Відразу обмовимося: немає сенсу порівнювати «Бандераса» з торішніми «Кіборгами», незважаючи на те, що обидва фільми засновані на реальних подіях осені 2014 року. Фільм Сеїтаблаєва, що розповідає історію оборони Донецького аеропорту, формально накладався на канонічний «сюжет про облогу» (Борхес називав це «обороною укріпленого міста»), закладений «Іліадою» та увічнений на плівці шедеврами військової кінематографії на кшталт «Красиві села красиво горять» – який, до речі, теж знімався в розпал реального конфлікту. «Позивний “Бандерас”» Зази Буадзе намагається закласти в основу інший класичний сюжет – про подорож героя, – але впирається в нехитрий шпигунський детектив.
Судіть самі: після прологу зі знищенням сепаратистами маршрутки нам показують інтермедію в дворівневій київській квартирі, де відбувається приблизно таке. Він (суворо): «Мене кличе обов’язок». Вона (свавільно): «Якщо ти підеш у АТО, між нами все скінчено». Він іде, і наратор з інтонаціями «Юстас – Алексу» (один із небагатьох власників поставленої дикції в цьому фільмі) розповідає, з яким завданням «Бандераса» – в миру Антона Саєнка – відправили на лінію фронту: йому потрібно вичислити російського диверсанта «Ходока» .
Напевно, з точки зору замітки в газеті цього було б достатньо – мовляв, ми ж дали вам експозицію: він вояка, батьківщина його кличе, а жінка шантажує; але з точки зору драматургії цього замало. Під час одного зі флешбеков стане відомо, що Антон у підлітковому віці виїхав із рідного села на Донбасі після конфлікту з вітчимом: за бажання можна додумати, що п’яний, грубий, з важкою рукою вітчим, який одружився з молодою вдовою, для юнака уособлював неумитий Донбас, і, виїхавши зі свого невеселого Веселого до Києва, він не тільки пройшов процес морального очищення, а й отримав у нагороду ту саму дворівневу квартиру. Додумати щось можна, ось тільки штрихів до образу змужнілого Бандераса це не додає: якщо юнак був хоча б максималістом, то контррозвідник, який із нього виріс, – «людина без властивостей».
_
_
І річ тут не в акторських здібностях Олега Шульги – який, до речі, й сам був мобілізований у вересні 2014 року з Дніпропетровського молодіжного театру. (Хороша була б ідея для ролика після титрів – без цієї інформації підтекст вибору Олега на головну роль залишається не обіграним.) Його герой дерев’яний, але за цією дерев’яністю легко прочитати муштру й інтроверсію. Річ у сценарії: жоден із українських героїв, у тому числі й головного, по ходу сюжету не переживаєжодної трансформації – дивна річ для військового часу.
Трансформації зазнає, звісно, головний антагоніст – та на те він і шпигун, щоб у потрібний час скинути маску. І ще колишній «сепар» Льоха (Антон Андрющенко), у якого після вибуху маршрутки стається відстрочена екзистенційна криза. Цей герой – мабуть, єдиний у фільмі має «арку персонажа»: за невеликої ролі за дві години хронометражу він встигає побувати схильним до навіювання боягузом, ностальгуючим «своїм хлопцем», екс-в’язнем з розпальцівками, турботливим партнером і повною моральною руїною.
_
_
Дівчина, яка шантажувала Бандераса розривом (Юлія Чепурко), в якийсь момент матеріалізується перед ним у зоні АТО, духовно переродившись, але назвати це розвитком персонажа важко: не можна просто показати глядачеві актрису з сигналом «ненавидьте її», щоб за годину знову виштовхати на сцену з підказкою «симпатизуйте їй». Без зайвих пояснень Женя заманює розвідника в очерети, скидаючи з себе білу ночнушку, яку, як відомо, всі дівчата на війні надягають під польовий одяг заради таких романтичних моментів, і залишається в самих браслетах із написом «Слава Україні». Разом герої пустують у нічному вересневому озері.
Треба віддати фільму належне: чоловічі персонажі другого плану в ньому надзвичайно фактурні: інтелігентний на вигляд завскладу, що приторговує цукерками-сигаретами (сам він, звісно, курить сигарили з мундштуком), незворушний екс-беркутівець, який вирізує з дерева люльки, навіть «аватар», одержимий ідеєю помсти за товариша. Порівняно з ними – і порівняно з патріотичним кіно закордоння–жіночі герої фільму перебувають у незавидному становищі. Комусь дісталося просто сценарне кліше – як «Докові» (Марта Папич), яка змушена з піонерським запалом вимовляти «Я давала клятву Гіппократа!». Актриса, яка зіграла колишню кохану Бандераса, здатна увімкнути українську Марго Роббі – і не тільки завдяки типажу, – і її героїня показує себе сильною жінкою, відбиваючись від бойовика сокирою. Але сценарій все-таки відмовляє їй в почутті власної гідності: головного героя вона «чекала двадцять років», однак варто його колишньому суперникові простягнути їй руку, як уже «краще б я тоді тебе вибрала».
_
_
Щодо ідеологічно реформованої Жені, то з нею автори фільму припустилися помилки, яка часто трапляється і в західному кінематографі, – думка про те, що давши жінці зброю, ви зробили її «сильною», навіть якщо не дали при цьому особистість (хоча тортури яблуками із закликами перейти на бік російського світу вона витримала гідно). У тому, що дівчина через півкраїни привезла коханому своє тіло – тепер до того ж із навичками стрільби, – не те що немає того самого empowerment, це найсправжнісінька мізогінія.
_
_
Де у «Бандераса» біда з драматургією – там прекрасна кінематографія: ракурси, світло, динаміка – все на висоті (іноді в прямому сенсі – один із планів, знятий імовірно дроном, заворожив зал більше, ніж необов’язкова рукопашка протагоніста з лиходієм). Прекрасний автентичний сільський побут: у будь-кого, хто виріс за містом, від цих подвір’ячок защемить серце. Місцями «Позивний “Бандерас”» надзвичайно приємно дивитися – шкода, що напруження, яке ти при цьому відчуваєш, викликане не очікуванням розв’язки, а очікуванням чергового потворного чорта зі сценарної табакерки.
