Качайте «Пресу»: навіщо дивитися черговий серіал про журналістів

У серіалі відображено протистояння двох щоденних британських газет – «розумної» The Herald і «жовтої» The Post, редакції яких розташовані по сусідству, на одній вулиці. Мабуть, британський телеглядач повинен упізнати в них дві найбільші газети країни – The Guardian і The Sun.

Тоді як «Охоронцеві» BBC, всупереч заяложеному сюжету, вдалося зібрати рекордну аудиторію, поновити дискусії про зовнішню політику Великої Британії і навіть розпалити етнічний скандал, серіал «Преса», що теж не жаліє можновладців і наступає на болючі мозолі четвертої влади, майже ніхто не помітив. Ми вважаємо, що дарма: подивитися його не завадить і тим, хто сам працює у ЗМІ, і тим, хто хоч-не-хоч є споживачем масової інформації.

Якщо ви – споживач новин

Ім’я Девіда Суше в титрах має відкинути всі сумніви в тому, дивитися чи не дивитися: бачити цього актора в будь-якій ролі крім саме тієї– це досвід на межі фрейдівського Unheimlich: начебто таке знайоме, домашнє обличчя, але без напомаджених вусів – злегка лякає. І це вкрай доречно, з огляду на те, що в «Пресі» йому довелося грати медіамагната з темними зв’язками – не першорядна роль, однак традиційно колоритна.

Перші скрипки дісталися Шарлотті Райлі («Гострі козирки») у ролі редактора відділу новин вигаданого ліволіберального видання The Herald, і Бену Чапліну («Тонка червона лінія») у ролі шефа таблоїда-конкурента The Post, такого собі медіа-Мефістофеля або Грегорі Хауса, який обрав замість медицини журналістику.

Щоб ви не плуталися, де умовно «хороші» та «погані», на допомогу приходять візуальні підказки: у The Herald немає дрес-коду, а спадкоємність традицій підкреслена логотипом, набраним на дверях офісу двома шрифтами – старим і новим. У The Post усе обліплено червоною айдентикою і завалено брендованими продуктами, працівники ходять у костюмах-двійках, а нагадування про (імовірно) славне минуле газети обмежується фотошпалерами з зображенням редакції у 60-х, які, як дорогий трофей, прикрашають кабінет головного редактора.

Але навіщо, запитаєте ви, звичайному смертному дивитися на цю офісну кухню в шекспірівському варіанті двох конкуруючих домів? Річ у тім, що сьогодні професія журналіста як ніколи маргіналізована. Читач сприймає як аксіому твердження, що життя ЗМІ спростилося в епоху цифрових медіа – мовляв, у них тепер є не тільки дрони та бази даних, а й можливість миттєво зв’язатися зі своїми героями через соцмережі. Однак саме з цієї причини життя ЗМІ ускладнилося: крім того, що доводиться на ходу виробляти нову робочу етику, так ще й самі журналісти-розслідувачі стають об’єктом розслідувань – адже в читача найчастіше є ті самі інструменти, що й у репортера.

Тож будь-яка спроба зняти виробничу драму про журналістів сприймається з часткою цинізму, на відміну від поліцейських і медичних серіалів. (Як би громадяни не критикували медицину або поліцію, за необхідності однаково доводиться до них звертатися – тоді як журналісти зазнають критики тим сильніше, чим більше вони потрібні суспільству.)

І «Преса» – непогана можливість уявити собі, як насправді працюють ті нечисленні видання, які пишуть, а не переписують новини. Серіал показує, чому трапляються казуси на кшталт публікації статей, прикрашених неіснуючими фактами (лінія журналіста старого гарту Кріса у виконанні Девіда Скофілда), і чи варто після скандалів Кевіна Каллена, Стівена Гласса й інших журналістів-вигадників скептично ставитися до журналістики в цілому. Спойлер: так, варто – і навіть без них.

Якщо ви – творець новин

Здавалося б, журналіст і так має постійну можливість дивитися на свою роботу відсторонено завдяки відгуку в соцмережах, роботі «вочдогів» і регуляторів. Навіщо потрібна ще й художня рефлексія у вигляді чергового прайм-таймового шоу? Для того ж, навіщо потрібні медичні манекени з людським обличчям (останні моделі, до того ж, вміють кричати і плакати): щоб тренувати емпатію як одну зі своїх професійних якостей.

Персонажі «Преси» простіші та людяніші, ніж героїчні журналісти Голлівуду: вони можуть наївно прийти пішки на зустріч, призначену агентом розвідки на автостоянці, і не супроводжують ухвалення рішення болісною оскарівською мімікою.

Серіал також ставить галочки навпроти всіх проблем, з якими стикаються сучасні журналісти, – принаймні, в західних реаліях. (У наших реаліях, на жаль, родичі жертв рідко стають довгостроковими спікерами в ЗМІ, а неполіткоректний каламбур на кшталт «біполярний ведмідь», який за сюжетом відкидає редактор консервативної газети, може собі дозволити навіть дуже прогресивне видання.)

Перетворення газет на рекламні каталоги, коли обкладинка стає «обгорткою»? Є. Ігнорування проблем третього світу? Є. Труднощі перших репортажів на тему сексуального насильства? Також є. Як бонус – те, що заведено називати industrial porn: екскурсія таємним життям друкувальних пресів і конвеєрів, від якої часто відірвані навіть ті, хто працює в паперових виданнях. І найцікавіше – як чинити журналісту, коли у нього є викривальний матеріал на топового рекламодавця свого ЗМІ

Шкода лише, що в світі «Преси», де немає і натяку на расизм, а сексиста спритно ставлять на місце, не висвітлена актуальна для самої BBC тема. Як відомо, мовник активно бореться за права меншин – днями керівництво навіть закликало гетеросексуальних працівників носити значки «союзників ЛГБТ-колег». Політика таких медіагігантів, як BBC та Penguin Random House (багато в чому співзвучна політиці демократичного The Herald), викликає чимало суперечок, і цей бік медіабізнесу з його квотами і прихованою образою консерваторів – єдине, що залишилося за кадром серіалу. Що ж, не виключено, що їй знайдеться місце в 2 сезоні – однак, чи буде продовження, поки невідомо.