«Шляхетні волоцюги»: що батярові добре, те росіянину блямаж

Найбільшим питанням напередодні виходу комедії Олександра Березаня, який в 2016 році вже намагався дати світові «танцювальний екшен» (правда, без нацистів і агентів НКВС), було навіть не те, чи вдасться йому цього разу створити музичне кіно, під яке не захочеться повільно сповзати з крісла в кінотеатрі. І навіть не те, чи виявиться українська комедія двійником російського «Гітлер капут!» чи схожого вульгарно-анахронічного блазнювання. (Якщо вас цікавить відповідь на це запитання, то попередимо, що місцями вуха другосортних комедій 2000-х з новинки все ж стирчать, але в «Шляхетних волоцюгах» рок-н-ролу все ж більше, ніж недоречного сексу.)

Головним питанням було те, чи вдасться авторам дотриматися балансу фактури та структури. З фактурою все зрозуміло: ще на етапі трейлерів було ясно, що мелодійний батярський «балак», вивіски довоєнного Львова (дія фільму відбувається в 1938 році) і невмирущий слепстік – майже безпрограшні складові в частині колориту. Але не зрозуміло було, на який каркас його натягнуть – і чи не вийде на виході надто абсурдна комедія для дорослих, треш-кіно або ще якесь «глупство». На щастя, сценаристи Тарас Боровок і Дмитро Наумов не стали винаходити велосипед і обійшлися класичними прийомами: в коментарях у кінокритика Олександра Гусєва актриса Ірма Вітовська навіть написала, що фільм нагадав їй радянську екранізацію О’Генрі – знятий на Одеській кіностудії «Трест, що луснув».

Як і належить комедії з хорошим корінням, у «Шляхетних волоцюгах» є симпатичний макгафін – фамільний браслет із тризубом, за яким полюють радянські і німецькі антагоністи. Є досить привабливі протагоністи – батярі Мірко і Бодя (Юрій Хвостенко, Іван Шаран) і їхня підопічна Христя, на роль якої взяли українську Міллі Боббі Браун Ірину Гришак.

Є ціла юрба НКВДистів: звичайно, після сюрреалістичних пригод Петрова і Боширова важко додати нових фарб до образу недалеких російських агентів, але фільму це практично вдається: при цьому кумедно, що погані хлопці виглядають швидше мило «незграбними», ніж примітивно-тупими. У таборі, де майбутніх агентів тренують перед закидуванням на територію України, є двомірний макет хутора і «навчальний посібник №8 вівця», а самі зірки радянського шпигунства – ні-ні, не подумайте, в дусі фільму «Червоний горобець» вони себе практично не ведуть, – спілкуються яскравою «азіровкою». Людям, які давно не дивилися нових українських фільмів, у яких французи, поляки та й хто завгодно – крім росіян – розмовляють чудовою літературною українською мовою, не зрозуміти, чому це так смішно і небанально.

Загалом, великий недолік у «Волоцюг» один – жахлива кольорокорекція: ці п’ятдесят відтінків оранжевого покликані чи то імітувати сепію, чи то робити вигляд, що дія фільму відбувається під час якихось особливо кислотних світанків і заходів. В іншому ж, якщо десь фільм бере фальшиву ноту, це компенсується бадьорим темпом або гарною інтерлюдією – як сцена з коханим Христі, Збишеком (Павло Кружнов), який розігрує зворушливий діалог із лялькою Копленяком – польською версією Петрушки.

За це фільму можна пробачити такі faux pas, як знайомство батярів із Христею (спочатку юна героїня викликає у героїв явно сексуальний інтерес, але потім з’ясовується, що у «цього трамвая вже є кондуктор») або гаряче прагнення лакея на прізвище Кацман до воцаріння Третього рейху . Важко угледіти за цим якийсь цілеспрямований цинізм – просто якщо музика й сюжет в українських комедіях вже уживаються, то тактовності ще належить стати частиною цього рівняння.

Чудовий настрій у батярів заведено було висловлювати словами «шафа грає, бамбетель скаче» – мабуть, під «шафою» малася на увазі музична шафа з тих, що були популярні в довоєнному Львові. Вийшовши з кінотеатру після прем’єри «Шляхетних волоцюг», можна констатувати, що шафа грає. Ну а «бамбетель» якщо й не скаче, то ніжкою, принаймні, притупує.

* Блямаж (льв.) – конфуз, ганьба, неприємність
.