Осягаючи біле світло з Кірою Муратовою

Муратова не просто продовжувала знімати, коли слідом за Радянським Союзом занепало кіновиробництво, а режисери її покоління розгублено замовкли. Вона стала одним з небагатьох художників кіно радянської школи, хто зміг заново відкрити себе світу в атмосфері новознайденої свободи: крім Муратової на думку спадають хіба що Міндадзе з Абдрашитовим, чиє мистецтво, як і мистецтво Кіри Георгіївни, з кінця 80-х віднайшло нове дихання.

Українське кіно приватизувала її кінематограф і за територіальною ознакою, і тому, що Муратова продовжувала знімати навіть тоді, коли національне кіно вкотре опинялося в безнадійному культурному і фінансовому підпіллі. Але в традицію українського поетичного кінематографа її фільми теж вперто не бажають лягати. Не дарма Кіра Георгіївна в інтерв’ю так часто згадувала Міхаеля Ханеке – режисера, найближчого їй за духом, який не так розсував кордону кіномови, як кінематографа загалом.

Кіно Муратової – це той самий приклад авторської кінематографії. Але не тому, що arty, а тому, що за цими фільмами стоїть особистість (непросто змиритися з тим, що тепер потрібно казати – стояла) з власною філософією і унікальним поглядом на навколишній світ. Тому дозвольте сьогодні, згадуючи Муратову, згадати не тільки її фільми, а також її слова, які важать не менше за фільми. Нижче – фрагменти інтерв’ю Кіри Георгіївни Муратової різних років.

Про свої фільми

Складно сказати, в якому порядку розташувалися б фільми, будь на те моя воля і бажання. Працюючи над новим фільмом, я іноді вставляю в нього те, що приберігала для іншого випадку. Адже часто доводиться знімати, не маючи уявлення, коли відбудеться наступна картина… Кожен фільм забирає всі сили, вбирає в себе те, що йому і не призначалося. Після «Астенічного синдрому» я була спустошена. Думалося, що цим фільмом сказано все, і мені більше немає сенсу знімати кіно. У мене був депресивний, відчайдушний стан. Тому на знімальний майданчик я повернулася з казкою – «Чутливим міліціонером». Це був інший жанр, інші обставини, але я продовжувала робити своє кіно. Мені часто кажуть, що я – режисер, який усе життя знімає один фільм. Або навпаки – що кожен мій фільм не схожий на попередній. Тобто, одні розраховують побачити щось нове, а інші, навпаки, хочуть знову подивитися те, до чого звикли. Мають рацію і ті й інші.

Я жива, я жива повністю, у мені мало мервечини. У житті я більш опортуністична… Я ненавиджу все своє життя. Як ви думаєте, що я ненавиджу? Земне тяжіння. Матеріальність, земне тяжіння – це мої жахливі, внутрішні, зовнішні мерзенні вороги. А кіно я завжди називала царством свободи. Я от так його і відчуваю. Це свобода дихати, робити все, що хочу, що прийде в голову, ні про що не думаючи.

Про мистецтво

Розумієте,  я не вірю в прогрес. Є такі речі в суспільстві, які ніколи не зміняться, і мистецтво в цьому не допоможе. Взяти Німеччину, в який був Бетховен, Гегель, а потім раз! – концтабори. Мистецтву властиво лакувати дійсність. Найпохмуріше, найбільш садистичне мистецтво однаково менш садистське і похмуре, ніж сама реальність і життя.

Усі зусилля культури не призводять ні до якого прогресу.  Правда, ті, хто все ж вірить у прогрес, виглядають дуже зворушливо. Ми нікуди не можемо вирватися з цього кола надій і утопій. Ось робимо, наприклад, кіно. Це дає можливість отримувати задоволення і приносити його комусь іншому.

Я кітч люблю.  Я люблю поганий смак. Що ви на це скажете? Я люблю його, тому що це відступ від обов’язкового, від того, що диктується, обов’язкового. Поганий смак – це хороший смак, я часто таке казала. А хороший смак – це поганий смак, тому що це обов’язкове, зафіксоване поняття. А чому, власне? Хто ви такі, щоб визначати раз і назавжди? Рената – це поганий смак чи хороший? Вона манірна, вона придурюється, прикидається. Ну і що? Вона це так добре робить, що це вже хороший смак. Але це тільки їй вдається, а більше нікому. Я не зустрічала, принаймні.

Багато хто думає словами Євгенія Євтушенка,  що поет у Росії більше, ніж поет, а я не думаю, що він більше. Це просто щось інше. Завжди вимагали від поетів, режисерів пророцтв, а це неправильно. Є злі поети, аморальні – і все одно вони бувають шалено талановитими. Є такий письменник Едуард Лимонов. Він – шалено талановите істота, але при цьому зла і аморальна. Але я прощаю йому дуже багато речей, тому що він талановитий. Це такий окремий випадок. Серед оточення талановитих людей ціную, а бездарності мені байдужі.

Про інших режисерів

Я дуже люблю Сергія Лозницю,  він чудовий режисер і геніальний документаліст. Ви запитували, що означає геніальний? Ось в ігровому кіно Лозниця дуже талановитий, а в документальному – геніальний. Його документальні роботи діють на мене так, що я не можу сформулювати. У них немає прямої спрямованості, але я відчуваю, що мене щось тягне, огортає, це велике мистецтво.

Каурісмякі подобається, коли він знімає про свою країну, свою національність, а коли він поїхав до Франції, тоді перестав подобатися… Тарантіно дуже хороший режисер, я шалено люблю його фільм «Скажені пси», а ось із «Кримінальним чтивом», я вважаю, що він повторюється.

«Кіно – це свобода дихати, робити все, що хочу, ні про що не думаючи»

Із останнього,  що бачила, мені дуже сподобався фільм Слабошпицького «Плем’я». Всім раджу подивитися. Я завжди любила Сокурова, Овчарова, якого якось забули зараз, мені здається.

Зараз мені найбільше подобається картина Ханеке «Любов». Цей фільм я можу назвати досконалістю з досконалостей, тому що він такий простий і так просто зроблений, елементарно. Нічого там немає вигадано-складного, претензійного – неймовірно глибокий і досконалий фільм.

Якщо порівнювати французьке та американське кіно, то, звісно, американське.

Про Одесу

[Люблю Одесу] як хворий любить свою хворобу,а в’язень свою в’язницю. Коли я поверталася з Ленінграда, де знімала фільм, я їхала в таксі і думала: «Одесочко, рідненька, брудненька!» Ось так я її люблю… Я приїхала сюди після ВДІКу за розподілом, так це називалося. І стала Одесу аналізувати, розглядати. Я не належу до оспівувачів Одеси, я просто намагалася її показати – якомога детальніше, якомога схоже. Всі люблять свої міста, але у одеситів ця властивість настільки надмірна, настільки перебільшена, що викликає роздратування… Одеса брудне місто, засмічене, недоглянуте. І позбавлене смаку, я б сказала. Тут люблять гумор і музику, а кіно зовсім не розуміють. Але знаменитостей вони обожнюють. Зустрінуть тебе на вулиці: «Ви наш режисер! Ми так вас любимо! – Ви хоч один фільм мій дивилися? – Ні». Я їм подобаюся як щось, що прославляє їхнє місто, і все. Мене це бісить.

Про ставлення до інтерв’ю

Я не люблю особисте спілкування взагалі. Ось просять інтерв’ю у мене, а я терпіти не можу. Телефоном ще можу, а щоб особисто розмовляти – з мене досить. Мені це ніколи не було цікаво.