Прокат «Аритмії» Бориса Хлєбнікова та «Учня» Кирила Серебреннікова (який, нагадаємо, наразі перебуває під домашнім арештом) став справжнім подарунком для кіноманів. Крім своїх художніх достоїнств, ці фільми цікаві тим, що дають зріз сучасного російського життя: минуть роки, і «Учень» з «Аритмією» стануть такими ж документами нашої епохи, як «Осінній марафон» для СРСР вісімдесятих.
До «Аритмії» і «Учня» долучається «Лагідна» Сергія Лозниці, який себе позиціонує як український режисер. І хоча нова робота Лозниці знімалася в Литві і Латвії на гроші України та Франції, але з російськими акторами – і розповідає про Росію навіть більше, ніж нам хотілося б знати.
Фільми демонструються в столичних кінотеатрах «Ліра» і «Жовтень». Поспішайте бачити.
_
_
Еволюція Сергія Лозниці як постановника ігрового кіно виглядає дуже логічно: після радикального експерименту «Щастя моє», який виглядав як документальна стрічка про подорож у пекло, режисер знімає дуже традиційний за формою фільм «У тумані». Третій досвід Лозниці в художньому кіно, «Лагідна», став черговим експериментом – цього разу на терені абсурдистської комедії. А якщо мізантроп Лозниця знімає комедію, вона неодмінно буде якнайчорнішою.
Тема зобов’язує. Жінка з провінції (Василина Маковцева) намагається з’ясувати, що ж сталося з її чоловіком: посилка, надіслана до в’язниці, повертається. Зрозуміло, приїхавши на місце, Лагідна втягується у кафкіанський вир бюрократичного абсурду, тож фільм, заявлений як екранізація Достоєвського, здається значно ближчим до «Замку» Франца Кафки. Від Федора Михайловича в «Лагідній» лише назва та недоречно прочитані вірші капітана Лебядкіна.
Так само, як землемір К. прагне в Замок, Лагідна намагається проникнути в Тюрму, щоб з’ясувати щось про долю свого чоловіка. Ця витівка заздалегідь абсурдна: не дарма ж слово «Тюрма» написано з великої літери – Лозниця дуже послідовно показує Росію як метафору глобальної в’язниці. Але замість того, щоб філософськи осмислити цей парадокс у стилі раннього Пелевіна, режисер впадає в сюрреалістичний абсурд.
Сергей Лозница: «Мы пока еще не выбрались из капкана отношений палача и жертвы»
Одне лихо: кінодокументаліст Лозниця – не сюрреаліст, його творчому методу не притаманний сюрреалізм, і в результаті у режисера виходить незграбна стилізація в дусі перебудовного кіно, яка багато в чому руйнує все те найкраще, що ми побачили на екрані в перші дві години хронометражу. Далі – гірше. Розуміючи, що історія йде з-під ніг, Лозниця завершив фільм сценою зґвалтування в автозаку: дуже логічною в контексті творчості режисера (згадайте фінал «Щастя мого»), однак виглядає ще незграбнішою цитатою з Олексія Германа.
Дуже шкода – перші дві третини «Лагідної» здаються майже бездоганним фільмом. Операторська робота Олега Муту як завжди прекрасна, а доречна ін’єкція театральності, яку вносять дуже природні актори «Коляда-театру», лише підсилює атмосферу абсурду, в яку занурюється героїня.
Втім, навіть незважаючи на легке здивування від фіналу стрічки, наразі «Лагідна» – безсумнівно найкращий ігровий фільм Лозниці.
_
_
Щасливо подолавши кризу середнього віку, яка на творчому рівні відбилася в украй похмурій, досить нетиповій для оптиміста Бориса Хлєбнікова драмі «Довге щасливе життя», лідер так званих «нових тихих» поставив свій найкращий фільм – «Аритмію».
