Фото: Random House
Емілі Нуссбаум вивчала літературу в Нью-Йоркському університеті, плануючи присвятити своє життя критиці чужих віршів і товстих романів. Однак у 1997 році 31-річну на філологиню чекало потрясіння, яке вона описує майже як релігійний досвід. Нуссбаум побачила по телевізору епізод «Баффі – винищувачки вампірів», у якому школярі, одержимі духом гієни, з’їдають живцем свого директора. Цього дня вона зрозуміла, що її доля – не високе мистецтво, а культура масового споживання. З тих пір вона встигла стати провідним ТВ-критиком The New Yorker, де своїми очима спостерігала телереволюцію 2000-х і отримала Пулітцерівську премію за проникливі огляди серіалів, найкращі з яких увійшли до її нової книжки. «Телекритика» вибрала головні тези з її есе, які доводять, що так званий золотий вік телебачення далекий від завершення і що телесеріали навчилися використовувати упередження критиків (вони то недостатньо літературні, то недостатньо життєві, то надто «мильні») собі на користь. А головне – найкращі з них завжди обманюють наші очікування.
«Клан Сопрано»: глядач як співучасник
Фото: HBO
Коли дружина кримінального авторитета Тоні Сопрано, Кармела, звертається за допомогою до психіатра доктора Краковера, той називає її співучасницею злочинів чоловіка і закликає негайно від нього піти. Він додає ремарку, яка могла б бути панчлайном до всього серіалу: «Ти не зможеш сказати, що тебе не попереджали». Кармела намагається піти від чоловіка, та зрештою повертається, ставши гіршою версією себе: жінкою, яка свідомо вирішила вимкнути власну свідомість.
Для мене Краковер – це творець серіалу Девід Чейз, а ми всі – Кармела. Чейз відкривав нам очі на Тоні, показуючи його з усе гірших сторін у кожній серії. Це звузило палітру серіалу, та водночас додало йому їдкої оригінальності, садистського наративного загравання з аудиторією. Озираючись назад, ми, звичайно, можемо сумувати за добрими часами, як робить це сім’я Сопрано, зібравшись за фінальним вечерею. (Як же нас тішив цей серіал! А як ми любили Тоні – чудовий персонаж, чи не так? А пам’ятаєте ту шикарну сцену, в якій машина розчавила голову Філа Леотарда?) Однак ми не маємо права сказати, що нас не попереджали.
«Пуститися берега»: тріумф «поганих» фанатів
Фото: AMC
Коли в 1971 році на CBS вийшов ситком «Усі в родині», головний герой якого Арчі Банкер – республіканець, расист, гомофоб і антисеміт, – сталося щось несподіване. Замість того, щоб сміятися над персонажем, глядачі щиро його полюбили. Не іронічно, не примовляючи: «ой, він такий кумедний шовініст» – ні, його прийняли за свого. Ситуація, в якій творіння вислизає з рук свого творця, як монстр Франкенштейна, стала особливо характерною в так званий «золотий вік телебачення».
Тепер аудиторія ділиться не тільки на людей, які люблять і ненавидять окремо взяте шоу, а й на групи людей, які люблять одне шоу по-різному. Пристрасні фанати «Клану Сопрано» перемотували сеанси Тоні у психоаналітика, щоб подивитися, як він душить донощика проводом. Пізніше частина глядачів вболівала за Волтера Вайта з серіалу «Пуститися берега» – цієї несамовитої драми про природу зла. Коли головний персонаж примудряється бути одночасно відразливим і привабливим, простіше сприймати його як героя, ніж як антигероя. (Глядачів, які схильні до такої перспективи, я прозвала «поганими фанатами».) Критики, які часом хвалять саме шоу, схильні звинувачувати його глядачів у тому, що ті стають на бік поганого хлопця – мовляв, вони перестали розрізняти, що етично, а що ні. Ще в 1974 році соціальні психологи Ніл Відмара і Мілтон Рокіч знайшли цьому часткове підтвердження: вони опитали глядачів серіалу «Усі в родині» й дізналися, що як шовіністи, так і люди ліберальних поглядів вважали ситком смішним. Ось тільки шовіністи не вважали його сатиричним.
