«Телекритика» публікує дослідження студентів першого року навчання магістерської програми «Журналістика» Могилянської школи журналістики (МШЖ) протягом жовтня-листопада 2019 року в рамках курсу «Журналістська етика».
Це дослідження не є репрезентативним через незначну кількість респондентів. Однак отримані та проаналізовані дані дають можливість виокремити загальні тенденції ї проблеми.
Авторський та дослідницький колектив: Ірина Залога, Дмитро Волосевич, Андріана Біла, Катерина Єфетова, Анастасія Темченко, Дар’я Якуніна, Анастасія Шкальова, Єлизавета Чернявська, Анастасія Щерба, Владислав Возний, Юлія Карманська, Аніта Мінко, Владлена Шишмілова, Ірина Субота, Альона Івасюк. Координаторка дослідження, редакторка звіту: Олена Демченко, старша викладачка МШЖ.
Резюме
З появою соціальних мереж збільшилась кількість джерел інформації, а відтак – конкуренція між останніми часто змушує журналістів та тих, хто ними себе вважає, не дотримуватися професійних стандартів. Наприклад, журналісти можуть ігнорувати етичні правила, аби лише першими повідомити новину. Як наслідок – нерідко оперативність домінує над якістю.
Ще одним чинником, який перешкоджає існуванню якісної журналістики, варто назвати проблему втручання власників ЗМІ в медіа контент та монополізація окремими олігархами медіа. Дослідження ГО “Детектор медіа” та Інституту Масової Інформації неодноразово підтверджували, що в Україні власники майже усіх ЗМІ впливають на контент медіа, якими вони володіють. Станом на початок 2020 року ця проблема залишається актуальною.
Однак згадані вище проблеми – наслідки, а не причини. Останні ж починаються з власних моральних орієнтирів та освіти. Якщо моральність – людський показник, який виміряти дуже складно, то результати освіти легко та швидко перевіряються роботодавцями на практиці. Переважній більшості випускників українських факультетів журналістики бракує практичних вмінь, і вони дуже часто чи не впершее отримують професійні навики вже під час роботи. Саме тому журналістська діяльність нині не залежить від наявності профільної освіти. Але неспростовним фактом залишається і те, що жодна освіта не гарантуватиме, що журналісти будуть на 100% дотримуватись професійних стандартів.
Говорячи про освітні та професійні проблеми, українські медіаексперти та викладачі часто критикують регіональну українську журналістику, хоча зовсім мало уваги приділяють вирішенню її потреб і проблем. Зокрема, переважна більшість українських медіадосліджень стосується загальнонаціональних ЗМІ та тих, які входять до топ-10 найрейтинговіших. Інститут демократії імені Пилипа Орлика залишається чи не єдиною інституцією, яка проводить моніторинг якості контенту регіональної преси. Саме тому ми зосередили свою увагу на дослідженні стану регіональної журналістики.
Головні висновки
Наявність чи відсутність журналістської освіти не впливає на обізнаність журналістів з етичними стандартами та застосування їх на практиці.
Університетська журналістська освіта (здебільшого – університетський диплом з журналістики) не гарантує, що випускники факультету журналістики отримають хорошу роботу, оскільки цінуються знання, а не диплом. А от здебільшого практичних знань багатьом журналістам, які прийшли у професію з профільною освітою, бракує.
Саме тому більшість опитаних журналістів бере участь у неформальній (позауніверситетській) освіті: тренінги, семінари, онлайн курси тощо. Також, на думку переважної більшості респондентів, професія журналіста постійно змінюється та отримує нові виклики (наприклад, верифікація даних, прибутковий медіа менеджмент, спростування неправди, висвітлення війни на Сході України тощо), які потребують актуальних знань та навиків. Останні, як вважають усі респонденти, можна отримати за короткий строк завдяки неформальному навчанню.
Основними функціями журналіста в Україні респонденти називають об’єктивну подачу інформації, боротьбу з неправдою та дезінформацією, розвиток медіаграмотності та критичного мислення аудиторії.
Усі респонденти вважають баланс думок одним із ключових журналістських стандартів, але зазначають, що реалізовувати його стало важче після початку війни на сході України.
Майже усі погоджуються, що не можна жертвувати якістю інформації заради її оперативної подачі, однак констатують, що зазвичай у професійному сьогоденні оперативність переважає.
Більшість українських редакцій не має редакційних статутів. Та навіть наявність цього документу не гарантує, що журналісти ознайомлені з ним і застосовують його правила на практиці. Дуже часто українські журналісти не знають про існування Кодексу етики українського журналіста. А ті, хто знайомий з ним, вважають, що на нього не варто орієнтуватися вже хоча б тому, що на його дотримання мало хто зважає.
Деякі журналісти звинувачують українські спілки та громадські організації, які роками борються за якісну журналістику в Україні, у тому, що вони й досі не запровадили ефективний механізм покарання тих журналістів, які працюють недоброчесно. На їхню думку, та незначна кількість порушень, які розглядаються деякими українськими спілками та радами і по яких виносяться публічні несхвалення чи осуд, не впливають на ситуацію в українському медіапросторі.
Більшість респондентів вважає, що редакційні статути державних і приватних ЗМІ мають бути однковими. Правила роботи мають бути уніфікованими не лише в теорії, але й на практиці.
Більше половини журналістів говорять, що їхні редакції працюють, дотримуючись журналістських стандартів. Однак, щоб це перевірити, потрібно провести хоча б декілька порівняльних аналізів якості контенту цих ЗМІ.
Методологія та мета дослідження
Нашою метою було з’ясувати загальне розуміння та практичне застосування журналістських стандартів українськими журналістами. Для цього ми провели глибинні інтерв’ю з українськими журналістами та проаналізували їхні відповіді. Кожне інтерв’ю тривало від 45 до 60 хвилин. Розмова була записана на диктофон, розшифрована та проаналізована.
До нашої вибірки респондентів було включено 75 журналістів (35 чоловіків та 40 жінок) з усіх областей України, окрім Луганської та Донецької областей, які частково окуповані Росією, а також Автономної Республіки Крим, яка була анексована Росією у 2014 році.
На нашу думку, дослідження актуальності журналістських стандартів в Донецькій та Луганській областях заслуговують на окрему увагу з урахуванням всіх особливостей сьогодення цих територій.
Серед 75 журналістів були: 15 представників друкованих видань, 41 тих, хто працює в онлайн ЗМІ, 16 працівників телебачення та 3 представники радіо. З них 36 журналістів, які входять у категорію 20-30 років, 30 респондентів – 30-40 років та 9 журналістів належать до категорії 40+. Серед опитаних журналістів є розслідувачі, новинарі, ведучі, продюсери та редактори засобів масової інформації.
Освіта респондентів
Серед наших респондентів 36 журналістів прийшли у професію з профільною освітою, 39 – з непрофільною. Найбільше журналістів з журналістською освітою виявилось в Запорізькій, Хмельницькій, Львівській та Дніпропетровській областях.
З нежурналістською освітою в медіа найбільше потрапило представників Одеської, Івано-Франківської, Тернопільської, Закарпатської, Вінницької, Чернігівської областей.
