У грудні припинив свою роботу один з найпопулярніших індонезійських сайтів з нелегальним контентом IndoXXI. Вишенькою на торті є те, що власники ресурсу ухвалили таке рішення добровільно, щоб підтримати місцевих виробників кіно.
«Дуже важко, але треба це зробити. Дякуємо всій нашій лояльній аудиторії. З 1 січня 2020 року ми припинимо розміщувати фільми на цьому веб-сайті, щоб підтримати креативну індустрію країни. Сподіваємось на краще майбутнє», – йдеться у прощальному повідомленні на сайті.
В Україні локальна кіно- і серіальна індустрія знаходиться на підйомі й також потребує підтримки.
Так, завдяки Ініціативі з підтримки національного кіно 1 січня 2020 року почав роботу новий український онлайн-кінотеатр «Такфлікс». Щоб подивитись фільм онлайн, потрібно просто купити «квиток» на обраний фільм, без реєстрації чи підписки. Стрімінгова платформа акцентує увагу саме на українському кіно.
«За останні п’ять років в Україні з’явився не один десяток фільмів, якими можна сміливо пишатися. Ці стрічки подорожують престижними фестивалями, виграють нагороди та все частіше викликають не тільки емоції глядачів, а й бізнес-інтерес сейлз-агентів, дистриб’юторів і бродкастерів усього світу. Попри це в української аудиторії не завжди є доступ до нового українського кіно. В кінотеатрах його ставлять на дуже обмежений період часу або у незручні години, а на великих онлайн-платформах воно губиться серед комерційного контенту. На щастя, сучасні технології дають нові можливості кінодистрибуції. Час цим скористатися», – говорить у новині про запуск засновниця «Такфліксу», кінорежисерка, продюсерка та кураторка культурних проєктів Надія Парфан.
Ідея, що можна дивитись контент нелегально у світових продюсерів, а у національних виробників – ні, тобто їм потрібно платити, щоб підтримати, — такий собі прояв патріотизму.
Якщо за локальний контент не буде сплачено, це відбивається не тільки на мотивації творців. Продюсерам, режисерам та іншим творцям кіно та серіалів не вигідно щось робити в Україні, якщо їх у прямому сенсі обкрадають.
«Дивлячись на піратів, ти просто не даєш авторам можливості заробити, – коментує український режисер Корній Грицюк, режисер та автор першого фільму на «Такфліксі». – Якщо не одна людина, а тисячі, десятки тисяч людей подивились безкоштовно, то, звичайно, ви не дали режисеру можливості заробити гроші на квитках і прожити на них ще рік і, можливо, написати ще один класний сценарій».
Тому ми втрачаємо талановитих людей, які могли б значно примножити нашу з вами культурну спадщину. Таланти виїздять за кордон, туди, де цінують (у буквальному сенсі — сплачуючи гроші) їхню працю. Бути свідомим громадянином, який не порушує закон і дивиться кіно легально, набагато легше, ніж здається.
Не красти у своїх, але споживати нелегальне, вироблене в інших країнах, все одно є співучастю у злочині. Очільниця антипіратської ініціативи «Чисте небо» Катерина Федорова висловлює свою позицію: «Не можна розділити крадіжку на два варіанти: погано – якщо крадеш у своїх, і добре/нормально – якщо своїх не чіпаєш, але крадеш в інших. У будь-якому випадку це крадіжка, тобто злочин. Тому й принцип відповідального споживання легального контенту може працювати, лише якщо взагалі ні в кого не крадеш – до цього варто прагнути».
На думку режисера та кліпмейкера Любомира Левицького, ми маємо виховувати в собі якості європейської людини, яка поважає авторські права та чужу інтелектуальну власність. Нелегальне споживання тільки закордонного контенту, за його словами, не є виправданням, й аж ніяк не робить таким споживачам честі, це самообман.
«Коли мій фільм піратили, я відчував себе відверто обкраденим − відчуття схоже на те, як коли ви купуєте автомобіль за свої чесно зароблені кошти, а його починають використовувати у своїх цілях незнайомі вам люди, і при цьому вдають нерозуміння − «А що, власне, не так?». Зараз переважно всі крадіжки контенту відбуваються в інтернеті й це не так відчутно, проте ще у, скажімо, 2005 році все було не так просто. Я пам’ятаю час, коли ми забирали наш фільм «Штольня» ящиками у піратів на ринку «Петрівка» у Києві, і щодня писали близько 10 заяв у тоді ще міліцію. Правоохоронці конфіскували товар, а коли ми йшли, вони повертали його назад продавцям. І так відбувалося кілька разів, аж поки ми не домоглися того, що самі продавці відмовлялися продавати нелегально наші фільми та витрачати час на постійні походи до райвідділів. Це була наша перша боротьба з піратами!»
