Юлія Кривич (29 років, Дніпро)
Починалося все з того, що я хотіла ввійти до закритого ком’юніті ультраправих і зробити фотопроект про них. На це у мене пішло близько двох років. Спочатку я отримала стипендію і змогла півроку присвятити саме цьому заняттю, потім два місяці я провела з цими людьми.
Хотілося створити критичну роботу, але зрештою я зрозуміла, що не бачу світ через чорну і білу лінзи. Тут є і критика, але не моїх героїв, а системи й обставин. Адже ультраправі все-таки отримали легітимацію, пройшовши війну. Патріотизм був премійований на державному рівні у зв’язку з обставинами останніх чотирьох років. Сама наша система породила цю легітимність, з одного боку, з іншого боку – права і ультраправа тенденція присутня зараз всюди у світі.
«Мене цікавило поєднання цих ідентичностей – солдата-ветерана, футбольного хулігана, хіпстера»
Ядро моєї роботи – це зіни (міні-журнали), які лежать посеред експозиції на об’єкті – лавочці-столі. Я працювала над проектом, коли вийшов закон про декомунізацію. Почали змінювати назви вулиць, міст, у тому числі й мого міста. У Дніпрі я зайшла в покинутий палац культури і зробила там фотографії, для мене він був символом цілої епохи та символом змін. Там я знайшла старі книги, роботи БК про пропаганду комунізму-ленінізму серед молоді. Читаючи їх, я зрозуміла, що чимало слоганів чудово слугують назвами для моїх робіт про цих хлопців. Тому в зіні я поєдную ці сторінки з моїми фотографіями.
Як на мене, єдиний спосіб, яким можна боротися з правим популізмом – це сучасний консюмеризм. Ось вони дуже серйозні консюмеристи, вони хіпстери, я навіть не можу сказати, чому вони більше прихильні – ідеї чи речам. Мене цікавили їхні інстаграми, яким чином вони роблять свої селфі. Ті фотографії, які представлені в експозиції, – це загалом рімейки їхніх інстаграмів.
Мене з самого початку цікавило, як вони несвідомо творять образ сучасного «героя» – у лапках, звісно, але ж самі вони тим не менш ветерани. Також мене цікавило поєднання цих ідентичностей – солдата-ветерана, футбольного хулігана, хіпстера. Більш того, у них є громадська організація, рід діяльності якої – активізм.
Юліана Голуб (27 років, Харків)
Я створила сім’ю віртуальних персонажів, що живе у віртуальній квартирі. Дія в основному відбувається на кухні, як у багатьох: варяться там, обговорюючи новини, які вони отримують з інтернету. І ось у мене є список новинних сайтів російською та англійською мовами, які аналізує алгоритм. Він визначає емоційне забарвлення кожної новини – і відправляє в симуляцію в реальному часі. Кожен з персонажів отримує емоцію, а глядач бачить реакцію персонажа, яка проявляється в рухах – в анімації, звуці, який видає персонаж, і в тексті над його головою. Ці тексти, діалоги своєю чергою теж генеруються алгоритмом, у якого є шаблони. Загалом емоцій закладено вісім: злість, страх, радість, смуток, роздратування, пожвавлення, натхнення, байдужість.
Для генерації мови у алгоритму є набір дієслів, прикметників, іменників, які програма сама заповнює рендомно і таким чином видає кожного разу унікальні висловлювання. Само по собі 3D як медіум сприймається холодно і відсторонено, але коли воно поміщається в інсталяцію і контекст, який можна помацати, то наближається до глядача і створює зв’язок вигадки з реальністю.
«Наші емоції щодо реального світу часто засновані на віртуальному контенті»
Спочатку я мала намір створити гру, щоб глядач як користувач міг брати у ній участь. Але значно цікавіше виявилося зробити гру, яка грає сама в себе. Світ, який управляється алгоритмами, сам себе дивиться і сам себе продовжує. Сучасні ігрові рушії дають змогу рендерити 3D-відео в реальному часі в хорошій якості, тому з цікавості я вирішила спробувати нову програму. Спочатку вона була платною і нею користувалися 3Dшники, аніматори і розробники, також вона використовується для рендомного програвання звуків. У моєму випадку, наприклад, персонажі ходять квартирою і можуть торкатися певних предметів, які в просторі пов’язані з так званими тригерами, що дають у разі взаємодії звук.
