Фото: тут і далі – Ната Боровик
Ви працюєте з 4 жовтня. Як почуваєтеся в ролі ведучої?
Я не можу сказати, що це була мрія всього мого життя. Ніколи не тяжіла до телеекрану, тому ніколи себе не уявляла в цій сфері, на відміну від театру і кіно. Для мене це абсолютно нове. Це праця, але не скажу, що вона непосильна для мене.
А ви пам’ятаєте свій перший ефір? Наприклад, коли я вперше опинилася перед телекамерою, мене трясло так, що, здавалося, це побачать глядачі. А у вас як було?
Так це я. У мене просто є темна пляма в моїй біографії – телепроби. Пам’ятаю, мені було років 12 або 13. Для того щоб стати ведучою якогось телеканалу, потрібно було надіслати своє фото на сайт, а люди потім голосували. Я надіслала, бо в мене був інтернет і я могла кудись щось надіслати (сміється). А потім виявилося, що люди проголосували, мене видзвонював режисер, я прийшла на кастинг, записала пілот. І мене не взяли.
Чому?
Звідки я знаю, просто не взяли. Потім був ще один раз, здається, за останні два роки. Мене теж запросили спробувати себе як телеведучу – і мене знову не взяли. Я вже думала, що це була моя страшна карма і що «телевізор» мене не любить.
На «UA:Перший» йшла з таким же настроєм. Незважаючи на те що мене запросила Таня (Тетяна Кисельчук, генпродюсер просвітницького спрямування. – «Телекритика») і дуже в мене вірила, я бачила телекамеру і в мене починався ступор, немов невидима рука була на горлі. Мені здавалося, що я просто виплюну серце. Кожна фраза давалася з великими труднощами. У результаті вийшла вся команда, ми залишилися з режисером і якось мало-помалу воно пішло. Це було страшно і тяжко. І ось приходжу записувати другий випуск – і все минає так легко (клацає пальцями). Мабуть, справа в невідомості
.
Мандраж минув?
Звісно. Я багато працювала і на сцені, і в кіно, і перед великою аудиторією. Напевно, це були страхи мене 12-річної.
Як вас запросили на программу?
Я знала, що Таня отримала цю посаду, я дуже за неї вболівала, тому що захоплена тим, як вона самовіддано взялася за величезний пласт роботи. Треба ж не просто побудувати нову систему, а й здолати стару. Коли вона запропонувала мені співпрацю, я зрозуміла, що хочу підтримати її всіма силами. Дуже вірю в те, що вона робить, тому сказала: “Окей”.
Ви від початку знали, у якій програмі працюватимете?
Я відразу знала, що буду ведучою, але спочатку ми з Танею не обговорювали, що це буде за формат – з гостями чи без, про що і як. Потім, за якийсь час, Таня запропонувала взятися за передачу, яка вже існувала, яку необхідно було вести.
Здається, що є Київ, а є інша Україна. Це не так
Що для вас означає культура здорової людини?
У мене немає відповіді на це запитання. У мене є відповідь, що таке культурна афіша здорової людини.
Давайте спробуємо спочатку про культурну афішу, а потім повернемося до культури.
Культурних заходів у цьому та інших містах України чимало. Коли ми кажемо, що нам нікуди піти, ми не стільки лукавимо, скільки показуємо свою непоінформованість. На відміну від набору заходів, які існують, система інформування суспільства про них дуже нерозвинена. Більшість із них, виставки – вони всі, на мій погляд, працюють на свою цільову аудиторію, і виходить, що люди, які поза цією ЦА, до неї і не потраплять.
З одного боку, культурна афіша потрібна, щоб вивести в прожектор інформаційного поля ті заходи, які не освітлені належним чином. З іншого боку, це можливість запропонувати якісь заходи, які вважаються неформатом, хоча насправді ним не є. В основному це якісь виставки сучасного мистецтва – вважається, що це дуже складно, дуже, тільки цінитель зрозуміє. Не варто так думати про своїх глядачів.
Як ви готуєте програму?
У нас є два канали. Перший – це персональна добірка тих, хто працює на нашу програму: редактор, продюсер, я пропоную події. Але це все працює тільки по Києву. Тому ми дуже сподіваємося на регіони – кожне місто має надіслати свої заходи. Це одна з основних ідей роботи «Суспільного» в цілому і конкретно нашої передачі. Необхідне налагодження зв’язку з регіонами, тому що зараз все виглядає так, немов є Київ і решта України. Заходів дуже багато, круті проекти розвиваються у різних містах. Культурна децентралізація відбувається набагато яскравіше і швидше, ніж ми про це знаємо.
Далі з того, що ми отримали, добираємо за певними критеріями, скажімо, нам потрібно захопити якомога більше міст України. Також зважаємо на актуальність заходів. Вони бувають різні, і поняття культури у людей різниться, наприклад, заявки на зйомки сюжету про виставку декоративних голубів ми теж періодично отримуємо.