«Секс і місто»: перша антигероїня кабельного ТБ
Фото: HBO
До того, як «Клан Сопрано» зійшов на телевізійний Олімп, серіалом-флагманом HBO був «Секс і місто» – антипод «великої кабельної драми»: жіночий, а не чоловічий, блискучий, а не грубий, однак по-своєму радикальний. Крім того, він представив першу невизнану антигероїню телебачення, леді та джентльмени, – Керрі Бредшоу. До «Сексу і міста» персонажі дівчат на ТБ були рольовими моделями красунь-розумниць. Героїні ситкомів на кшталт «Шоу Мері Тайлер Мур» або «Дні та ночі Моллі Додд» могли бути добрими, чуттєвими або відважними, але їхнім головним завданням було викликати у глядачки одну реакцію: «Вона така ж, як я!» На відміну від них Керрі , Міранда, Саманта та Шарлотта були загартованими, агресивними і навіть лякали. Жінки могли ідентифікувати себе з ними, але обурювалися, коли ті демонстрували свої недоліки. Глядачам-чоловікам вони подобалися ще менше: згадайте нескінченні жарти про «нахлібниць», повій, чоловіконенависниць тощо.
Та для мене як самотньої жінки «Секс і місто» був однозначним симптомом прогресу: якщо раніше найпростішим зображенням одиначки були комікси «Кеті» про дівчину, яка тільки й робить, що об’їдається шоколадом і панікує, то тепер такий стиль життя з тужливого перетворився на гламурно-загрозливий. «Секс…» багатьма сприймається як серія пустопорожніх картинок, однак лише тому, що в нашій культурі будь-який стилізований або жанровий продукт вважається ієрархічно нижчим – особливо якщо він відверто говорить про секс, а не насильство.
«Непохитна Кіммі Шмідт»: Netflix із усмішкою Nickelodeon
Фото: Netflix
З точки зору комедій на кабельному ТБ «Непохитна Кіммі Шмідт» – дуже дивна пташка. Безліч амбітних серіалів занурює глядача в похмурі теми, однак їхній відеоряд відповідає змісту – це або драмеді («Старість – не радість»), або авторські шоу на кшталт «Луї» і «Дівчат», або їдка сатира (оригінальний британський «Офіс»). «Кіммі» ж – суцільний рожево-жовтий неон, що нагадує підліткові серіали від Nickelodeon. Та водночас це ситком про жертву сексуального насильства. Часом здається, що історія Кіммі натхнена біографією Мішель Найт – однією із жертв Аріеля Кастро, яка не лише вижила після перенесеного жаху, а й залишилася жартівливою любителькою танців і караоке. Це потужна дівоча модель виживання, і все ж для комедійного серіалу такий матеріал незвичайний. Водночас ТБ переживає хвилю історій про сексуальне насильство, хоча раніше їх можна було побачити лише на Lifetime та в «Законі та порядку»: щонайменше одна з головних героїнь була згвалтована в «Картковому будиночку», «Грі престолів», « Божевільних», «Американській історії жахів», «Іноземці», «Американцях», «Падінні», «Скандалі». Можна назвати це написанням під копірку, та я стверджуватиму, що річ у якісно прописаних жіночих персонажах: якщо життя жінок сприймаються всерйоз, сексуальне насильство стає частиною сюжету.
Коли Кіммі вимовляє фразу: «Найгірше, що зі мною траплялося, відбулося просто в мене на подвір’ї» – це відсилання до історії з життя авторки серіалу Тіни Фей: коли їй було п’ять років, незнайомець порізав їй обличчя просто біля її будинку. Здавалося б, це не той досвід, який можна перетворити на комедію, та в цьому й полягає прогресивність «Кіммі Шмідт»: роблячи жахливі речі смішними, вона показує, що виживання може стати здобуттям нової свободи.
«Незаймана Джейн»: емансипація низьких жанрів
Фото: CW
Створюючи дуже вільну адаптацію венесуельської теленовели про дівчину, яка завагітніла в результаті непрошеного штучного запліднення, Дженні Снайдер Урман додала шикарне обрамлення – оповідача, який раз у раз коментує те, що відбувається на екрані, повторюючи: «Просто як у латиноамериканському серіалі, чи не так?» Він є своєрідним містком від самого серіалу до інших жіночих історій – мильної опери, ромкому, «жіночих романів», реаліті-ТВ – усіх тих жанрів, закони яких дають змогу жінкам бути щасливими, і заразом тим, від яких сучасна культура відмахується, як від нісенітниці.
