Рецензію на драму про дітей, яких спокусив священик, читайте вже скоро на «Телекритиці». А нижче – своєрідний алфавіт імені Франсуа Озона: азбука ключових для режисера понять, які допоможуть вам згадати його фільмографію і більше дізнатися про джерела натхнення знаменитого француза.
Фото: Andreas Rentz/Getty Images
Автобіографізм можна знайти навіть у тих фільмах Озона, де його зовсім не чекаєш. Наприклад, режисер бачить себе в обох героях фільму «Краплі дощу на розпечених скелях» (2000) – 50-річному домінанті Лео і його 20-річному другові Франці. Аналогічним чином Озон, з його власних слів, відобразився у юній маніпуляторші Катрін із «8 жінок» (2002) і вбивці Вікторі з ранньої короткометражки («Насправді, я не вбивав своїх батьків», – про всяк випадок пояснює режисер.) Навіть у лабораторному щурі з фільму «Ситком» (він же «Щурятник») є елемент автобіографічності, запевняє Озон. Нарешті, говорячи про героїню свого фільму «Басейн» (2003) Сару Мортон – відлюдькувату письменницю детективних романів, – він заявляє прямо: «Я і є Сара Мортон».
Бульварщина – абсолютно не чуже режисерові середовище. Коли б ви знали, з якого сміття виростають ці фільми: наприклад, «8 жінок» засновані на типовій бульварній п’єсі Робера Тома, якого відверто не любили високочолі критики, та він так відточив жанр комедійного поліцейського трилера, що змусив розщедритися навіть Альфреда Хічкока (щоправда , його екранізація «Пастки для самотнього чоловіка» так і не побачила світ). Естетику бульварщини легко простежити і в комедії «Відчайдушна домогосподарка» (2010) з Катрін Деньов, заснованій на п’єсі П’єра Барійє і Жан-П’єра Греді – багато в чому завдяки їм «Бульварний театр» (тобто той, репертуар якого складається з побутових комедій і фарсів) відродився в другій половині XX століття.
Батьківська фігура у Озона або відсутня, або приймає далеко не сімейні форми – такі, як 50-річний жорстокий коханець у «Краплях дощу», вітчим у «Молодій і прекрасній» (2013) або навіть священик-ґвалтівник у новій стрічці. «Щурятник» (1998) взагалі є фрейдівським ситкомом, у якому патріархальному порядку в буквальному сенсі настає кінець: коли в родині героїв відбувається розлад, психоаналітик радить їм позбутися принесеного батьком лабораторного щура, однак незабаром на гігантського щура перетворюється сам батько, якого домочадці з полегшенням ріжуть на шматки. Але, безумовно, апогеєм «безбатченків» у кіно стали «8 жінок» і «Відчайдушна домогосподарка»: в останньому мсьє Пужоль настільки не бажає проводити час із дітьми, що навіть відмовляється працювати зі своєю дорослою дочкою на одній фабриці.
Вінсент Міннеллі, батько Лайзи і постановник голлівудських мюзиклів, дав кітчевим комедіям Озона візуальний стиль, тоді як паризькі драматурги дали їм начинку (див. Бульварщина). Насичені кольори декорацій і характерні костюми «8 жінок», так само як і театральні афекти «Ангела» (2007) безпосередньо відсилають до музичних мелодрам Мінеллі. Тоді як відсилання Озона до інших його вчителів – від Бергмана до Хічкока, від Бунюеля до Діснея (!) – зазвичай розбирають всерйоз, загравання з голлівудським мюзиклом 50-х часто сприймають як сліпу примху – і дарма: згадайте хоча б, яку роль відіграв Бродвей у житті ЛГБТ-спільноти XX століття (див. Гомосексуальність), і яким проривним за мірками 50-х був фільм того ж Міннеллі про «закритого» гея «Чай і симпатія».
«У Франції неважливо, гей ви чи натурал, – передсім ви режисер. І тільки в США люди постійно кажуть мені: о, ви гей!»
Гомосексуальність Озона залишила відбиток на всіх його фільмах. Сам режисер намагається приглушити взаємозв’язок («У Франції неважливо, гей ви чи натурал, – передусім ви режисер. І тільки в США люди постійно кажуть мені: о, ви гей!»), однак ми ж розуміємо, що жоден гетеросексуальний режисер не дав світові нічого схожого на «Час прощання» (2005). Втім, Озон ніколи не переживав через ярлик «ЛГБТ-режисер»: за його словами, цей же ярлик анітрохи не перешкодив кар’єрі Педро Альмодовара або (гетеросексуального) Стівена Фрірза. При цьому Озон знімає кіно, що значно відрізняється від ЛГБТ-фільмів минулих поколінь: тоді як Сиріл Коллар (через ВІЛ не дожив кілька днів до отримання «Сезара» за фільм «Дикі ночі») або Патрік Мімуні драматизували своїх, часто автобіографічних, героїв, Озон взяв за принцип «де-драматизацию» і «анти-самобичування».