Декоративні голуби – це теж досить вузька аудиторія.
Дуже вузька. А ще я не впевнена, що це формат культурної афіші. Я, звичайно, воліла б взяти спектакль, а не виставку декоративних голубів.
У будь-якому разі культурна афіша здорової людини дуже суб’єктивна.
Ми йдемо до того, щоб це була повністю авторська передача, але я ще не цілком світський персонаж, якось так. З огляду на особливості свого життя я лише починаю активно взаємодіяти із зовнішнім світом. З одного боку, відвідую чимало заходів, а з іншого – недостатньо багато, щоб бути в центрі всіх подій, адекватно і без сторонньої допомоги їх добирати.
Ви маєте на увазі, що вам потрібен досвід?
Мені необхідно частіше виходити з дому.
Ви рідко виходите з дому?
Саме на такі події. Мені поки що важко сприймати багато інформації, тому я не можу піти на всі виставки. Дуже рідко ходжу на відкриття – мені важко, коли багато людей, всі п’ють, на картини ти не подивишся. Мені простіше прийти під кінець, коли вже всі, кому потрібно, подивилися, і я можу насолодитися.
У вас є афіша заходів на тиждень. Що ви вибираєте для себе?
Я люблю все, що пов’язано з art in science. Це науково-популярні заходи, коли вчені представляють свої інновації, діти показують свої розробки для глядача. Графіки молодих художників теж завжди дуже цікаві. Це можливість знайомитися з чимось найбільш живим і актуальним. Ще з задоволенням анонсувала б прем’єри українського кіно, але вони виходять у невеликому обсязі, хоча щороку виробництво зростає.
Ви кажете загалом про українське кіно чи про кіно на кшталт «Червоного», тобто більш патріотичного?
Я погано перенесла фільм «Червоний». Вони взяли дуже благодатну тему – тюряжка, це все, і зробили її, на мій погляд, як би це сказати, як ніби їм було наплювати, про що вони розповідають.
Не було душі?
Якось так. Дуже клішірованний. В Україні дуже круті актори, тому я навіть не знаю, кому висунути претензії. Сценаристам, які пишуть ці слова, якими жодна нормальна людина не розмовляє? Це ж в’язниця, це ж політичні, можна було ридати весь фільм. Але ні. Тому я кажу про українське кіно в принципі – від «Сторожової застави», яка мене теж трохи засмутила своїми діалогами (але, наскільки я розумію, це було знято в рамках жанру дуже гідно), до фільмів, які заведено маркувати як якийсь артхаус, хоча самі фільми доступні для набагато ширшої аудиторії, ніж вважають. Мій хіт сезону – картина «Припутні». Вона маркована як комедія, хоча зовсім не комедія. І це один із найсмішніших фільмів, які я бачила останнім часом. Мені здається, що у кожної людини є ці кадри з минулого, цей шматок життя, ця дорога між Ніжином і Кам’янкою.
І все ж про культуру здорової людини. Як ви оцінюєте, що добре, а що погано і позбавлене смаку?
Навіть всередині себе я рідко оцінюю. Я не даю оцінку тому чи тому заходу. Для мене заходи діляться за двома категоріями: чи порадує він особисто мене і чи на високому чи рівні виконаний. Одна категорія накладається на іншу. Наприклад… От не знаю, чи можна вважати показ мод культурним заходом?
Я думаю, можна – це ж має значення для культури.
Має, особливо останнім часом. Ось мені вони дуже рідко цікаві. Але, якщо я туди потрапляю, то оцінюю, чи зроблені вони з повагою до глядача, чи є що сказати самому дизайнерові чиж плювативін хотів на глядача, на моделей і взагалі на всіх.
Війна – це не монета, це куля
Є думка, що люди, які повернулися із зони АТО, дуже погано сприймають велику кількість розважальних заходів. У вас немає такого?
Це запитання мені ставлять постійно, почасти тому, що мою відповідь, я думаю, важливо почути людям, в тому числі атошникам. Пам’ятаю, як повернулася після першої ротації. Приїхала до Києва і була в ейфорії – господи, «Чашка», ресторан, я буду їсти ресторанну їжу. Вечірка, негайно, негайно надягти міні-спідницю і горіти до четвертої ранку, щоб потім ще о четвертій ранку цигани приїхали. Я чітко розуміла, що ось він – мій єдиний вагомий аргумент, заради чого я перебуваю там.
Коли я була там, то доводилося лізти на гору, щоб зателефонувати мамі і зловити інтернет. Я заходила в Instagram, дивилася фотографії ресторанів (у нас у першу ротацію було погане харчування) і думала: “Нічого-нічого, скоро вже”. Для мене це і є життя. Одвічний траур нівелює боротьбу на сході. Не повинно бути так, що ти приїздиш, а тут так само сумно, як і там.
Війна, в якій ми живемо, представлена в культурі так, як має бути?
