в симпатіях до нацистів.
Звісно, Крайському це не сподобалося. Він подав на журналіста до суду за наклеп і дифамацію. Віденський регіональний суд визнав Лінгенса винним і присудив йому штраф у розмірі 20 тис. шилінгів. Журналіст подав апеляцію, але там штраф лише зменшили до 15 тис. Тоді Лінгенс звернувся в ЄСПЛ.
Свобода висловлення думки
Рішення ЄСПЛ було однозначним. Спочатку суд визнав накладення штрафу на Лінгенса втручанням у право на свободу висловлення думки. А потім уточнив, що таке втручання не було необхідним у демократичному суспільстві. Відповідно, згідно зі ст. 50 Конвенції, ЄСПЛ зобов’язав Австрію повернути журналістові сплачений штраф, відшкодувати витрати на ведення справ у австрійських судових інстанціях, витрати, пов’язані з провадженням у Європейській комісії з прав людини і в Страсбурзькому суді, а також упущену вигоду, яку він міг отримати.
Свою позицію суд конкретизував так:
«Хоча преса не повинна переступати межі, встановлені в тому числі для “захисту репутації інших осіб”, проте на неї покладена місія з розповсюдження інформації та ідей з політичних питань, а також з інших питань, що становлять суспільний інтерес. Якщо на пресі лежить завдання доносити таку інформацію та ідеї, то громадськість, зі свого боку, має право отримувати їх» (п. 41).
Петер Мікаель Лінгенс. Фото: Wikipedia
Межі критики
Ще однією важливою тезою, якою ЄСПЛ керувався при винесенні рішення, стало те, що політики, виходячи зі специфіки їхньої публічної діяльності, повинні мати підвищену толерантність до критики на свою адресу. А преса у такому разі має більш широке поле для критики політичних діячів.
«Відповідно, межі допустимої критики щодо політичного діяча є ширшими, ніж щодо приватної особи. На відміну від останньої перший неминуче і свідомо виставляє кожне своє слово і справу під пильний контроль з боку журналістів і широкої громадськості, а, отже, повинен виявляти більшу ступінь терпимості. Немає сумнівів, що п. 2 ст. 10 дає змогу захищати репутацію всіх осіб, тобто поширюється і на політиків, навіть коли вони виступають не як приватні особи; але в таких випадках необхідно зважувати потребу в такому захисті у зв’язку з інтересом суспільства до відкритої дискусії з політичних питань» (п. 42).
«Політики, виходячи зі специфіки їхньої публічної діяльності, повинні мати підвищену толерантність до критики на свою адресу»
Критика поглядів Бруно Крайського щодо становища колишніх нацистів у австрійському суспільстві була критикою його суспільних поглядів, а не приватного життя. Відповідно, суд визнав, що Лінгенс критикував його саме як публічна особа, а не як приватна. І як політик Крайський був зобов’язаний поставитися до цієї критики терпиміше.
Потреба у суспільстві
Конвенція в цілому визнає за державами право обмежувати свободу висловлення думок своїх громадян. Але тільки у виняткових випадках, коли цього потребують суспільні інтереси і нагальна соціальна потреба.
«Державам-учасницям надані певні межі розсуду в оцінці того, чи існує така потреба <…> але водночас це йде поряд із європейським наглядом за законодавством і практикою його застосування, включаючи рішення, винесені незалежними судами. <…> Таким чином, Європейський суд уповноважений виносити остаточне рішення з питання про те, наскільки “обмеження” або “санкція” сумісні зі свободою висловлення думок…» (п. 39).
Суд визнав, що жодної нагальною соціальної потреби штрафувати Лінгенса і обмежувати тим самим свободу висловлення ним своєї думки в Австрії не було. Тобто санкції австрійського суду не були пропорційними законній меті.
Бруно Крайський. Фото: Getty Images
Факти і судження
Ще одна важлива теза, зафіксована в рішенні ЄСПЛ у справі «Лінгенс проти Австрії» – різниця між фактами та оціночними судженнями.
«Слід проводити чітку межу між фактами та оціночними судженнями. Існування фактів можна довести, тоді як справедливість оцінних суджень не може бути доведена… Щодо оціночних суджень виконати цю вимогу неможливо, і вона порушує саму свободу висловлення думок, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції» (п. 46).
Факти, на які Лінгенс опирався у своїх публікаціях, були безперечними, і ніхто, навіть сам Крайський, їх не заперечував. Канцлеру не подобалися саме оціночні судження журналіста, але вони не можуть бути істинними або ні, оскільки є просто висловленням суб’єктивної думки людини.