Я надихалася родичами, які обмінюються новинами і обговорюють події часто саме у віртуальному світі. Так, мені подумалося, що хоч новини і є зв’язком із реальним світом, вони достатньо віртуальні, оскільки ми не бачимо, що насправді сталося, а спираємося на віртуальні джерела, віримо їм і реагуємо. Виходить, що наші емоції щодо реального світу часто засновані на віртуальному контенті. Ось і мої персонажі в штучних умовах і самі штучні – вони AI (аrtificial intelligence – штучний інтелект), імітують нас.
Павло Хайло (29 років, Луганськ/Київ)
Робота «Перегляд правил» – це ігрова модель, у якій працівники нематеріальної праці, які виступають у ролі перформерів, вбудовані в механізми підпорядкування та управління: вони диктують правила економічних ігор глядачам, взаємодіють, але й самі дотримуються правил. Згода дотримуватися їх – базова умова успіху, а будь-яка непокора руйнує структуру, але дає можливість з’явитися чомусь ще.
Для участі в роботі я запрошував людей, пов’язаних із затребуваними в Україні професіями, що символізують достаток: комунікації, дизайн, реклама, IT. Це ті, кого теоретики називають когнітаріат, хто своєю працею будує неолібералізм на нерозібраних руїнах інших моделей. При цьому сам перформанс багато в чому дублює їхню зайнятість: непостійна погодинна праця, вписана в індивідуальний робочий графік. З цим пов’язано й те, що перформанс відбувається не весь день. Мета проекту в тому, щоб зробити видимими різні рівні правил, і подумати про те, як і коли ми їх створюємо, а де можемо змінювати їх і чого нам для цього не вистачає.
Ця робота може бути рамкою для погляду на процеси в суспільстві. У повсякденному житті ми не фокусуємося на умовах, у найкращому разі ставимо галочку і натискаємо «далі». Ми також не скрізь усвідомлюємо свою владу або підпорядкованість, моя робота робить це видимим. Я наполягаю на тому, що твір не повинен схоплюватися текстом цілком, не має до кінця «прочитуватися». Завжди залишаються моменти, які не охоплюють слова. Він, швидше, виступає дещо зіпсованим ребусом, де між елементами можуть залишатися щілини.
Дмитро Старусєв (32 роки, Макіївка)
Постійні фотографічні практики привели мене до відмови від фотографічного реалізму в документальності. На зміну прийшло прагнення до чуттєвого і буквального розуміння документальних процесів, до фіксації не дійсного-дійсного, а дійсного-сутнісного стану думок і реакцій на отримане знання, на прогресії моїх почуттів. Таке трапляється в абстрактного живописі Сая Твомблі, Герхарда Ріхтера. Наприклад, Ріхтер вторгається з фотографії в живопис. У мене той самий маршрут і зворотний – можливість прикордонного стану в технічному і чуттєвому аспекті медіума.
Я вдаюся до абстракції за допомогою фотографії, для цього поки що мені підходять аналогові фотографічні процеси: від дагеротипії і мокрого коллодію до срібно-желатинового друку і процесів RA-4 і Ilfochrome. Аналогові методи залишають можливість глядачеві на фізичному рівні відчути руку художника, стати безпосереднім свідком його роботи.
«Фотографію створили для того, щоб звільнити живопис від прямої документації. Можливо, фотографії слід було б передати це право іншому медіумові?»
Абстрактність твору і певний напрям, який задає, скажімо, назва роботи, може привести глядача до чуттєвих переживань, позбавлених стереотипних образів, яких сповнена сучасна фотографія.
Фотографію створили для того, щоб звільнити живопис від прямої документації, можливо, фотографії слід було б передати це право іншому медіумові?
Метафорично кажучи, «Три сестри» – це органи чуття, перемелені в м’ясорубці і виставлені на святковий стіл на гарних блюдах: неможливість впоратися з напливами емоцій, біль відстані, рожевий з синім захід, синій ранок свободи, клапті з дитячого одягу, холод, світле волосся.
Тарас Каменной (32 роки, Харків)
Проект «Етична пляма» – про територіальні межі, явні та невидимі. Це реакція людської свідомості на процеси, що відбулися протягом кількох останніх років, вони пов’язані з поняттям територіальної цілісності окремо взятої держави. Йдеться про анексію та сепаратизм.
Робота бере свій початок від жесту, зробленого мною на будівництві у вільний від роботи час. Його свідком стала бригада, з якою я працював. Я модифікував поставлене переді мною завдання – вичистити територію від будівельного сміття. Коли я дізнався про те, що частина цієї ділянки надана сусідом у тимчасове безкоштовне користування, у мене виникло бажання виказати повагу цьому громадянину, а саме – скопати її.
