«Телекритика» публікує інтерв’ю з режисером картини Лу Жене. Вона розповіла про те, як героїня фільму і в XXI столітті може стати іконою емансипації, а також про секрети операторської роботи, дизайну, декорацій і сценарію.

Про кохання з першого погляду

Як жінка-режисер, я немов закохалася в Марі де Реньє з першого погляду. Пам’ятаю свої емоції, коли серед сотень віршів, листів та інших архівних матеріалів виявила фото цієї дівчини, такої сучасної в своїй наготі, що дивиться своїми темними очима – вона немов вимагала зробити її героїнею фільму, настільки ж обдарованою в тілесному плані, як і в духовному. У мене був доступ до всіх листів і листівок, надісланих їй П’єром Луїсом (французьким поетом, відомим завдяки еротичним віршам. – Ред.), тож я могла оцінити ступінь пристрасті, яку вона в ньому пробуджувала.

Про емансипацію

Листи Марі зникли (можливо, Луїс спалив їх після закінчення роману?). Я стала уявляти собі їхні стосунки. Відстороненість від біографічного матеріалу допомогла мені поглянути на історію її очима. Кілька елементів залишилися, щоб задати тон її персонажу: вірші, які вона писала П’єру, коли він втік до Алжиру, до її суперниці Зори. У них є нотки спустошуючого гумору, і вони завжди вабили його назад до неї, в Париж.

На відміну від повій на тодішніх фото, Марі не приховувала обличчя. Вона відкривала пози та дивилася прямо в об’єктив

Тj; я хотіла зробити «Полуничку» історією Марі де Реньє – про те, як вона з жертви стала людиною, яка сама керує своєю долею. І про те, як вона відкриває владу своєї уяви і свою сексуальність через стосунки з П’єром Луїсом. «Полуничка» – це не байопік про П’єра Луїса. Я дуже вільно поводилася з біографіями персонажів, щоб зосередити історію на фотографії і фотосесіях, які організовують двоє коханців. По суті, це історія про те, як вона заволодіває історією!

На відміну від повій на тодішніх фото, Марі не ховала обличчя. Вона відкривала пози і дивилася прямо в об’єктив. Хто відповідав за постановку – вона? Чи він? Під час фотосесій Марі поступово перетворювалася з об’єкта бажання на жінку, яка прогресивно підкорює еротику власному жіночому погляду і виступає із П’єром на рівних як «режисер» їхнього роману. Ключовий момент її бунту – коли вона хоче сфотографувати сплячого П’єра оголеним. Події відбуваються в Парижі в 1895 році. П’єр Луїс – денді та поет на порозі слави. Він і його друг Анрі де Реньє обидва шалено закохані в Марі де Ередіа, зухвалу дочку свого вчителя. Незважаючи на свої почуття до П’єра, Марі зрештою виходить заміж за Анрі, який перебуває у вигіднішому становищі. Глибоко вражений П’єр їде до Алжиру, де зустрічає містичну Зору – місцеву дівчину, з якою він поділяє пристрасть до еротичних фото. У них зав’язується бурхливий роман.

Після руху #MeToo наш наступний крок – право на власне, повністю вільне уявлення про секс і кохання

Через рік Марі все ще не відчуває особливих почуттів до свого чоловіка. П’єр повертається до Парижа із Зорою. Дізнавшись про це, Марі поспішає побачитися з П’єром і зізнається йому, що берегла себе для нього. Між ними починається роман і гра в кішки-мишки з безліччю учасників, повна жаги, ревнощів і фотографій. Вони створюють себе самі, руйнуючи підвалини. Як далеко вони зайдуть?

Марі була втіленням провокації та фантазії. Вона не була типовою дівчиною XIX століття. Її сміливість, суперечності та талант бути вільною робили з неї досить сучасну жінку, а її любовний досвід резонує з нашими власними міркуваннями про кохання. Настав час жінкам думати про власні бажання, а не вважатися сексуальними об’єктами для чоловіків. Після руху #MeToo та інших наступний крок – право на наш власний еротизм, наше власне, повністю вільне уявлення про секс і кохання.

Про владу фотографій

Луїсу було непросто бачити в жінках людей. Річ, звісно ж, у тодішній ментальності. А ще й у тому, що він був пристрасним колекціонером і в жінках теж бачив трофеї, які потрібно збирати. Мені було цікаво показати, як Марі поставила себе таким чином, що він уперше відчув брак любові. Сама Марі розуміє, що її суперниця – не Зора, а її фото, які так захопили уяву П’єра, що відвернули від самої дівчини.

П’єр Луїс був першим парижанином, який купив фотоапарат Kodak, що давав змогу самостійно проявляти фото. Це ключовий момент, оскільки йдеться про відверто еротичні знімки. «Полуничка» оповідає про світ творчих людей: батько Марі – поет Хосе Марія де Ередіа, її чоловік Анрі де Реньє – французький поет-символіст, П’єр теж писав. Зображуючи цей світ, мені хотілося зробити його максимально візуальним і доступним.

Фотосесії провокують багато драматичних моментів. Раптові від’їзди П’єра і листування теж відіграють свою роль, аж до того, що герої іноді пишуть один одному по сім разів на день. Фото Жана, друга П’єра, яке Марі удавано «забула» в його холостяцькому барлозі – лише один із прикладів. Це початок ери, в яку ми досі занурені з головою. Незвичність їхніх романтичних стосунків разюча. Я не хотіла знімати фільм про людей, які просто кохаються, тому що саме фотографія – це те, за допомогою чого вони любили один одного, розпалюючи пристрасті до межі. Століття по тому, дивлячись на зроблені ними знімки, ми можемо досліджувати цю таємницю, але не розгадати її. Цю таємницю мені q хотілося показати на екрані.