Він звертає увагу на те, що сьогодні вже практикуються підходи до питання піратства з іншого боку − боку мотивації та демонстрації аудиторії того, наскільки важко створювати продукт і наскільки важливим для багатьох творчих людей є досягнення їхньої мрії, а пірати її просто крадуть: «Тому ми, за підтримки Посольства США, Американського дому та організації «Чисте небо» започаткували проєкт «Дай шанс мрії». У його рамках було відзнято три рекламних ролики на тему піратства у музиці, кіно та IT індустрії. Найбільшою і найголовнішою шкодою від піратів є те, що їхній приклад спонукає ігнорувати законодавство. Тому, піратство − це однозначно зло, яке треба нам усім разом побороти, а з упевненим розвитком технологій ми зробимо це ще швидше».
Сьогодні в Україні є зручні ресурси, які дозволяють дивитися абсолютно різні фільми, і головне – у високій якості та з хорошим озвученням. Megogo, Netflix, SlavPeople, Oll.tv, сайти телеканалів — ці сервіси максимально адаптовані під глядацькі потреби. Ще раз згадаємо про «Такфлікс», який нещодавно почав свою роботу.
«Я особисто дуже чекаю, що не тільки «Такфлікс», а й усе мистецтво буде якось об’єднуватись, як це намагається робити Netflix зі своєю бібліотекою. І, можливо, дуже скоро фільми одразу будуть виходити й у кінотеатрах, й онлайн, бо у кіно люди все одно більше йдуть дивитися якісь «атракціони», масштабні фільми. Мені здається, що ми зараз на порозі якоїсь нової дистрибуції, яка буде не тільки в Україні, але й у світі. Як на мене, ми тут не сильно відстали, просто у нас більше можливостей дивитись піратський контент, адже у пострадянському інтернеті його багато», – коментує Корній Грицюк.
Аргумент доступності краденого кіно часто супроводжується у глядачів-піратів аргументом про власну бідність.
«Український виробник, закордонний… У мене стипендія 1300 грн. Якщо я у кіно ходжу рідко, бо дорого, то звісно, що не буду віддавати гроші за те, щоб просто подивитись фільм в інтернеті. Після прокату він з’являється у вільному доступі. І обмежувати себе у такому задоволенні я не хочу», – каже студентка 2 курсу столичного ВНЗ Анастасія.
Серед молоді є й інша позиція. Так, студент 3 курсу столичного ВНЗ Петро говорить: «Легальне кіно можуть собі дозволити не тільки мільйонери, варто тільки захотіти. Адже молодь в основному знаходить гроші на пиво до фільму, але не на сам фільм». Петро вважає за потрібне збільшити пропаганду ліцензійного перегляду, пояснюючи користь від цього та проблеми від піратства.
Дивитися легально не тільки патріотично, а й прагматично. «Я розумію, що в такій високій якості піратський фільм не знайду, та й не намагаюсь. І не потрібно сидіти годину вишукуючи безкоштовний фільм», – говорить Петро.
Катерина Федорова знає ситуацію давно і добре, і вона пояснює: «Якщо говорити про необхідність захисту права – то будь-який правовласник, який цінує те, що робить, повинен захищати свої права інтелектуальної власності; немає різниці, вітчизняний чи закордонний це правовласник, бо немає різниці, де і хто порушує ваші права, факт залишається фактом – їх порушують. Якщо говорити про стан речей – права закордонних правовласників порушують в Україні значно частіше, чи то через більшу популярність їх контенту, чи то через територіальну віддаленість менеджменту та бюрократичні перешкоди в ухваленні рішення та передачі прав на захист контенту».
Крадучи у своїх, потрібно пам’ятати, що споживання краденого контенту напряму впливає і на креативну економіку країни в цілому, відбиваючись на бюджеті країни, пенсіях і соціальному забезпеченні громадян, і, як наслідок, – створюючи ще нижчий рівень якості життя.
Фото: unsplash
Подписывайтесь на «Телекритику» в Telegram и Facebook!