На початку роботи в журналістиці більшості респондентам не вистачало: базових знань, розуміння специфіки професії та практичних навиків. Тому вони здобували зання, вже прийшовши у професію. Наприклад, львівська журналістка інтернет видання 032.ua Катерина Тополюк говорить, що теоретичні знання, отримані в університеті, майже не знадобились на практиці: «Прийшовши у редакцію, я навчалась знову: як написати новину, як вигадувати читабельний заголовок, що дійсно є новиною, а що ні, – це все я вже вивчила тут. Знання з університету просто дали мені загальне розуміння, що таке «журналістика». До того ж, ми багато вивчали про історію журналістики, що сьогодні не зовсім є актуальним».
Зважаючи на те, що профільною освітою володіє майже кожен другий респондент, стає зрозуміло, що університетська журналістська освіта в Україні не на такому високому рівні, аби якісно підготувати майбутніх журналістів.
Меншість респондентів відзначила, що під час підготовки певних матеріялів відчували нестачу знань у вузьких галузях, наприклад: економіка, політологія, історія.
Переважна більшість українських журналістів час від часу підвищує свій професійний рівень за допомогою неформальної освіти. Відповідно до нашої вибірки, 65 респондентів беруть участь у тренінгах, семінарах, онлайн-курсах, організованих різними громадськими організаціями та донорами.
Не навчаються ж додатково 10 респондентів з різних причин: через брак часу, неможливість залишити робоче місце, віддаленість тренінгів від робочого місця тощо. Багато журналістів скаржаться на те, що в регіонах недостатньо неформальної освіти, тому що майже всі освітні заходи чи події відбуваються в Києві.
Результати дослідження
Основні функції українського журналіста
Під час інтерв’ю респондентам пропонували назвати три головні функції сучасного українського журналіста.
Найпопулярнішими відповідями стали:
- об’єктивна подача інформації;
- боротьба з неправдою та дезінформацією;
- розвиток медіаграмотності та критичного мислення аудиторії.
Окрім цих трьох, журналісти говорили про інформармаційну підтримку соціально-важливих тем, висвітлення діяльності та бездіяльності чиновників, оперативність у подачі інформації, розкриття теми української ідентичності та акцент на висвітленні історій про людей зі Сходу України. Ці функції, на думку опитаних журналістів, є важливими в сучасних українських реаліях. На останніх двох журналісти особливо акцентували свою увагу.
Приміром, головний редактор івано-франківського «Репортера» Андрій Філіппський вказав, що під час війни в Україні журналісти його видання не можуть залишатися осторонь: «Звісно, журналісти повинні інформувати в першу чергу, але ми маємо визнати, що в Україні зараз йде війна, і ми не можемо бути збоку. Я за об’єктивність двома руками, але назвати терористів «ДНР» ополченцями в мене не вийде. Звісно, ми не маємо права брехати. Бо правда, як норма — вона просто мусить бути. Але правда може бути різною. Журналісти “Репортера” — в першу чергу українці, і ми за Україну. У нас немає пропагандистських штампів, але читач, я думаю, відчуває, з якого боку знаходиться наше видання».
Журналісти Львівщини говорили про те, що сьогодні дуже важливо просувати патріотичну тематику, розповідаючи «прості історії непростого часу». Тому, як пояснили вони, у виданнях і на телеканалах часто роблять легкі матеріали про будні військових, їх цивільне життя, кохання та дружбу на війні, тварин, які знаходяться в Донецькій і Луганській областях, їх порятунок.
Редактор одного з черкаських онлайн-видань зазначив, що з початком війни врази збільшилася кількість матеріалів про військових. Також він звернув увагу, що це «дебільшого людські історії, а також корисна інформація для військових – які є пільги, де їх можна отримати тощо».
Порівняно небагато респондентів говорили про те, що однією з основних функцій журналіста є висвітлення бездіяльності працівників державних органів або викриття корупційних схем. Серед журналістів, які все ж таки вважають це першочерговою місією, були представники з Одеської, Чернігівської, Черкаської, Київської, Харківської, Хмельницької, Тернопільської та Закарпатської областей.
Говорячи про функції журналістики та журналістів, деякі респонденти фокусували свою увагу на проблемах, які виникають при виконанні журналістами своєї роботи. Тобто говорили про «антифункції» журналістики: що журналіст не повинен робити.
Наприклад, журналістка івано-франківської агенції новин «Фіртка» Люся Грибник стверджує, що медіа не повинні нав’язувати свою думку читачам: «Журналіст має висвітлити подію чи факт, описати їх, розказати, а читач вже сам вирішить, що йому з цим робити».
Респондентка з видання «КУСТ» з м. Дніпро Дніпропетровської області зазначила, що сьогодні «журналіст має розуміти, що він відрізняється від блогера і що він не має сприймати свій текст як простір для вираження своєї особистої думки».
Журналіст із Херсонської області акцентує на тому, що представники їхнього ЗМІ постійно прогнозують можливі реакції аудиторії на ті чи інші публікації: «Я та мої колеги намагаємось прогнозувати, як той чи інший матеріал буде сприйнятий нашими читачами. І ми зазвичай відхиляємо такі матеріали, які можуть спричинити негативні наслідки: розбурхати ворожнечу, створити нездорову дискусію, призвести до неправильного або перекрученого тлумачення фактів. Ми також уникаємо висвітлення діяльності осіб, які по вуха зганьбили себе, – просто не вважаємо за потрібне робити їм зайву рекламу. Намагаємось уникати також будь-якої сенсаційності, настрашування, сексизму тощо».
Для багатьох журналістів основними професійними стандартами стали оперативність, доступність та об’єктивність інформації. Як зазначив журналіст із херсонського друкованого видання: «Журналіст — це правдивий посередник, який завжди вірний своєму обов’язку: голосно казати правду, якою б гіркою вона не була».
Одна з важливих тенденцій – запит на створення патріотичного контенту. Опитані журналісти розділилися на кілька таборів. Представники Рівненської, Вінницької та Закарпатської областей не вважають висвітлення подій в Донецьку та Луганську одним із першочергових завдань журналіста. Натомість журналісти Харківської, Запорізької, Одеської, Львівської та Волинської областях переконані, що висвітлення теми сходу України є одним із найнагальніших питань.
Зміни у підході до створення контенту після 2014 року
Зважаючи на події в Україні, які відбулися через агресію Росії по відношенню до українців у 2014 року та спричинили війну на Сході України, яка і досі триває, українські журналісти почали додавати більше патріотичного контенту у новини.
Третина респондентів стверджує, що об’єктивність залишається для них ключовим стандартом під час написання матеріалу про війну. Відтак, частина журналістів постійно тримала свою аудиторію в курсі і пише про та для військовослужбовців, їхніх рідних і близьких.
П’ята частина журналістів почала ретельніше перевіряти, чи є інформація у контексті війни правдивою.
Більшість журналістів не змогла виокремити якусь єдину особливість, котра чітко характеризувала би зміни у контенті у тій чи іншій редакції. Тому багато респондентів казали про патріотизм і важливість перевірки фактів як про рівноцінні зміни у підході редакції до створення контенту.
Утім, якщо говорити про патріотичність, продюсер рівненського філіалу UA:Суспільне Михайло Чубай вважає, що «після 2014 року контент став патріотичнішим, але ця історія вже доходить до свого кінця».