Про поєднання історизму та сучасності

Це були відносно щасливі, сонячні часи, прекрасна епоха. Однак, звісно, «Полуничка» – не історична реконструкція. Ніяких коней і возів! Я прагнула до більш стилізованої версії, до певної інтерпретації ери. Наприклад, ми створили один майданчик із декоратором Янном Мегаром, де шпалери – немов уявний ландшафт героїв. Янн збільшив фото Луїса зі шпалерами, на тлі яких моделі позували для знаменитих фото, провів дослідження в музеї Ріксайма і створив шпалери для фільму. Ми також знайшли рулони з візерунками XIX століття. Усі майданчики розташовувалися в 9 окрузі та на авеню Клебер, практично в справжніх умовах.

Актори відростили вуса, як сучасні хіпстери

Ми намагалися підкреслити сучасність фільму за допомогою диско-кулі на Ейфелевій вежі та сукні від Аззедіна Алайя, яку виконавиця ролі Зори надягає в оперу. З дизайнером костюмів Валентином Бретоном Лоїсом ми відтворили тільки два реальні костюми Марі – один від її паризького кравця в стилі сафарі-сукні від Yves Saint Laurent, інший – її біле вбрання в фіналі фільму. Одяг Марі відображає не тільки модні віяння епохи – такі як захоплення Японією (Марі носить кімоно), – а й еволюцію її почуттів. Чоловіки одягалися в чорне і біле; Марі ж з’являлася як кольоровий метелик, розбавляючи їхню маскулінну палітру старих фото. Загалом усі вбрання – це старий, вінтажний одяг, запозичений нами, але використаний для максимально сучасного ефекту. З Веронікою Буату ми вирішили відмовитися від громіздких капелюхів того часу і працювали з волоссям у стилі ар-нуво: з каркасами, пір’ям і біжутерією. Актори-чоловіки відростили вуса, як сучасні хіпстери.

Симон Рока, наш оператор, знімав на дві цифрові камери, щоб заохотити акторську імпровізацію. Він використовував два старі об’єктиви Leica, 50 і 85 мм. Чорно-білі фото він зробив за допомогою ретро-фотоапарата. У нас був ряд зображень, до яких ми хотіли зробити відсилання. Деякі кадри були натхненні культом Японії, який процвітав у Франції, і картинами художників із групи «Набі». У сцені, де Анрі слухає, як П’єр і Марі кохаються, я вставила великі плани їхніх ніг і рук Марі – якраз у японському стилі.

Арно Реботіні, який обожнює Дебюссі (найкращого друга П’єра Луїса), створив грайливий, веселий електронний саундтрек, який дуже відповідає нашим юним акторам. Музика також відображає почуття і меланхолію персонажів.

Про адаптацію поетичної мови

Я довго досліджувала цю історію. Разом зі сценаристкою Рафаелль Десплешен ми дійшли того, як перенести поезію листів у площину діалогів, як перевести її на найбільш сучасну та більш-менш прийнятну мову. Ми гарно посміялися над зворотами, які в своїх листах використовував Луїс: «робити кицьку», «пелюстка троянди» тощо.

Щодо візуального письма, то я навчилася його у Жерара Браша, сценариста, який написав «Відразу» та «Бал вампірів» Романа Поланського. Фільм мав відобразити пориви Луїса. Як режисер я так само зачарована фотографією, як і він.

Про роботу з найіменитішими молодими акторами Франції

Сексуальна відвертість – це те, що мені хотілося показати у фільмі. Для П’єра і Марі це перше кохання досить загадкове. Вони ніколи не забудуть силу своєї пристрасті. Процес кастингу був вельми тривалим. (У результаті головні ролі зіграли двоє лауреатів премії «Сезар» у категорії «Найбільш багатообіцяючий актор» – Нільс Шнайдер і Камелія Джордана – і двоє номінантів у цій же категорії, Ноемі Мерлан і Бенжамен Лаверн. – Ред.)

Я обрала Ноемі Мерлан після того, як зняла з нею модельну фотосесію на студії. Вона здатна показати як безневинну дівчину, так і розпусну жінку, вона знає, як грати своїм тілом. Однак її нагота провокує реакцію, яка не пов’язана з сексуальністю або цікавістю, а її позування – це не ексгібіціонізм.

Аналогічну зйомку я провела з Нільсом Шнайдером. Він дуже щедрий актор, який обирає складних героїв, спочатку апріорі неприємних, і надає їм людяності та глибини. Ненаситного Луїса просто зобов’язаний був зіграти саме Нільс з його диявольською привабливістю. Він дає нам змогу перейнятися героєм і не судити його за сучасними мірками.

Під час сцени між Камелією Джорданою і трьома чоловіками ми радили їй зіграти так, немов вона Ріанна або Бейонсе – з афроамериканською жіночою силою. Камелія передала падіння своєї героїні від ікони до нікчеми з величезною силою емоцій.

Бенжамен Лаверн грає обманутого чоловіка, і це, безсумнівно, найбільш невдячна роль, однак він перетворює свого персонажа на головного закоханого в цьому фільмі – на чоловіка, який любить Марі наперекір всьому. Дуже зворушливий момент – коли вона каже, що хоче стати письменницею, і запитує його, чи буде він читати написане нею.

Фото: Curiosa Films, Memento Films International, Memento Films Distribution