На виставці я створив ситуацію, коли глядач мимоволі опиняється на одній з розподілених територій. Нашого, сусідського-чужого, громадського і спірного.
Катерина Єрмолаєва (32 роки, Донецьк/Київ)
Моя робота показує, наскільки ми багатогранні. Я якось чула теорію, що в кожному з нас уживається безліч субособистостей, але ми досить сильні психологічно, щоб утримувати їх усі в рамках однієї цілісної особистості. У своїй роботі я на власному прикладі розкриваю цю тему множинності, показую всі свої можливі альтер-его.
Робота може бути актуальна для окремих людей, які намагаються розібратися в собі, прийняти ті свої грані, які не дуже вкладаються в соціальну норму. Мені складно сказати, наскільки вона прочитується глядачем, оскільки виставка тільки відкрилася і відгуки я чула в основному від тих, хто знайомий зі мною і з моєю практикою. Але проект досить простий і прямолінійний, тож, думаю, що зчитати його буде просто практично будь-якій людині.
Михайло Алексеєнко (27 років, Київ)
Михайло Алексеєнко вибудовує свою мистецьку практику на принципах, близьких до естетики взаємодії, коли безпосередня участь глядача є важливою та невід’ємною складовою твору мистецтва. Startup Troeschyna – це тривалий проект, метою якого є збір коштів на підтримку культурних ініціатив, а саме – розвиток незалежного мистецького простору «Квартира 14», який створив художник у власній двокімнатній квартирі на Троєщині, де жила його бабуся, кімната якої залишилася недоторканою після її смерті. З 2016 року до сьогодні ініціатива живе за рахунок ентузіазму та фінансування художників.
У проекті Startup Troeschyna автор пропонує разом зібрати 200 тис. гривень як початкове фінансування для розвитку культурної ініціативи у спальному районі міста. Це сприятиме децентралізації мистецьких процесів, подоланню існуючих стереотипів щодо району Троєщина, а також допоможе налагодити добросусідські стосунки між жителями району. Кожен глядач, який долучиться до ініціативи, отримає сувенір. За від 20 до 600 гривень глядач може придбати артефакт у вигляді листівки або авторської акварелі.
Ларіон Лозовий (29 років, Київ)
Це робота про зв’язок мистецтва, влади і великого капіталу. Герої моєї історії – ліберальний популіст Олександр Керенський і київський цукровий магнат Михайло Терещенко, які опинилися на чолі країни в лютому 1917 року. У нової влади були великі естетичні амбіції, вона вибудувала особливі відносини з мистецькою спільнотою. Надаючи підтримку мистецтву, влада почала планомірно використовувати його в ідеологічному замовленні, при цьому підтримуючи ілюзію творчої свободи. Разом з тим, Тимчасовий уряд був цілком зобов’язаний фінансовому та символічному капіталу магната Терещенка.
«Будь-який «подарунок місту» – це суспільне благо, яке повертається нам по крупицях. Культурний надлишок не береться з повітря – ним ми зобов’язані незримій праці тисяч людей»
Цукрові династії отримували надприбуток, монополізуючи ринок (рафінад продавався киянам утричі дорожче, ніж перекупникам на британських біржах) і експлуатуючи селян. А щоб якось підсолодити цю гірку істину, вони інвестували в заклади культури і художнє життя. По суті, населення з власної кишені оплачувало вартість культурних благ, але слава «друзів мистецтва» діставалася магнатам.
Мій проект – привід нагадати глядачеві про те, що будь-який «подарунок місту» – це суспільне благо, яке повертається нам по крупицях. І те, що культурний надлишок не береться з повітря, – ним ми зобов’язані незримій праці тисяч людей. Подумати про це я закликаю в моєму маленькому музеї Бурякової революції.
Ревковський і Рачинський (Даніїл Ревковський, 25 років, Андрій Рачинський, 27 років, Харків)
Наш проект присвячений трагедії в Дніпродзержинську в 1996 році. Вона була пов’язана з відмовою гальм на найдовшому трамвайному спуску в Україні. Водій зупинилася з самого верху і зателефонувала диспетчеру, попередивши, що гальма несправні. Трамвай був переповнений – це був вихідний. Але їй відповіли: «Їдь далі». Трамвай рушив, водій втратила свідомість, почалася паніка, і за кермо сів один із працівників депо, який теж їхав у трамваї. На швидкості близько 85 км/год. трамвай внизу врізався в бетонні блоки огородження. Загинуло 34 людини.