Дмитро Васильєв з «Мукачево.нет» зазначає, що у їхньому ЗМІ регулярно публікується інформація про загиблих жителів Закарпаття, які воюють на сході України. Тетяна Ізотова з газети «Слово правди» міста Володимир-Волинський говорить, що одна бригада з їхнього міста була серед тих, хто постраждали у Волновасі: «Це біль нашого міста, що торкнувся дуже багатьох жителів Володимир-Волинського. Тому ми постійно тримаємо руку на пульсі та публікуємо інформацію і про загиблих, і про ветеранів. Журналісти нашої газети були співавторами книги, що побачила світ кілька місяці тому, присвяченої цій загиблій бригаді».
Журналіст із Запорізької області Володимир Головатий (видання «Новости Бердянска») наголошує, що неможливо стояти осторонь воєнної тематики: «Враховуючи близьке розташування міста до воєнних дій, неможливо бути байдужим та неупередженим, коли бачиш наслідки війни».
Журналістка харківського видання «Накипіло» Аліна Шульга каже, що їхня редакція підтримує написання матеріалів про військовослужбовців і внутрішньо переміщених осіб: «Навіть коли ми розуміємо, що про переселенців вже мало читають, все одно розповідаємо їхні історії успіху, бо треба показувати, що люди інтегрувались. Завжди пишемо про військові дії, періодично їздимо в зону АТО і «сіру» зону. У нас було кілька матеріалів, об’єднаних великою ідеєю, що люди на стороні, підконтрольній Україні, не забувають про тих, хто залишився на іншому боці».
Редакційний статут: є чи немає
Більша половина опитаних журналістів має редакційний статут у своїх виданнях, інші – або не мають бажання створювати його, або тільки планують це зробити.
Тетяна Ізотова, журналістка газети «Слово Правди» Володимир-Волинського, зауважила, що статут у них є, хоча вона вже давно у нього не заглядала. Інша журналістка друкованого видання акцентує увагу на тому, що обізнаність у положеннях статуту є обов’язком редактора, що, тим не менш, не позначається на створенні їхніх публікацій: «Хоч редактор і вчився на журналіста, на відміну від мене, він сам нам каже – випускаємо все».
Іванка Рудишин, головна редакторка луцького Інтернет-видання «Волинь Post», детальніше змогла відповісти на це питання, але зазначила, що «дійсно важливі речі не прописані». Вона наголошує на тому, що статут – це формальність, якій, тим не менш, необхідно слідувати. Втім, жаліється, що цього не роблять багато луцьких ЗМІ. Іванка додає, що місцеві видання люблять публікувати новини всеукраїнського масштабу і не додавати локацію до заголовку, щоб зробити їх більш клікабельними: «Таким чином, людям здається, що там, наприклад, завод вибухнув не десь поза Волинською областю, а у нас». Також редакторка стверджує, що у Луцьку є локальна закрита група журналістів у фейсбуці, у якій вона намагалась заохочувати місцевих журналістів обговорювати етичні питання, однак, на жаль, це не принесло позитивних результатів.
На противагу волинським журналістам, львівська редакторка стрічки новин сайту «032.ua» Ктерина Тополюк – одна з небагатьох, хто чітко знає, що прописано в статуті, які є штрафи за певні помилки: «Редакційний статут – це настільна книга кожного журналіста. Як тільки в редакцію приходить нова людина, перше, що вона повинна зробити – вивчити редакційний статут».
Проте, наявність папірця/буклету з назвою «Редакційний статут» не означає, що журналісти ознайомлені з цим документом. Наприклда, деякі журналісти відверто зізнавалися, що якісь папірці підписували, що десь цей статут має бути, але вони його ніколи не читали і сказати про його особливості не можуть.
Чи має відрізнятись редакційний статут державного ЗМІ від приватного
Більшість респондентів вважають, що редакційні статути державних і приватних ЗМІ мають бути однаковими. Водночас частина журналістів підтримала б створення єдиного статуту для усіх представників ЗМІ, наприклад, за форматом BBC Guidelines.
Деякі респонденти схвально ставляться до відмінностей у статутах приватних і державних ЗМІ за умови відсутності суперечностей із нормами моралі, чесності та законодавства.
Були й ті, хто утримався від відповіді на це запитання або просто не зміг її дати через відсутність редакційного статуту у власному ЗМІ та свою необізнаність у цьому питанні.
Журналістка з Нововолинська Людмила Трубнікова впевнена, що різниця між державними та приватними ЗМІ завжди дуже відчувалась: «Приватні можуть собі дозволити набагато більше, тому що будь-яку інформацію можна висвітлювати по-різному».
Продюсер рівненського філіалу UA:Суспільне Михайло Чубай говорить, що теоретично редакційні статути державного та приватного ЗМІ повинні бути ідентичні, але на практиці це неможливо: «Комерційні медіа — це рейтинги. Обираючи між рейтингом та журналістськими стандартами, вони завжди обирають перше. А ми, представники державного медіа, все ж таки повинні дотримуватись стандартів не дивлячись ні на що». Цей коментар, на нашу думку, яскраво окреслює ставлення до редакційного статуту в українських ЗМІ, оскільки, як правило, саме державні медіа акцентують на якості та законності інформації, яку поширюють. У свою чергу, приватні медіа все частіше прагнуть сенсаційності, яка не завжди можлива за наявності певних правил, що слугують бар’єрами під час передачі інформації журналістами аудиторії.
Щодо механізму покарань за порушення етичних стандартів, то ані редакційний статут, ані редакційна політика більшості ЗМІ не карає журналістів за порушення правил. Найсуворішими є покарання у редакціях журналістів з Одеської, Київської, Дніпропетровської та Вінницької областей. Наприклад, їх можуть позбавити премій чи відрахувати гроші із зарплатні. Декілька журналістів також повідомили про дисциплінарні «внутрішні покарання» .
У виданні «Типовий Франківськ», за словами його головної редакторки Олександри Бакун, із журналістами, які порушили редакційний статут, проводять лише «інформаційну роботу»: «Скажу відверто: було кілька ситуацій, коли журналіст щось не так зрозумів і вирішив трішки схитрити, переписавши новину з іншого видання. Ми провели інформаційну роботу, і після цього таких випадків не повторювалося».
У львівському інтернет-виданні «Galnet» немає покарань, зазначає Юлія Василина, але додає: «Якщо хтось робить помилку, ми сідаємо і разом її розбираємо. Це добре не лише для журналіста, який допустився помилки, але й для всіх інших».
Чи повинна відповідати редакційна політика журналістським стандартам
Переважна більшість журналістів повідомила, що їхня редакція працює, дотримуючись журналістських стандартів. Деякі зізнаються, що часом порушують стандарти, але запевняють, що це відбувається у крайніх випадках. Але серед опитаних журналістів були й ті, хто відверто зізнається в недотриманні. Для цих журналістів та їхніх редакцій головними є політика власника, сенсаційність та інші чинники, які суперечать журналістським стандартам.
Варто відзначити, що були й такі журналісти, для яких відповідь на питання «що таке журналістські стандарти, чи можуть вони їх перелічити» стала занадто складною. Приміром, деякі журналісти не мають конкретного уявлення про журналістські стандарти, тому сказати, чи відповідає діяльність їхній редакції цим принципам, вони не змогли.