«Незаймана Джейн» – це серіал, що оголює безліч шарів у тих видах мистецтва, які світ звик вважати одновимірними. Звісно, метателебачення – не новий винахід: серіали від «Мері Гартман, Мері Гартман» до «Коня БоДжека» пародіюють і деконструюють цілі жанри (мильну оперу і ситкоми 90-х, відповідно). Однак «Джейн» відрізняється тим, що вона ніколи не ставиться до базового матеріалу поблажливо. До того ж, не маючи великих грошей, зарезервованих для продуктів кабельних мереж, серіал використовує обмеження каналу CW собі на користь. Коли Джейн і Рафаель нарешті кохаються, ми бачимо лише натяки на секс. «Гей, я не можу показати все, – каже оповідач. – Вам тут не HBO».
«Залишені»: сила в непослідовності
Фото: HBO
Як помститися критикам, які розгромили твій перший серіал? Змусити їх ридати над другим. Саме так Деймон Лінделоф вчинив із тими, хто пирхав з Lost. Узявши до своєї команди, крім інших, релігієзнавця Резу Аслана, він створив продукт, який драматизує найширші філософські загадки – серіал «Залишені», присвячений життю людства після містичного зникнення 2% людей. Лінделоф та шоуранери на кшталт нього не бояться здатися смішними в гонитві за глибиною. Тоді як інші кабельні драми, навіть ті, що препарують болючі емоції і втрати, одягають їх у знайомі форми історій про копів, гангстерів, хірургів і шпигунів, «Залишені» структуровані як дослідження домашнього побуту – але приправлені болем, який робить серіал сюрреалістичним.
Це шоу – частина зростаючого сегмента експериментального ТБ, яке існує ніби паралельно розхваленим драмам про мужність і владу. Сюди можна віднести епізоди «Кайфу з доставкою» на кшталт Qasim, в якому показані обсесивно-компульсивні ритуали героя, або французьку зомбі-драму «Повернені», медитативний «Виправляти помилки» або фантастично похмурий епізод «Чорного дзеркала» – «Білий ведмідь». Такі шоу ризикують скотитися в претензійність і непослідовність, але непослідовність – це невід’ємна частина нашого несвідомого, і вони її поважають.
«Ганнібал»: нігілістична валентинка для «фанибалів»
Фото: NBC
Досі неможливо повірити, що таке прекрасне й обурливе шоу показували по ТБ. Я тричі кидала дивитися серіал «Ганнібал», твердо кажучи собі: досить нігілізму, досить виставляти серійних вбивць невизнаними геніями. Але надовго мене не вистачало. Поступово «Ганнібал» перестав здаватися репортажем із кривавої катівні й перетворився на макабричний твір мистецтва з нотками Девіда Кроненберга, Майкла Манна, Девіда Лінча та Стенлі Кубрика. У ньому трупи нанизуються на кошмарний тотемний стовп, а світ кишить серійними вбивцями. Спочатку копіюючи структуру поліцейської драми, «Ганнібал» з тих пір скинув цю личину, як титульний герой скидає свій «костюм людини». Коли шоуранер Браян Фуллер наймає режисерів, він пояснює їм: «Це не епізод телесеріалу. Це – претензійний артхаусний фільм». Його готовність робити авангардний продукт (і для кого – для NBC!) виявляється частиною потужного тренду, нарівні з «Американською історією жахів», «Справжнім детективом», «Залишеними», «Штамом» і «Лікарнею Нікербокер». Деякі з цих серіалів гарні, інші – не дуже, та всі вони присягнули на вірність старій фрейдівській концепції Моторошного.
Незважаючи на кров, що ллється з екрану, в «Ганнібалі» є щось обеззброююче, майже казкове: на відміну від історій реальних серійних вбивць у ньому відсутній мізогінний підтекст і фетишизація, як у оригінальних книгах Томаса Гарріса. Коли насильство в серіалі відбувається над жінками (одну застрелили, іншу викинули з вікна, третю нарізали, як часник), у цих діях не закладено гендерного садизму. Тож у ТВ-гонці, де мережі намагаються втиснути якнайбільше страждань в одиницю хронометражу, «Ганнібал» виявляється ідеалістичним острівцем, що обіцяє: тут може трапитися будь-що, але тільки не це.
За матеріалами: I Like to Watch: Arguing My Way Through the TV Revolution by Emily Nussbaum / Random House