Оскільки трагедія втратила свою актуальність у зв’язку з подіями в країні, наш проект є аналогією між минулим і сьогоденням. Одна з його частин – відео, пов’язані саме з цією моделлю трамвая, яка експлуатується в Україні досі. Це відео з інтернету та наші власні. З них ми бачимо, що зараз ситуація не краща: трамваї загоряються, ламаються.
«Ми відтворили сімейний альбом цієї жінки, але з нашою участю. Ми спеціально приїхали до Вінниці, звідки вона родом, і фотографувалися в образах середини 90-х»
Ми помітили, що в основному трамваї водять жінки, стали аналізувати матеріал і стало зрозуміло, що це важка праця. Крім того, що вона низькооплачувана, вона пов’язаниа з постійним ризиком. Та жінка-водій з трагедії, яка по суті була в ній не винна, отримала травми і умовний термін. Ми знайшли її, щоб поспілкуватися, але вона не хотіла згадувати той випадок. Тому для експозиції ми зустріч із нею додумали. Друга частина нашого відео – це приблизне відтворення того, що було до трагедії. Ми відтворили її сімейний альбом, але з нашою участю. Ми спеціально приїхали до Вінниці, звідки вона родом, і фотографувалися в образах середини 90-х.
Наступною частиною було вивчення сучасного стану трамваїв. Наприклад, у Маріуполі і Кривому Розі виявилося в експлуатації найбільше трамваїв цієї моделі, взагалі це найпоширеніша модель у світі. Вони відразу неякісно зроблені – є небезпека загорання – і поставлялися не в столиці СРСР, а в промислові міста – Челябінськ, Єкатеринбург, Маріуполь. Ми вирішили дослідити ті трамваї, які залишилися в Україні, і домовилися про те, щоб пофотографувати жінок-водіїв, але зрештою отримали відмову, тож довелося шукати фотографії у соцмережах.
Олег Перковський (33 роки, Кам’янець-Подільський/Львів)
Робоча назва проекту – «Недобудова», загальна назва – «Синхронізувати теперішнє», тобто робота про час. На основі архітектури та її фрагментів, власне недобудов, хочеться розвинути тему часу на логічному і математичному підгрунті.
Над цим проектом я працюю півроку. Іноді бачиш образ і ведешся на інтуїцію, починаєш досліджувати, дізнаватись деталі. Саме таким чином в Ужгороді на резиденції Петра Ряски «Вибачте, номерів немає» знайшлася тема недобудов. Ми мали тему виставки – ескіз, а недобудова – це теж свого роду ескіз. Я звернув увагу, що недобудови в Ужгороді часто виглядають краще, ніж завершені будинки. Тобто це проект про естетику незавершеності.
«Здається, недобудови люди залишають незавершеними на підсвідомому рівні – через бажання призупинити час»
У роботі є символ часу. Крім колони з недобудови в експозиції є слайди у пластмасових рамочках, 3-5 мм, перегортаючись, вони створюють звук годинника – «тік-тік». З часу Великого вибуху минуло 13 млрд років, і все почало розширюватися, причому в різних частинах Всесвіту воно, очевидно, розширюється по-різному. У нашій – багато матерії і велика сила тяжіння, розширення відбувається повільніше. А є такі ділянки Всесвіту, де велетенська відстань між небесними тілами, і розширення відбувається набагато швидше. Всесвіт розширюється не шляхом захоплення нових територій, а шляхом додавання до себе територій. На нашій ділянці космос рухається у розміреному темпі, а ми самі вже навіть червоне світло ігноруємо, поспішаємо. Ми розсинхронізовані зі Всесвітом. Здається, недобудови люди залишають незавершеними на підсвідомому рівні – через бажання призупинити час.
До речі, Верховна рада України – це теж недобудова. За проектом, який був розпочатий у 30-х, купол мав завершуватися композицією з трьох коней, а їх там немає. А коні, щоб ви розуміли, часто сплять стоячи – і от сплячі коні також можуть реферувати до незавершеної будівлі парламенту. Ще в Україні багато недобудованих будинків культури, причому на завершальній стадії. Для нас це і локальний, і загальний контекст, тому я розглядаю проблематику з філософської точки зору.
Фотографії надані PinchukArtCentre © 2018. Фотограф: Максим Білоусов