Львівський журналіст Олег Галів (телеканал НТА) зазначає, що журналісти не повинні забувати про загальні професійні правила та норми: «Лікар ніколи не почне операцію, не знаючи діагнозу пацієнта. Так само і в нас: якщо ми не будемо дотримуватись елементарних правил, виходитимемо за межі, наша професія перестане бути потрібною».
Журналіст із Запоріжжя Віктор Петрович (UA: Запоріжжя – суспільне мовлення), сказав про відношення Суспільного до журналістських стандартів: «Вся політика Суспільного – відповідати журналістським стандартам!»
Журналістка з Нововолинська Людмила Трубнікова зауважила, що для неї стандарти полягають у тому, щоб «казати правду, не бути продажними журналістами». Але додає, що редакційних рамок ніхто не ставить. Тому журналісти скоріше саморегулюються у своїй роботі, аніж дотримуються якихось усталених правил.
Головна редакторка луцького «Волинь Post» Іванка Рудишин говорить, що регіональні ЗМІ мають свою специфіку у розумінні журналістських стандартів: «У нас кульгає саме етичний бік журналістських стандартів. Дуже багато маніпуляцій на почуттях. У своєму виданні ми намагаємось із цим боротися. Я навіть написала такі правила «антитрешу», де прописується, що не можна публікувати з етичних принципів. Про «класичні» стандарти ми всі знаємо і намагаємось дотримуватись».
А от журналіст видання «Конкурент» Руслан Пилипчук говорить, що традиційні журналістські стандарти можна застосувати не до кожного жанру: «Якщо говорити про новини, то, звісно, тут вони обов’язкові, а їхнє порушення не припустимо. Втім, якщо говорити про інші жанри, не завжди ці стандарти є доречні. Наприклад, я займаюсь гонзо-журналістикою, особливістю якої є її надмірна суб’єктивність і залучення журналіста у роль учасника події, яку він висвітлює. Таким чином, коли я роблю репортажі в такому стилі – я не користуюся стандартами журналістики взагалі».
Крім цього, один із журналістів луцького видання, який взагалі відмовився від інтерв’ю, заявив, що словосполучення «журналістські стандарти» є маніпуляцією: «Тему журналістських стандартів в країні, де олігархи успішно диктують інформаційну політику протягом десятиліть, я вважаю фарсом! Все зводиться до порядності і «внутрішнього стержня» кожного працівника медіа окремо».
Чи потрібен баланс думок при висвітленні військових і чутливих тем
Як зазначила переважна більшість наших респондентів, одним з найголовніших журналістських стандартів є баланс думок. Але багато викладачів журналістики та журналістів говорять про те, що є моменти, коли його важко дотримуватись, а іноді -просто неможливо.
Особливо складно журналістам стало з балансом думок після початку військових подій на сході нашої держави. Для багатьох моральною дилеммою потсає питання «розмовляти чи ні з агресором/бойовиками», «висвітлювати подію, показуючи точки зору обох сторін, чи лише однієї».
Але окрім військових подій є багато гостросоціальних тем, під час яких журналісти зіштовхуються з проблемою поширення позиції вбивці/гвалтівника/батьків, які покинули своїх дітей. У таких ситуаціях немає очевидної відповіді. Тому ми вирішили проговорити це питання з журналістами-респондентами та дізнатися їхню думку.
27 журналістів сказали, що не дивлячись ні на що, будуть висвітлювати точку зору обох сторін. Адже, навіть у часи війни, потрібно пам’ятати про баланс і поширювати позицію як однієї, так і іншої сторони.
32 респонденти сказали, що баланс думок дуже важливий у журналістській діяльності, але коли питання стосується гостросоціальної або військової тематики, правила змінюються. На їхню думку, дуже важко дотримуватись балансу, коли агресор окуповуює твою територію або серійний вбивця публічно виправдовує свої дії.
Для 15 журналістів це питання виявилось дуже складним, і вони не змогли дати конкретної відповіді, бо для них “все залежатиме від ситуації та конкретного випадку”.
На думку Надії Глушкової (Суспільне: Одесса) баланс думок – дискусійний стандарт журналістики, але є речі, в яких дискусія неприйнятна: «Коли ми говоримо про війну в Україні, у нас немає необхідності брати коментар у представників країни-агресора. Коли хтось кричить, що представників ЛГБТ-спільноти треба каструвати або вішати, він порушує права людини – ми не даємо слово таким людям .
Полтавська журналістка Лілія Войцехівська також належить до того числа респондентів, які вважають баланс думок важливим стандартом, якого необхідно дотримуватись у більшості випадків: «Балансу думок треба намагатися дотримуватися завжди. Навіть якщо інша сторона не хоче давати коментар. Тоді у журналіста з’являється право так і зазначити. Стосовно «ДНР» та «ЛНР» – тут трішки інше. Вони не визнані законом. Якщо особа чи організація ніяк і ніким не визнана, то тут баланс думок під питанням. Тут треба виходити із ситуації».
А от журналістка телеканалу «Перший Західний» Марина Пітиляк (Львів) вважає, що балансу думок треба дотримуватись завжди: «Я за баланс. Треба намагатися спілкуватися з іншою стороною. Достукатися до тієї сторони».
Журналіст з Херсону вважає, що все залежить від конкретної ситуації: «Коли не давати аргументи однієї зі сторін, то картина буде викривлена. Я це називаю страусиную політикою. Але в тому, що стосується бойовиків так званих лнр-днр – їх коментарі, на моє переконання, тиражувати бездумно не треба. Бо вони поза законом. Тиражуючи їх коментарі, ми даємо їм певний статус. Проте якщо йдеться про суспільно значущу інформацію (визволення полонених, повідомлення, які впливають на безпеку людей), то треба дивитися».
Якісно чи оперативно
Одне з ключових питань, яке часто постає перед журналістами під час їхньої роботи, стосується вибору між якісною та оперативною подачею інформації. Особливо, коли йдеться про резонанс.
Більша половина опитаних журналістів відповіла, що дотримується якісного підходу у створенні контенту при роботі з резонансною інформацією. Інша ж половина респондентів притримується оперативного інфомування з перевіркою інформації постфактум. Здебільшого респонденти говорили про те, що дилема «якість чи оперативність» – справа кожного конкретного випадку.
За якісні матеріали одноголосно виступають журналісти Волині, здебільшого представники Одеської та Харківської областей також дотримуються цієї думки.
Натомість оперативність є одним із найважливіших стандартів для опитаних журналістів Одещини, Черкащини, Запорізької, Хмельницької, Львівської та Херсоньської областей.
Троє львівських журналістів вважають, що подавати новину треба швидко, адже у сучасному світі потік інформації – неймовірний, і якщо ти будеш не першим, аудиторія просто втратить інтерес до твого ЗМІ та більше не буде читати твоє видання/ дивитися твій канал. Їхні аргументи були такими:«До теми можна завжди повернутися в наступному випуску, доповнити її новими фактами, дослідити, але першочергово подати вчасно і бути серед перших». Або ж: «Резонансні та суспільно значущі теми повинні подаватися гарячими».
Ольга Радянська, редакторка служби новин «Радіо Трек» з Рівненщини, вважає, що вибір між оперативністю та якістю інформації залежить від того, у якому форматі це ЗМІ працює: «Так, для радіо оперативність пріоритетніша, для сайту ж – якість».