Гумор – це те, чого жартівнику і маніпулятору Озону вічно бракує в масовій культурі. Саме за почуття гумору він любить французьку групу La Femme, чий найпопулярніший кліп пародіює ромкоми. А ось із американським гумором у нього не склалося: сходивши на знаменитий бродвейський мюзикл «Книга мормона», він зізнався, що не зрозумів багатьох жартів. Зате Озон охоче користується спадщиною французьких комедій (див. Ситком): він пояснює, що в 1970-х для французів бачити на екрані «Луї де Фюнеса в ролі немолодого боса, який свариться зі своєю дружиною, зі своїми підлеглими – який поводиться погано щодо всіх оточуючих», було своєрідною терапією. Саме такого персонажа Озон попросив зіграти Фабріса Лукіні у «Відчайдушній домогосподарці».
Джон Вотерс – ще один батько «квір-кітчу», що вплинув на Озона: режисер говорив, що в студентські роки любив фільми Вотерса більше за будь-які інші. Щоправда перед культовим бурлеском «Рожеві фламінго» – фільмом, у якому бідну травесті-діву Дівайн принижують як тільки можливо, – Озон віддає перевагу більш пізньому «Поліестру». Цікаво, що вчитель відчуває не менший захват від робіт учня. Озон розповідав: «[У 1999 році] я зняв фільм “Кримінальні коханці”, який провалився в прокаті і отримав розгромні рецензії. Єдиним його шанувальником виявився Джон Вотерс. Я був щасливий». Якщо ви побачите фото з афтепаті прем’єри «8 жінок», куди завітав Вотерс, то помітите, що Озон і справді сяє – більше, ніж на фотографіях із берлінським «ведмедем».
Еротизм «Лукавого коханця» (2017) – досить стилізований порівняно з нестримною тілесністю ранніх фільмів, – викликав шквал критики. І зовсім не від моралізаторів, як можна було очікувати: рецензенти, прекрасно розуміючи статус Озона як героя сучасного кемп-кіно, висміяли «софткорну дурість» (The Guardian) нового фільму. Критик Пітер Бредшоу зайшов так далеко, що назвав еротичний трилер «105-хвилинною рекламою Шанель» і запропонував показувати його причепом до іншого фільму про близнюків – того, що зі Шварценеггером і Денні Де Віто. Втім, на Rotten Tomatoes «Коханець» усе-таки набрав 70% із вердиктом, що фільм «порадує фанатів класичної кіноеротики».
Єретиком Озон став задовго до свого нового фільму «З волі божої» (2019), що досліджує тему сексуального насильства в католицькій церкві. Незважаючи на те, що режисер постійно зачіпає табуйовані питання, у нового покоління глядачів він навряд чи буде асоціюватися з постачальниками шок-контенту на кшталт Гаспара Ное – і дарма. Франсуа Озон стоїть біля витоків жанру new french extremity, що виріс із жахів і артхаусу 90-х і характеризується, зі слів винахідника терміну Джеймса Куандта, зображенням «дикого насильства і сексуальних каліцтв». «Побачити море» (1997) з типовим для піджанру сюжетом про маніяка, що опинилася в будинку благополучних буржуа, і «Кримінальні коханці» (1999) – типова «нова французька трансгресія»; тільки Франсуа Озон переріс цей субжанр ще до того, як для нього придумали назву.
Із зіркою фільму «Молода і прекрасна» Мариною Вакт. Фото: Getty Images
Жінки у фільмах Озона давно зняли з нього ярлик «ЛГБТ-режисера» (див. Гомосексуальність). Хоч багато його заяв і лунають провокаційно в еру #MeToo (наприклад, після виходу фільму «Молода і прекрасна» він бовкнув, що «жінки відчувають зв’язок з його героїнею, бо багато з них фантазують про роль повії»), мало хто з чоловіків-режисерів намагався так послідовно досліджувати особу протилежної статі. «Побачити море», «Під піском» і «Басейн» критики умовно об’єднують в авторську «Трилогію жіночого бажання» – за тим принципом, що у всіх трьох фільмах героїня під час відсутності чоловіка віддається любовним утіхам із незнайомцями, часом із катастрофічними наслідками. Однак якщо розширити рамки такого сюжету, то трилогія, може перетворитися на декалог: нетипові прояви жіночої сексуальності у Озона, зокрема знаменитий поцілунок Катрін Деньов і Фанні Ардан у «8 жінках», не обговорював, здається, тільки лінивий кінознавець.
