_
_
Незважаючи на те, що продюсер Олександр Роднянський відмовився від демонстрації «Нелюбові» на останньому на сьогодні Одеському МКФ, копія досить скоро опинилася в мережі. Тож фіналом картини, який розгортається під бурмотіння одіозного телеведучого Дмитра Кисельова, цілком змогли насолодитися всі охочі. Втім, Звягінцев, як завжди, над сутичкою, і майже брейгелевські пейзажі «Нелюбові» для нього значно реальніші, ніж зовнішньополітичний курс Кремля.
На щастя, час охолодив палкі голови, а приз журі Каннського МКФ і БАФТА з «Сезаром» у категорії найкращий іноземний (без урахуванння призів на другорядних кінофорумах) стали найкращою рекомендацією для отримання прокатного посвідчення «Нелюбові» в Україні.
Але навіть без індульгенції світової кіноспільноти будь-якому глядачеві має бути зрозуміло, що гер Кисельов у телевізорі для Андрія Звягінцева – аж ніяк не політичний коментар, а просто частина навколишнього простору, в який режисер пильно вдивляється. Причому не можна не помітити, що від фільму до фільму крічманівські пейзажі в кадрі (Михайло Крічман – постійний оператор Звягінцева) набувають усе більш босхівських відтінків, відверто інфернальних.
Питання насправді в іншому. Перегляд «Нелюбові» на великому екрані стане найкращим тестом, чи пройшов цей фільм випробування часом. Відверто кажучи, десять місяців тому складалося враження, що «Нелюбов» стала першою роботою dream team Звягінцев/Роднянський/Негін/Крічман, на якій налагоджений, здавалося б, конвеєр кіношедеврів вперше дав збій.
«Аритмия», «Ученик», «Кроткая»: 3 главных фильма о современной России
У чому ж невдача прославленого режисера? Напевно, в тому, що простір цієї повчальної притчі спочатку виявився безлюдним. Негідники, герої і жертви попередніх фільмів Звягінцева були якщо не харизматичні, то принаймні одухотворені, зі зрозумілими звичками і жестами герої. У «Нелюбові» персонажі виключно функціональні, як фігури на дошці. Це людиноподібні створіння, позбавлені якостей і властивостей, крім базових потреб, консюмеризма і свинцевої байдужості. Безумовно, це не зовсім люди в звичному для нас розумінні: людина не здатна існувати в просторі, з якого викачане повітря.
Здавалося, що, заперечуючи один із базових законів кінодраматургії, «Нелюбов» потрапляє в площину публіцистики. (Що, до речі, зайвий раз доводить, що Звягінцев працює в загальносвітовому контексті: давайте згадаємо драматургічні експерименти в нещодавньому фільмі Аронофскі «мама!» і «Дюнкерку» Крістофера Нолана.) Сама назва фільму – це найточніший діагноз для опису російського суспільства після 2014 року, коли близькі родичі розривали під впливом пропаганди кровні узи з ріднею по інший бік лінії фронту.
Для релігійного художника Звягінцева такий діагноз, як нелюбов, несумісний з життям, тож його герої від початку мертві. Але при цьому спроба протиставити цим зомбі волонтерів найпарадоксальнішим чином чомусь не спрацьовує. Ця декларативна відсутність людських облич у кадрі, які за всіма законами жанру мають протистояти живим мерцям, остаточно веде фільм до схематичності одягненого в художню плоть політичного і соціального висловлювання.
Але навіть з такою сяючою дірою на місці серця «Нелюбов» за своїми художніми якостями стала одним із найважливіших фільмів року. Так це чи ні, можна дізнатися вже сьогодні: у столиці «Нелюбов» йде в п’яти кінотеатрах, не тільки в артхаусному «Жовтні». Тож до зустрічі в кінозалі!