Зрештою, специфіка деяких видань дозволяє не гнатися за оперативністю у підготовці матеріалів: тижневі видання, підсумкові програми. Серед опитаних журналістів була незначна частина, яка працює саме в таких медіа. І, відповідно, питання оперативності для них не стоїть особливо гостро.
Головний редактор тернопільської інтернет-газети «Про все» Борис Машлянка зазначає, що оперативність відіграє сьогодні важливу роль в інтернет-виданнях: «Щоби людей інформувати, доводиться інколи поспішати і з часом додавати інформацію в матеріали протягом пів години-години».
Журналіст «Перший Запорізький» м. Запоріжжя Андрій Вавілов, як і інші опитані журналісти Запорізької області, наголошує на оперативності: «В журналістиці, аби бути конкурентним, потрібно бути оперативним. Тож потрібно видати новину раніше, якою вона є, але з поміткою, що подробиці з’ясовуються, і протягом дня додавати інформацію».
Журналіст харківського видання «Смарт медіа» Андрій Кисельов здебільшого працює над розслідуваннями. Він надає перевагу ретельній роботі над публікацією, що, безумовно, зумовлено специфікою жанру: «В мене є матеріал, який я вже не випускаю два тижні, бо не задоволений ним. Зараз пишу додаткові запити про інформацію в державні установи, щоб дізнатися їхню позицію… Теми в мене не такі гарячі, що їх треба випускати через 15 хвилин після того, як про них дізнався».
Перевірка джерел інформації
Так само поруч з проблемою якість чи оперативність для опитаних журналістів стоїть питання перевірки джерел інформації. Усі журналісти зазанчили, що перевіряти інформацію потрібно завжди, починаючи з офіційних джерел. Однак – не обмежуватися лише одним джерелом, а слід звіритися з іншими.
Журналістка івано-франківської агенції новин «Фіртка» Люся Грибник розповідає, що резонансну інформацію її редакція перевіряє за допомогою офіційних джерелах: «Якщо сталося щось резонансне, то першим ділом ми дзвонимо в поліцію і питаємо, чи дійсно є такий факт, що їм відомо. Поліція не підтверджує інформацію — значить, ми не пишемо. Наприклад, нещодавно був випадок, коли працівників одного з комунальних підприємств затримали на хабарі. Ми зателефонували в СБУ, і речниця служби нам підтвердила інформацію. Тож ми написали новину і були впевнені, що вона правильна».
Якщо ж джерело інформації викликає сумніви, то респонденти звернутаються до перевіреного чи офіційного джерела за підтвердженням або верифікують інформацію за допомогою свідків чи експертів.
Водночас, як зазначають журналісти, варто зберігати дописи чи повідомлення, які можуть бути спірними, але медіа на них посилалося. Для цього журналісти роблять скріншоти, записують інформацію на диктофон тощо. Таким чином редакція вберігає себе від звинувачень у наданні неправдивої інформації.
Цікавим джерелом інформації поділилася Рівненська редакторка служби новин Ольга Радянська – завдяки «вайбер-спільноті з перевіреними людьми» «Радіо Трек» дізнається про події швидше, ніж рятувальники чи поліція.
Реклама у ЗМІ: яка та на яких умовах
В українській та світовій медіаспільноті вже не перший рік точаться дискусії навколо прибутковості медіа та правильної бізнес-моделі для ЗМІ, аби останні могли стати фінансово незалежними. Якщо відкинути у бік варіанти грантової підтримки журналістів або наявність забезпеченого медіавласника, то способів отримати прибуток для ЗМІ є вже не так і багато. Не кожен українець готовий купувати медіа контент, тому платна підписка на медіа не популярна зараз в Україні. Рекламні банери на сайтах можуть приносити додатковий прибуток, але вони викликають роздратування у багатьох читачів.
Під час опитування було важливим зрозуміти, як саме українські журналісти з різних регіонів працюють з рекламою. Зокрема постало питання відповідного маркування таких матеріалів, адже можливість аудиторії відокремити журналістську публікацію від проплаченого або упередженого матеріалу передбачена не тільки журналістським кодексом, а й законодавством України. Як показали результати опитування, далеко не всі журналісти знають, як правильно подавати рекламні матеріали.
У деяких ЗМІ такими публікаціями займається спеціальний рекламний відділ, в інших — редактор і декілька журналістів або ж лише редактор. Розповісти про роботу свого медіа з рекламою змогли 68 опитаних журналістів із 75. Більшість із них повідомили про маркування рекламних матеріалів у своїх виданнях.
Виокремити географічну закономірність принципового маркування рекламних матеріалів в українських ЗМІ неможливо. Одностайно про обов’язкове позначення таких публікацій заявили журналісти із Львівської, Рівненської, Івано-Франківської, Полтавської, Черкаської та Запорізької областей. Утім респонденти не визначили єдиного формату для позначення таких публікацій — рекламні матеріали могли маркуватися позначками «реклама», «на правах реклами», «новини партнерів» тощо.
Журналіст із UA: Запоріжжя Віктор Петрович зазначив: «На «Суспільному» рекламою займається менеджер, але рекламного відділу немає. На каналі є розміщення реклами. Під час політичної кампанії на каналі випускалась реклама під відповідним маркуванням «реклама» ».
Рекламний відділ є у всіх опитаних журналістів Чернівецької області. Респонденти розповіли, що у їхніх ЗМІ присутнє маркування рекламних матеріалів, а під час президентських виборів всі матеріали, присвячені цій тематиці, маркувалися як «політична реклама» чи «агітація».
Четверо ж опитаних журналістів заявили, що їхні редакції не маркують рекламні матеріали. Такі випадки зустрічалися у Кіровоградській, Сумській, Тернопільській та Волинській областях.
Журналістка газети «Народне слово» Ірина Требунських з Кіровоградської області зазначила, що рекламні матеріали у їхньому виданні маркуються не завжди: «Іноді ми не позначаємо рекламний матеріал, бо це суб’єктивна симпатія редакції, за це нам не платять і нема комерційної зацікавленості».
Водночас, восьмеро респондентів повідомили про практику нативної реклами. Для цього редакції видань створюють спеціальні рекламні рубрики, у яких, наприклад, розповідають про місцеві заклади, рекомендуючи їх читачам. Про написання подібних матеріалів повідомили журналісти Кіровоградської, Дніпропетровської, Харківської, Тернопільської, Чернівецької, Львівської та Волинської областей. При цьому, у переважній більшості регіонів частка журналістів, які розповіли про використання нативної реклами у своїх медіа, не перевищує чверті.
Наприклад, журналістка новоствореного дніпровського видання «КУСТ» зазначила, що з самого початку створення медіа редакція вирішила рекомендувати тільки ті заклади, які знають і в якості яких переконані. В майбутньому видання планує створити рубрику «КУСТ рекомендує», у якій розміщуватимуть рекламні, партнерські матеріали, співпроекти тощо. Але, зауважила журналістка, лише ті, які «ми знаємо особисто, з якими поспілкувалися, в яких впевнені, що вони поділяють нашу позицію та хочуть розвивати місто».
Серед усіх опитаних журналістів дев’ятеро заявили, що у їхньому медіа взагалі немає реклами. Про це повідомили журналісти Київської, Дніпропетровської, Миколаївської, Харківської, Запорізької та Хмельницької областей.