Закритий простір – одна з характерних рис фільмів-стилізацій Озона. Камерний сетинг був і в «8 жінках», і в «Крапля дощу…», і в «Щурятнику»: обмежений простір у них віддає данину поваги кемп-естетиці та театру (див. Бульварщина). У «Краплях дощу», наприклад, вся дія відбувається в квартирі Леопольда, ракурси залишаються статичними, а під кінець всі чотири персонажі відволікаються від копання у взаємній любові і ненависті, щоб, дивлячись на глядача, виконати відрепетируваний танець під европоп-хіт Тоні Холідея Tanze samba mit mir. Щодо «8 жінок», то його камерність можна порівняти з класичною драмою Жюльєна Дювів’є «Марі-Жовтень» (1959), в якій група учасників Опору збирається в ізольованому особняку. На згадку про цей фільм Озон взяв на роль Мамі його зірку Даніель Дар’є, але вивернув навиворіт «гендерний дисбаланс»: у «Марі-Жовтень» особняк був забитий чоловіками, тоді як єдиний чоловік у «8 жінках» виявляється вбитим ще на самому початку фільму.
Бергман побачив фільм Озона «Під піском» і був під таким враженням, що переглядав його кілька разів
Інгмар Бергман – ще один об’єкт синефільської любові Озона. Якщо його вплив не надто для вас очевидний, то це можна пояснити: після зйомок «5×2» сам Озон жартував, що він «починає з Бергмана, а завершує Клодом Лелушем». Про свого кумира Франсуа Озон казав так: «Фільми Бергмана – це як аутопсія живої людини: вони влучають туди, де найболючіше». Дивно, але як і у випадку з Вотерсом (див. Джон Вотерс), учитель відповів учневі взаємністю: Бергман подивився фільм Озона «Під піском» і був під таким враженням, що повертався до нього кілька разів. Це серйозна похвала, враховуючи, що Бергман був не тільки видатним режисером, а й вдумливим кінознавцем і колекціонером з особистою відеотекою з майже 5000 фільмів.
На екрані брат Франсуа, Гійом Озон, зарізав сестру, отруїв матір і задушив батька подушкою
Короткометражки Озона заклали фундамент його наступних фільмів. Одна з головних магістральних тем режисера – вбивство батьків – фігурувала і у «Вікторі» (1993), і самому ранньому 6-хвилинному фільмі «Сімейний портрет» (1988), де члени сім’ї юного Франсуа зіграли самі себе: на екрані брат Гійом Озон зарізав сестру, отруїв матір і задушив батька подушкою. Курйозній появі реальних родичів у фільмі про різанину присвячений цілий розділ книжки Shooting the Family, виданої Амстердамським університетом: її назву можна перекласти як «Знімаючи сім’ю», так і «Розстрілюючи сім’ю». Звісно, одними лише сімейними слешерами справа не закінчилася: наприклад, 15-хвилинний фільм «Літня сукня» (1996), в якому бісексуальних герой змушений діставатися з пляжу додому, позичивши у знайомої жіночий одяг, заклав основу повнометражних фільмів Озона, які зроблять його героєм французької квір-хвилі
.
Ля Фемі (La Fémis) – неформальна назва Вищої національної школи аудіовізуальних мистецтв, альма-матер Франсуа Озона. А ще – Луї Малля, Анджея Жулавського та інших перших осіб кінематографа XX століття. Випускники інституту мають на своєму рахунку 10 найпрестижніших європейських кінонагород – «Золоту пальмову гілку», «Золотого лева» і «Золотого ведмедя», що робить Ля Фемі найпрестижнішою кіношколою світу. Озон ніколи і не намагався приховувати в собі «золотого хлопчика», а свою приналежність до bobo – буржуазної богеми – нерідко висміював у своїх комедіях (див. Яппі.) Однак не варто вважати, що студентське життя в Парижі – суцільний мед: одному лише виснажливому процесу вступу в Ля Фемі присвячений цілий документальний фільм «Конкурс» (2016).