Про війну у сфері мистецтва говорять багато, але якось не так. Не те. Для мене лідери в розмові про війну – це художники і фотографи. Тому що художник – як струна, за яку смикає сам простір. Художники найвільніші в своїх висловлюваннях, різноманітні, вони начебто розглядають війну з усіх сторін. Зрозуміло, є різні художники, є художники-пропагандисти, і я не кажу, що це погано. Але в цілому художники більше схожі на аналітиків війни, ніж на оспівувачів. Принаймні, саме українські. У музиці ж, наприклад, не особливо чуєш різні голоси. З того, що зустрічала я, це або «пацани, давайте, валіть їх пачками, ми всіх порвемо», або «жалієчка» на тему «наші хлопці бідні, повертайеся».
І це все не те?
Не те щоб не те – це дуже…
Примітивно?
Ну от як кажуть: «Це дві сторони однієї монети». Але війна – це ж не монета, це куля, на неї треба подивитися з усіх боків. Це не примітивно, це дуже мало.
Про кіно я особливо не знаю, що сказати – я не дуже розумію його функцію. З одного боку, розумію, наскільки важливі фільми на кшталт «кіборгів», які зараз вийдуть, з іншого – сьогодні говориться далеко не все, що ми могли б сказати про війну. Мабуть, потрібен час.
Стендап-комік Джордж Карлін під час військової кампанії США в Іраку жартував про хлопця, якому в Іраку відрізали голову. Він говорив, що треба було сидіти в Оклахомі – там голови не ріжуть. Як ви думаєте, чи можна у нас зображати війну на межі фолу чи все ж не варто цього робити?
Я думала про це. І теж не дуже розумію. Адже жарт – це дуже потужний інструмент, у тому числі для просування якихось думок в суспільстві. Він дає змогу людям поглянути на себе з боку. І водночас будь-який жарт, яким би смішним він не був, легітимізує чиюсь точку зору, з позиції якої жартується. Наприклад, жарти про зґвалтування можуть бути дуже смішними, але коли люди так жартують, вони легітимізують ці речі.
Жартувати, звичайно, необхідно, і жартувати можна дуже грубо. Проте багато використовується для пропаганди з боку противника. А оскільки наша інформаційна політика контрпропаганди на низькому рівні, то вплив на суспільство пропаганди з того боку дуже значний. І ще. Наскільки ми повинні звертати увагу на цю пропаганду? Карлін мав рацію в тому плані, що, звичайно, краще посидіти в Оклахомі – там реально голови не ріжуть.
Однак наша ситуація цілком відрізняється від їхньої тим, що цей чувак поїхав із Оклахоми в якийсь Ірак, а не Ірак напав на Оклахому. Перебуваючи в позиції того, хто захищається, ми у вигіднішому становищі.
Мені здається, у нас ще й суспільство не готове до таких жартів. Якби хтось вийшов і пожартував так про АТО, його вигнали б стусанами.
У нас це відкрита рана зараз. Тикати краще в рани трохи підсохлі. Важлива мета жарту. Пожартувати просто тому, що я можу, недоречно навіть поза контекстом війни. Якщо цей жарт може спрацювати на користь суспільству – тоді він, напевно, має право на життя.
Я можу розділити з людьми свої інтереси – це вже немало
У вас є відчуття, що телебачення розвивається і стає сучасним?
Якби цього відчуття не було, не думаю, що Тетяну Михайлівну запросили б ламати те старе, що є зараз. Мені важко дати оцінку телебаченню, тому що я тільки входжу в інформаційне поле. Але те, що телебачення не в застої, це помітно. З’явилося багато нових телеканалів.
Однак, якщо відверто, якість більшості телеканалів досить низька.
Напевно, це межа можливостей нашого телебачення на сьогодні. Є зовнішні проблеми, наприклад, серйозне недофінансування у «Суспільного». Та найчастіше якість багатьох телеканалів погана, тому що така якість контенту. Тут запитання безпосередньо до журналістів, редакторів, тих, хто вигадує концепцію. Люди, які дивляться телевізор, не ігнорують нові телеканали і готові споживати новий контент.
Які ваші подальші плани? Ви думаєте довго залишатися в своєму нинішньому амплуа?
До кінця грудня завершиться сезон. Я дуже хочу говорити з людьми, мені це дуже потрібно. Мені необхідно висловитися, тому я шукаю можливість спілкуватися з тими людьми, з якими це можна робити тільки через екран. Впливати на 30 подружок мені сенсу немає – вони і так усе знають. «UA:Перший» дає мені цю можливість. Звичайно, мені хотілося б продовжувати говорити, зокрема в рамках цієї передачі. Вона хороша тим, що ти пропонуєш людям те, що споживаєш сам. Кожен хоче, щоб світ був таким, як він хоче. Я можу запропонувати людям розділити свої інтереси – і це вже немало.