Утім, варто зазначити, що робота з рекламою обумовлюється форматом видання та особливістю його бізнес-моделі. Наприклад, журналістка київського «Слідство.Інфо» Галина Рудик розповіла, що медіа планує створити систему підписок, аби не залежати від донорів. Для цього у видання з’явиться спеціальний маркетинговий відділ: «Ми — всеукраїнський проект, що говорить про найважливіші теми. Говорячи про маркетинговий відділ, це буде не робота з рекламодавцями, це буде команда, що продаватиме наші фільми. Також у нас планується система підписок, аби не залежати від донорів. Зараз ми запустили краундфандинг і в майбутньому будемо ним користуватись часто, якщо це виявиться вдалим. Хтось уже переказав 50 грн, хтось 80, хтось 5 тисяч, і, зауважте, нічого за це не хоче».
А от журналіст із «Громадське. Черкаси» розповідає, що довгий час медіа працювало на грантах. Станом на листопад 2019 року видання планувало запустити рекламний відділ: «До того часу ми працювали на грантах. З одного боку, це допомагає розвиватися, з іншого — ні. Допомагає, бо в один момент можна отримати великий ресурс на здійснення проекту. Не допомагає — тому що у грантодавців є свої запити, часто це вузький фокус, у якому не хочемо розвиватися ми. А ще це дуже нестабільне джерело фінансування». Основна мета запуску окремого рекламного відділу, за словами журналіста — подивитися, чи зможе виживати місцеве ЗМІ без джинси за рахунок власного забезпечення. Акцентувати увагу будуть на нативній рекламі, тобто “корисному контенту з логотипам компаній”. Серед вимог до майбутніх рекламодавців: неполітична реклама та невтручання в редакційну політику.
Зміни у роботі редакцій під час українських передвиборчих кампаній та виборів
У квітні та липні 2019 року в Україні пройшли президентські та парламентські вибори відповідно. Традиційно, за допомогою ЗМІ політичні сили намагаються вплинути на виборців: збільшується присутність політиків в ефірах, зростає кількість публікацій на політичну тематику, серед яких дуже багато джинси (замовних проплачених матеріалів).
Під час дослідження ми поставили за мету дізнатися, як саме і чи взагалі змінювалася робота журналістів українських видань під час передвиборчих кампаній та виборів. Цікавила загальна навантаженість медійників у вказаний період, зміна кількості рекламних замовлень та як до політичної джинси ставляться журналісти з різних областей України.
Почнемо з роботи українських ЗМІ під час передвиборчої кампанії та виборів зокрема. Варто зауважити, що серед відповідей опитаних журналістів не можна визначити абсолютну більшість. Одна частина респондентів зазначила відчутне збільшення загального навантаження під час передвиборчих кампаній та виборів, інша ж повідомила про відсутність будь-яких змін у цей період.
Найменший вплив виборчого процесу на повсякденну роботу своїх редакцій помітили журналісти Волинської та Херсонської областей: у цих регіонах усі опитані журналісти відповіли, що їхнє навантаження під час передвиборчих кампаній та виборів не змінилося. А от переважна більшість респондентів із Київської, Харківської, Запорізької, Тернопільської та Рівненської областей відчули збільшення загального навантаження.
Приміром, журналістка київського «Радіо Свобода» Еліна Сардалова розповіла, що у вказаний період роботи побільшало. Однак видання дотримувалося принципів об’єктивності: «Ми старалися максимально висвітлити та розібрати всі передвиборчі програми усіх кандидатів, у першу чергу тих, хто мав шанси пройти у другий тур, бо самі виборці роблять таке дуже рідко. Тому роботи побільшало».
Враховуючи специфіку роботи журналістів-розслідувачів в «Запорізькому центрі розслідування» під час передвиборчих кампаній та виборів, зміни відбулись у вигляді кількості розслідувань. Журналістка Катерина Рождественська зазначила: «Ми прискіпливо аналізували політиків. Звичайно, збільшилась кількість розслідувань».
Водночас менша частина опитаних журналістів повідомила, що їхні медіа витрачали під час передвиборчих кампаній та виборів багато часу на роботу з рекламними матеріалами. Такими були відповіді журналістів із Чернігівської, Сумської, Харківської, Рівненської та Львівської областей. Найбільше серед опитаних вплив виборчого процесу на кількість рекламних матеріалів відчули журналісти Чернівецької області: усі респонденти із цього регіону витрачали більше часу на роботу з рекламою.
Що стосується політичної реклами в українських медіа, то переважна більшість респондентів говорила про звичну для передвиборчих кампаній кількість замовлень на рекламні матеріали.
Головний редактор івано-франківського видання «Репортер» Андрій Філіппський зазначив, що більше пропозицій реклами надходило під час парламентських виборів: «На президентських виборах реклами було мінімум, я очікував значно більше. А от на парламентських виборах її була звична кількість. Ми маркуємо таку рекламу написом «На правах політагітації» ».
Ще 11 респондентів відповіли, що у вказаний період кількість рекламних матеріалів у їхніх виданнях значно виросла. Про це розповіли журналісти Чернігівської, Сумської, Миколаївської, Київської, Запорізької, Чернівецької та Волинської областей.
Наприклад, Руслан Коцаба, журналіст NewsOne, розповів, що сам безпосередньо не займається тематикою реклами у своїй роботі, адже за це відповідає спеціальний відділ. Утім він зазначив, що більша кількість ефірного часу булла надана під час передвиборчих кампаній на політичну рекламу. Внаслідок цього спостерігалося скорочення ефірного часу інших програм. Це призводило до конфліктів у редакції, адже у журналістів забирали їхній робочий час.
Під час передвиборчих кампаній відбулися зміни у роботі і на «UA: Запоріжжя». Журналіст Віктор Петрович прокоментував це так: «Під час президентських та парламентських виборів робота ЗМІ змінилась, тому що стало більше політичних програм, більше політичної тематики, висвітлення перебігу виборів. Але ми прискіпливо відносились до вибірки героїв наших ефірів».
Значна частина опитаних розповіла, що їхні редакції взагалі не публікували політичну рекламу. Наприклад, журналістка «UA: Одесса» Надія Глушкова розповіла, що у них не було ніяких вказівок, як і що висвітлювати, адже основний акцент журналістів — люди, а не політики: «Ми не знімаємо комерцію і не знімаємо для чиновників рекламні ролики про відкриті стадіони чи подаровані цукерки. Ми розказуємо про людей і для людей».
Троє ж журналістів не володіють інформацією про політичну рекламу у своїх виданнях.
Якщо в контексті передвиборчих кампаній та виборів говорити про публікацію проплачених матеріалів без відповідних маркувань, то більшості опитаних журналістів відоме таке явище як джинса. Різко негативне ставлення до таких публікацій має абсолютна більшість респондентів. Утім, зауважимо, таке ставлення окремих журналістів до джинси не означає, що їхні редакції не публікують проплачені матеріали.
Семеро респондентів зазначили, що нейтрально ставляться до джинси. Для деяких колег написання замовних політичних матеріалів є заробітком на життя. Наприклад, один із опитаних чернівецьких журналістів сказав, що сьогодні без джинси не обійтися, тому що ЗМІ, особливо регіональні, «мають за рахунок чогось виживати».
Двоє журналістів із Волинської області однаково охарактеризувати роботу з політичною рекламою багатьох друкованих ЗМІ: «Нам надсилали матеріали платні – і ми їх випускали. Все, що платиться, ми все давали. Живемо від виборів до виборів. Тому і заробляємо».