Мюзиклами в класичному розумінні слова (див. Вінсент Міннеллі) фільми Озона назвати не можна, але окремі танцювальні номери й іронічне використання саундтрека максимально наближають їх до цього визначення. Сам Озон говорив з цього приводу: «Одна пісня здатна замінити чотири сторінки діалогу, передати необхідні почуття і розкрити особистості героїв. Це надзвичайно зручно. Наприклад, у моєму фільмі «Літня сукня» двоє персонажів сваряться, і грає пісня Шейлі Bang Bang – відразу стає зрозуміло, що буде далі». Озон також визнавав, що на нього вплинув хрещений батько французького мюзиклу Жак Демі – пам’ятаючи, що в його фільмі «Кімната в місті» спочатку мали зіграти Катрін Деньов і Жерар Депардьє, легко здогадатися, кому присвячена комедія Озона «Відчайдушна домогосподарка», де грає саме цей дует.
З Катрін Деньов. Фото: Getty Images
Нова «нова хвиля» – так кінокритики класифікують фільми Озона та інші подібні, якщо не хочеться вдаватися в жанрові особливості окремих фільмів (див. Єретик). Мається на увазі не тільки те, що для свого покоління Озон так само важливий, як режисери оригінальної nouvelle vague, а й те, що він свідомо продовжує їхні традиції. Серед улюблених представників нової хвилі Озона – Франсуа Трюффо, Ерік Ромер і Клод Шаброль. «Шаброль важливий для мене, тому що він створював дуже сильні і дуже складні портрети жінок (див. Жінки). Він не вибудовував великих теорій щодо своєї роботи – йому просто подобалося знімати фільми. Я намагаюся так само підходити до роботи», – каже Озон.
П’єр Паоло Пазоліні – напевно, ще менш очевидний натхненник Озона, ніж Бергман (див. Інгмар Бергман), та й сам француз не поспішав визнавати спадковість за радикальним італійцем, якого називають «Великим єретиком» (див. Єретик). Однак канва типового для Озона сюжету, – чужак перевертає побут буржуазної сім’ї догори дригом, – повторює «Теорему» Пазоліні, нехай і в більш мирському та веселому антуражі. Це справедливо і для стрічки «У будинку» (2012), де таким чужаком-трикстером виявляється здібний учень, і для «Щурятника»: як і знайомство з безіменним незнайомцем в «Теоремі», поява пацюка в сім’ї призводить до низки персональних бунтів, одним із яких у обох фільмах стає камінг-аут сина.
«Притулок» (2009) часто відкидають, коли перелічують головні фільми Озона, однак для режисера, який стільки творчої енергії присвятив життю і тілам жінок (див. Жінки), це одна з визначальних стрічок. «Роками я мріяв зняти фільм з вагітною актрисою. Я досліджував тему материнства, але конкретно вагітність від мене втікала», – розповідає він. Підсумком став фільм про дівчину-наркоманку, яка чекає на дитину: їй немає до кого звернутися за підтримкою, крім брата її загиблого бойфренда – сором’язливого гомосексуала Поля. Озон нарікає, що у Франції праві визнали фільм пропагандою усиновлення дітей ЛГБТ-людьми – втім, було б дивно очікувати від консервативної преси великої любові до режисера (див. Французький націоналізм.
Ромола Гарай – актриса, яку Озон назвав своєю музою: серйозне досягнення, якщо врахувати, що режисер працював із такими зірками, як Шарлотта Ремплінг, Ізабель Юппер, Фанні Ардан і Катрін Деньов. І особливо дивно в світлі того, що Гарай знялася лише в одному його фільмі – «Ангел», що розповідає про екзальтовану письменницю, змальовану з Марії Кореллі. Сама актриса навіть нарікала, що за компліментом не було запрошень у нові фільми. Можливо, річ у тім, що «Ангел» був нещадно розкритикований; а може, в тому, що Озону – який, як ми пам’ятаємо, чомусь називає своїх численних англійських письменниць автобіографічними (див. Автобіографізм), – поки не трапився відповідний сценарій, щоб знову посадити Гарай за перо.
Ситкоми Озон не любить, хоч і назвав на честь них свій фільм (у прокаті «Ситком» став «Щурятником»). «Ось що я намагався зробити – взяти концепцію ситкому, яка самому мені здається поганою, але заповнити її прийомами і концепціями з того кіно, яке я люблю: хорорів, сімейних драм, саспенсів, і зробити в результаті щось експериментальне. Я не мав наміру знімати пародію», – пояснює режисер. Тим не менш, він відчуває ностальгію за комедіями 70-х, тож візуальний ряд «Відчайдушної домогосподарки» – теж швидше триб’ют, ніж пародія. «Я любив такі фільми в дитинстві, але боюся, що якщо передивлюся їх, любов зникне», – жартує він.