Цілком очікувано, що це історія подолання кризи: талановитий лікар швидкої допомоги, вперто не бажає дорослішати, стикається з першим по-справжньому серйозним випробуванням на міцність – улюблена дружина, дочка представників місцевої медичної еліти, подає на розлучення. Їй хочеться затишку та стабільності, а не веселого, по-студентському безтурботного життя на орендованій квартирі. Одночасно з цим муніципальна влада проводять реформу служби швидкої, і добряк-лікар, і без того схильний розслабитися після роботи горілкою і вином, зривається в глухий, безнадійний запій. Опухлий від пияцтва і посірілий від безсоння, лікар у блискучому виконанні Олександра Яценка (який знімався у всіх хлєбниковських фільмах) робить те, що він вміє найкраще – рятує життя, наплювавши на всі інструкції.
Крім високих художніх достоїнств (а Борис Хлєбніков дуже тонкий майстер драмеді), «Аритмія» стала мимовільною антитезою до «Нелюбові» Андрія Звягінцева, навколо якої було зламано чимало критичних списі. Там, де у Звягінцева байдужість і пасивність, Хлєбніков в своєму фільмі пропонує прощення і любов. Замість нероб, що протирають штани в якихось митних конторах, – люди щоденного трудового подвигу, як би пафосно це не пролунало. Нарешті, там, де Звягінцев пропонує холодний, обачливо продуманий концепт, Хлєбніков знімає живе кіно про простих людей.
Нерівний ритм «Аритмії» справді нагадує кардіограму хворого, який страждає на серцеву аритмію: у лікаря велике серце, і воно болить – у Хлєбнікова саме на таких людях і тримається світ, безнадійно хворий на байдужість, дурість і бюрократію.
Дивитися – обов’язково.
_
_
Дві головних несподіванки цього фільму: перше – театральний режисер Кирило Серебренніков, як виявилося, здатний знімати цікаве кіно. А друге, що «Учень» поставлений за п’єсою німецького драматурга Маріуса фон Маєрбурга, причому з мінімальними відступами від тексту, крім головного – дію перенесено з Німеччини наших днів у сучасну ж Росію. При цьому влучання в те, що називається «нервом часу», виявилося максимально точним: ще десять років тому історія школяра, який з Біблією в руках лицемірно намагається перекроїти навколишній світ, сприймалася б як сюрреалістична історія. Сьогодні, коли сусідня держава знову злилося в екстазі з церквою, «Учень» актуальний як ніколи.
Зрозуміло, якби «Учень» був черговим політичним фільмом, на кшталт казкового «Дурня» Юрія Бикова, він був би не вартий уваги. Прямолінійна, як атеїстична агітка, драматургія фільму і уявна простота режисерського стилю дуже цікаво переломлюються в операторській роботі Владислава Опельянца, який знімає красиво, модно і молодіжно – від «Дельфінів» «Мумій троля» до михалковського «Сонячного удару». В «Учні» камера створює візуальний простір, у якому знайомі локації – квартири, шкільного класу, спортивного залу, набувають абсолютно умовного виміру на межі реального. Що лише підкреслюють дуже довгі плани, і до фіналу (який в такій історії не може не бути трагічним) виникає відчуття кошмарного сну.
Зачем смотреть фильм «Припутни»
І, звичайно ж, у «Учні» майже досконалі акторські роботи, передусім – жіночі. Директрису школи грає прекрасна Світлана Брагарник – актриса, яку вкрай мало знімали в кіно. Фактично це третя її повноцінна робота на великому екрані після фільмів Віктора Арістова «Порох» (1985) і «Сатана» (1990). Дивовижна Вікторія Ісакова, одна з головних прикрас таких дивних проектів, як «Відлига» і (сподіваюся, остання) екранізація «Анни Кареніної», зіграла в «Учні» чи не найкращу свою роль. Нарешті, діва незалежного кіно, царствена Юлія Артурівна Ауг перевтілилася в матусю головного героя, намалювавши дуже точний портрет типової матері втраченого покоління охоронців у супермаркетах.
І особлива родзинка «Учня» – прохід головного героя з хрестом на спині під музику тих ще арт-провокаторів Laibach: настільки вражаюче працював із поп-музикою в саундтреках, здається, лише Олексій Балабанов.