Колишня журналістка чернігівського онлайн-видання Яна Тітенок зазначила, що джинса є єдиним способом «заробити хоч якісь гроші»: «Ми були змушені створювати джинсу, бо це єдиний спосіб заробити хоч якісь гроші. Ми називали передовим підприємство, що стоїть незаконно, або хвалили кандидата у нардепи, про котрого 5 років не було чутно. Часто аудиторія негативно реагувала у коментарях на джинсу».
Водночас, журналіст київського телеканалу «NewsOne» Руслан Коцаба розповів про явище самоцензури, коли журналісти намагаються «сподобатися» керівництву каналу і згадують останніх у своїх матеріалах частіше: «Часто журналісти, не маючи достатньо досвіду, вирішують «лизнути», так би мовити. І вони, скажімо, в підводках своїх згадують прізвища Медведчука або Рабіновича. Я вважаю, по-перше, що це працює проти самого ж Медведчука чи Рабіновича, коли часто його так упоминати всує. Ну, і по-друге, це показує непрофесійність журналіста. Але журналіст робить це не за вказівкою, він просто розуміє тренд і хоче так про себе заявити». Ставлення самого ж респондента до джинси – негативне.
Деякі журналісти розповіли, що працюють із джинсою, бо це – значна частина прибутку медіа або спосіб продемонструвати політичну позицію видання. Наприклад, кореспондент мелітопольської газети «Наш город» Євгеній Хромейко зазначив, що під час передвиборчих кампаній кількість рекламних матеріалів у його редакції збільшилась. При цьому саме видання займало конкретну позицію: «Під час політичних виборів була реклама. Наприклад, редакція була в опозиції до мера Мелітополя. А деяких політиків наше ЗМІ підтримувало».
Певна частина респондентів зазначила, що намагаються маркувати такі матеріали, дотримуються «балансу думок» і уникають чорного піару. Приміром, журналістка телеканалу “Перший Західний” Марина Попиляк розповіла, що в замовних матеріалах редакція намагається показати декілька сторін, навіть якщо платить за матеріал лише одна: «У нас є небагато замовних матеріалів, але навіть в них ми намагаємось дотримуватись балансу думок, показувати не лише сторону замовника, а й когось на противагу йому. До того ж, якщо тематика суперечить особистим переконанням журналіста, він може не робити цей матеріал».
Зазначимо, що на вибір рекламодавців можуть впливати різні фактори: політична позиція видання, тематика реклами, вплив публікації на аудиторію тощо. Деякі журналісти, як от Андрій Філіппський з івано-франківського «Репортера», принципово не беруть рекламу проросійських партій: «Років два тому люди Медведчука (я підозрюю, що це були вони) цікавилися вартістю розвороту у нашій газеті. Я їм відмовив. Ми не рекламуємо російські товари, ресурси і ворогів».
Журналіст із Хмельницької області уникав запитання, віджартовуючись: «Ну, може, там комусь і пропонували у редакції. Але мені точно такі пропозиції не надходили». Часто журналісти з цієї області говорили, що питання про джинсу – некоректне: «Невже ви думаєте, що вам ось так просто будь-який журналіст скаже: “Так, я роблю замовні матеріали і беру за це гроші» ?».
Варто зауважити, що частина журналістів ухилялася від прямої відповіді та просила інтерв’юера оцінити самостійно, чи є та або інша публікація джинсою. Так журналістка з Рівненської області цікавилася, чи буде коментар спонсора-забудовника джинсою у статті про скандал із забудовою (при тому, що коментарі колишніх і нинішніх рекламодавців ЗМІ подає обов’язково, а не-партнерів – ні). Інший журналіст із Закарпаття попросив навести 10 відмінностей між журналістським матеріалом і джинсою.
Експерт чи «експерт»
Думка експерта – спеціаліста та професіонала певної галузі – часто є невід’ємною складовою журналістського матеріалу. Особливо, коли йдеться про вузькоспрямовану сферу або ж неоднозначність поглядів із певної тематики. Під час опитування респондентів ми звернули увагу на специфіку вибору таких фахівців.
Спілкуючись із журналістами з різних областей, ми зіткнулися з одним загальнопоширеним явищем, а саме – контакти, що напрацьовані роками. 69 із опитаних журналістів зазначили, що на сьогоднішній день як така потреба в пошуку експертів відсутня. Пов’язано це зі списками/табличками/блокнотами, в яких вже прописані контакти експертів різних галузей. Таке надбання може бути спільним редакційним або ж самостійною роботою конкретного журналіста/журналістки впродовж певної кількості років. І все, що необхідно – це віднайти список, знайти у ньому відповідну людину у потрібній галузі та зателефонувати їй. А вже наскільки умовний експерт-будівельник знається на міському будівництві, коли він промисловий будівельник – інше питання (яким журналісти, як правило, нерідко нехтують).
6 журналістів зазначили, що експертами зазвичай обирають людей, які працюють в сфері, про яку журналісти хочуть розповісти, і точно знаються на проблематиці питання. Наприклад, редакторка «Нової Тернопільскої газети» Іванна Гошій розповідає, що у маленьких містах зазвичай не складно знайти експерта: «У нас маленьке місто, і ми вже орієнтуємося, хто і в яких питаннях є компетентний. І якщо ця людина фахова, то до неї можна підійти і взяти коментар. Це не так складно».
Журналіст із Херсону наголошує на тому, що саме практичний досвід є найважливішою та невід’ємною частиною справжнього експерта: «Якщо ми звертаємось до експертів, це має бути особа, яка має значний, суспільно-корисний і підтверджений колегами-фахівцями ПРАКТИЧНИЙ, а не тільки теоретичний досвід роботи в визначеній галузі».
Додатковим фактором, з’ясування якого ми ставили перед собою під час дослідження, був гендерний баланс між експертами та коментаторами, а також реальність його дотримання у сучасному світі. Наприклад, журналістка видання «Галицький корреспондент» (Івано-Франківськ) Людмила Оленюк стверджує, що в її редакції намагаються звертатися і до чоловіків-експертів, і до жінок-експерток. Утім у деяких ситуація знайти жінок-експертів є дуже не простою роботою: «Якщо, приміром, для матеріалу потрібно 10 коментарів експертів, то ми візьмемо і жінок, і чоловіків. Бо якщо подавати лише одних чоловіків чи одних жінок, матеріал буде такий собі. Наприклад, якось у нас був матеріал про людей, які виглядають молодими на свій вік. Їх не можна назвати експертами, вони коментатори. Але ми цілеспрямовано шукали і жінок, і чоловіків для того, щоб був баланс. Утім бувають ситуації, коли складно знайти коментатора-жінку. Наприклад, мені потрібно зібрати коментарі керівників певних установ і, на жаль, кожен з них — чоловік. Тут я не можу взяти коментар у жінки, тому що всі вони чоловіки, і нічого з цим не зробиш»..
Про досвід дотримання гендерного балансу розповів львівський журналіст телеканалу «НТА» Олег Галів: «Ми намагаємось дотримуватись гендерного балансу завжди. Наприклад, коли робили сюжет про пологовий будинок, де пацієнтки – жінки, медсестри, акушерки – теж жінки, то були зобов’язані знайти лікаря чоловіка, аби створити цей баланс».