Тілесне кіно (cinéma du corps) – ще один ярлик, який ранній Озон ділить із Гаспаром Ное, Брюно Дюмоном і Клер Дені. На відміну від терміна new french extremity (див. Єретик), тілесне кіно не обов’язково має на увазі завдання каліцтв і «потворно» графічний секс – швидше, як уточнює у своїй книзі «Брутальна інтимність: аналіз сучасного французького кіно» Тім Палмер, центральну вісь таких фільмів утворюють сексуальні можливості людського тіла. Мабуть, головна представниця «тілесного кіно» – Марина де Ван («У моїй шкірі»), яку Озон оголосив своїм жіночим двійником і запросив спільно працювати над сценаріями.
Французький націоналізм – одна з тем, порушених чорно-білою драмою Озона «Франц» (2016). В одній зі сцен фільму, дія якого розгортається після Першої світової війни, молода німкеня з жахом застигає, почувши «Марсельєзу», де є рядок «Нехай нечиста кров окропить наші поля». Сам Озон каже про гімн: «Ми чуємо його на футбольних матчах. Ми чули його в ніч, коли Макрона обрали президентом. Важливо почути цю пісню так, як її чують німці, щоб зрозуміти зв’язок між французьким і німецьким націоналізмом». Режисер відчув полегшення, дізнавшись про програш Марін Ле Пен на виборах: він «радий, що Франція уникнула приходу білого екстремізму».
Хореографією фільмів Озона займається Себастьєн Шарль – а оскільки режисер любить отримувати максимум користі від знімальної групи, то Шарль, як і Марина де Ван (див. Тілесне кіно), водночас виступає і актором. Хореограф відповідав за танцювальні номери в «5×2», «8 жінках» і тій самій сцені в «Краплях дощу» (див. Закритий простір). Не виключено, що саме завдяки роботі над «8 жінками» він через рік потрапив на знімальний майданчик «Небезпечних зв’язків» з уже відомими нам Катрін Деньов і Даніель Дар’є.
Церква зі зрозумілих причин не в захваті від нового фільму Озона, присвяченого хлопчикам, які постраждали від сексуального насильства священиків. Бернар Прейна, якого звинувачують у нарузі над 80 дітьми, і який став прототипом героя фільму, безуспішно намагався через суд заблокувати реліз стрічки «З волі божої» (мабуть, ніхто не розповідав йому про «ефект Барбари Стрейзанд»). У сексуальному скандалі замішані й найвищі церковні чини: жертви мають намір притягнути до відповідальності кардинала, який, за їхніми словами, допомагав приховати злочин.
Чорно-біла палітра фільму «Франц» (див. Французький націоналізм) була обрана в останню мить – за два тижні до початку зйомок. Озон розповідає, що спочатку фільм планувався кольоровим, але в остаточній версії кольоровими залишилися лише емоційні флешбеки в минуле. «Проводячи дослідження, я переглянув стільки архівних фото часів Першої світової війни, що така візуалізація здалася мені більш реалістичною. Я подумав, що так буде простіше залучити глядача до фільму – ви ж не уявляєте цей період у кольорі». Своїм учителем у плані використання ч/б Озон називає Міхаеля Ханеке з фільмом «Біла стрічка».
Шарлотта Ремплінг не потребувала представлення і до співпраці з Озоном – вона знімалася в драмах «Нічний портьє», «Макс, моя любов» і «Загибель богів». Але у 80-х в її житті та кар’єрі настала чорна смуга: актриса страждала на важку депресію. До того ж, її мучила давня таємниця: Ремплінг два десятиліття стверджувала, що в 1966 році її 23-річна сестра і партнерка по кабаре Сара померла від крововиливу в мозок, щоб мати дівчат не дізналася про справжню причину загибелі Сари, – самогубство після викидня. У 2000-х Ремплінг поступово стала повертати кіно (і правду) до свого життя. Озон їй допоміг: він не тільки зняв акторку в головній ролі в «Басейні», а й назвав її героїню Сарою на честь сестри.
Озон з зірками фільму «Лукавий коханець» Жаклін Біссет, Жеремі Реньє і Марина Вакт. Фото: Getty Images
Яппі у фільмах Озона, як і нуклеарні буржуазні сім’ї, завжди закінчують погано, хоча критики й закликають відрізняти трилер «Побачити море» від типових голлівудських yuppie invasion-фільмів на кшталт «Району “Пасифік-Хайтс”», де гість, орендар або інший класовий ворог перетворює життя забезпеченого сімейства на пекло. Однак після фільму «У будинку» режисер, здається, злегка змінив своє ставлення до благополучних осередків суспільства. «Я бачу, що суспільство потребує сім’ї, – пояснює він зміну вектора. – Та водночас сім’я – це невротичний конструкт».
Фільм Франсуа Озона «З волі божої» у прокаті з 18 квітня.
Фото: Getty Images