Авторське право
Опитані респонденти, за їхніми словами, дотримуються норм, передбачених авторським правом. При потребі передруковувати матеріал більшість журналістів дає посилання та гіперпосилання, якщо йдеться про мережу інтернет. Менша частина авторів зв’язується безпосередньо із джерелом, на яке вказане посилання. Деяка частина журналістів повідомила, що публікує винятково власний контент і не займається запозиченням чи передруком.
Редакція івано-франківського видання «Галицький корреспондент» має свою вироблену позицію стосовно «чужого» контенту. За словами журналістки цього видання Людмили Оленюк, авторський колектив «Галицького корреспондента» ніколи не використовує матеріали своїх конкурентів: «У нашій редакції є одне правило — ми не беремо матеріали своїх конкурентів. Конкурентами маю на увазі наші франківські сайти. Наскільки б новина не була резонансна, ми з іншого сайту її не візьмемо, тільки з нашого. Натомість нам дозволяється передрук матеріалів із регіональних сайтів, із телебачення, із загальноукраїнських сайті».
Активне посилання на першоджерело, за словами Людмили Оленюк, редакція «Галицького корреспондента» ставить не нижче другого абзацу тексту. Якщо ж мова йде про телевізійні сюжети, то журналісти івано-франківського видання дають посилання на джерело у другому рядку, прикріплюють за можливості сюжет, під ним зазначають назву каналу з активним посиланням.
Якщо йдеться про передрук матеріалу, журналісти, наприклад, із Запорізької області, вказують посилання на автора публікації. На думку журналіста «Новин Бердянська» Володимира Головатого проблемною все ж є ситуація, коли матеріал просто крадуть: «Інші ЗМІ передруковують наш матеріал, не вказуючи посилання. Дуже часто роблять це, спотворюючи факти та інформацію».
Журналістка медіа «Українське радіо Харків» Марина Сметана вказує, що кожна програма їхнього видання – авторська. Саме тому у її колективі не виникає проблемних ситуацій із порушенням авторського права: «Журналіст шукає ідеї та гостей до кожної програми. Це на 100 % унікальний контент».
Виправлення неточностей та помилок у контенті
Більшість журналістів онлайн-ЗМІ запевняють у тому, що, як правило, виправляють помилки у своїх публікаціях, вказують їх у кінці матеріалу, якщо це необхідно. Деякі публікують новий матеріал із виправленнями та доповненнями.
Журналісти-газетярі публікують вибачення та виправлення матеріалу у наступному випуску на приблизно у тому ж місці.
Працівники телебачення поширюють виправлений матеріал у соцмережах(8).
Кілька журналістів зазначили в опитуванні, що у своїй роботі мали досвід написання спростування. Здебільшого автори самі вважають такий крок необхідним. Дехто з респондентів вказав на те, що вирізають помилку та повторно публікують контент без хибного матеріалу.
Висновки
Це дослідження було спрямоване на те, щоб визначити рівень обізнаності журналістських стандартів і застосування їх на практиці серед журналістів 22 областей України з урахуванням гендерного балансу, вікового та жанрового різноманіття.
Зважаючи на багатоаспектність обраної теми, з кожним респондентом було проведене глибинне інтерв’ю, а відповіді були проаналізовані відповідно до таких тематичних блоків: 1) освіта журналіста; 2) редакційна політика; 3) джерела та методи отримання інформації; 4) перевірка фактів на достовірність; 5) авторське право; 6) баланс думок при підготовці матеріалу; 7) публікації/поширення реклами та замовних матеріалів; 8) залучення експертів при підготовці матеріалу; 9) співпраця з іншими ЗМІ; 10) вплив подій 2014 року на підготовку матеріалу.
Результати опитування допомогли зрозуміти те, що лише половина журналістів отримали відповідну університетську освіту, але наявність профільної освіти не гарантувала швидкого оволодіння професією на практиці та дотримання етичних стандартів чи навіть обізнаність з ними.
У переважної більшості редакцій немає розуміння важливості дотримання етичних стандартів і створення власного редакційного статуту. Це пов’язано з тим, що самі респонденти ставлять під сумнів етичність багатьох журналістів чи тих, хто ними себе називає, та не вважають дієвим Кодекс етики українського журналіста в українському медіа просторі. Журналіст із Волині, наприклад, не погодився на інтерв’ю через те, що, на його думку, в Україні вже давно не існує журналістських стандартів.
Ключове ж для журналістів має бути – говорити правду, не брехати. А це, на думку більшості опитаних, закріплене на рівні совісті, а не папірця, який не має жодної юридичної сили.
Позитивною тенденцією є те, що більшість журналістів постійно думають про наслідки своїх матеріалів, а також усвідомлюють важливість і складність роботи журналіста. Ретельна підготовка кожного матеріалу, перевірка джерел – обов’язкові складові журналістської діяльності.
Ще однією з неоднозначних тем стало питання замовних матеріалів. Більшість журналістів негативно ставляться до джинси, але є і ті, хто не бачать в цьому нічого поганого. Також серед опитаних журналістів є й ті, хто не відрізняє поняття «джинса» від інших журналістських матеріалів. Наприклад, для них немає різниці між новиною та заміткою про нову будівельну компанію.
Аналіз результатів опитування також продемонстрував те, що тема, яка має об’єднувати та турбувати весь український народ однаково, має різний рівень висвітлення у ЗМІ різних регіонів. Наприклда, матеріали про питання війни на сході України готують, здебільшого, журналісти Запорізької, Одеської, Харківської областей. Вкрай байдужі – Рівненської, Волинської та Закарпатської.
Цікава картина склалася у двох майже сусідніх регіонах — Рівненській та Львівській областях. У першому випадку журналіст розповів про зменшення кількості патріотичного матеріалу, а в другому – про значимість висвітлення військової тематики, патріотизму через просту, легшу для сприйняття призму.
Крім висновків по виокремлених блоках, які ми описали у частині «Результати дослідження», нам вдалося дізнатися про інші аспекти роботи журналістів у сучасних реаліях в залежності від регіону.
Перший аспект – це різкий контраст між регіональними ЗМІ та ЗМІ, які локалізовані у Києві. Журналісти вважають, що столичні медіа мають автономію, свободу в українському медіапросторі, більше можливостей робити якісний контент, розвиватися у професії. Вони мають більше технічних і фінансових можливостей для створення високоякісних матеріалів. У Києві більше конкурентів-професіоналів, які стимулюють вчитися та виробляти конкурентоспроможний контент.
Другий аспект – це фінансування. На думку опитаних журналістів, регіональні ЗМІ – недофінансовані, маленькі та вузько скеровані. Такі реалії відображаються на контенті місцевих газет або інтернет-видань, який часто є нецікавим та неконкурентоспроможним. Недофінансованість ЗМІ, байдужість до розвитку журналістів, їх незацікавленість у власній справі – причини низької якості регіональних медіа.
Починаючи наше дослідження, ми були впевнені, що в українських ЗМІ «все погано». Але після аналізу усіх відповідей ми отримали трохи іншу картину. Звісно, проблеми існують, та більшість опитаних все ж таки розуміє, що їхня діяльність – важлива для суспільства, адже журналісти формують порядок денний та впливають на громадські думки та настрої.
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
