Ткаченко і Созановський – про те, куди зникають гроші на українське кіно

Про серіали з Росії та для Росії

До війни на Донбасі серіали в Україні вироблялися, озираючись на російський ринок, це був основний замовник у телеканалів і продакшенів, і джерело стабільного заробітку. Серіали вироблялися з умовною вартістю Х, а потім продавалися в Росію за формулою Х*2 або Х*3. Орієнтовані такі продукти були на російську аудиторію. Деякі українські телеканали продовжують працювати за цією схемою.

Усі проекти «1+1 медіа» на осінній сезон повністю зроблені в Україні. При цьому Film.Ua з самого початку в своїй роботі орієнтувався і на зарубіжний ринок: у 2011 році група вирішила за три роки довести частку валового доходу на зарубіжних ринках (не СНД) до 20% у загальній структурі доходів. Зйомки проводилися за власні гроші і потім уже готовий продукт пропонували каналам, у тому числі й російським. Та тоді у групи ще не було інфраструктури і компанія не могла запропонувати ту якість, що потрібна розвиненим країнам.

Після початку конфлікту з Росією в Україні ухвалили низку законів, які обмежують поширення російськомовного контенту і доступ російського контенту на український ринок. Компанії перестали орієнтуватися тільки на роботу з РФ і перелаштувалися на міжнародні ринки поза СНД.

У тому числі завдяки цьому зросла якість і кількість продукту, який групи можуть запропонувати іншим країнам. Також в Україні стала доступна передплата на Netflix і інші сервіси (Amazon, Hulu), на яких вже зараз є близько 300 годин українського контенту. За пару років цей вид бізнесу стане непоганим джерелом доходів для українських продакшенів, що дасть їм змогу фінансувати виробництво хороших серіальних проектів, не зважаючи на російський ринок.

Про українські серіали поза СНД

Українським продакшенами потрібно орієнтуватися на копродукцію у великих проектах, інакше складно зробити суперякісний продукт для міжнародних ринків. Хороший приклад – це український серіал «Нюхач». Нещодавно «Нюхач» пройшов з хорошими рейтингами на головному телеканалі Японії.

Український глядач не заслуговує на таке велике розмаїття серіалів, як це було раніше. Телеканалам це економічно невигідно, тому, незважаючи на велику конкуренцію на українському ринку вони будуть знімати менше, але якісніше і витрачати на купівлю менше, ніж раніше. Ринок таким чином зміниться.

Закон про 75% контенту українською мовою стимулюватиме ринок українського виробництва серіалів. Але створювати проекти тільки для українського ринку економічно невигідно, тому потрібно робити копродукцію з європейськими продакшенами. «1+1» веде відповідні переговори про це.

У серіалах на різних каналах одні й ті ж люди. Українські актори відчули вигоду і почали грати в монополію і дуже підвищувати ціни.

Телебачення може дозволити знімати короткі серіали, але не «мило». І лише ті проекти, які здатні подорожувати, тобто форматні. При цьому в великі якісні проекти український ринок здатний дати міноритарний пакет інвестицій.

Якщо продакшн хоче зробити проект рівня «Нюхача» або «Слуги народу», то він спочатку має знайти кошти, що зсуває терміни реалізації. З одного з проектів «1+1 медіа» вело переговори з поляками протягом двох років, але вони не мали успіху. Про це теж потрібно пам’ятати в пошуках партнерства. Це робота з більш значними термінами – місяці, а то й роки.

Amazon виявляє інтерес до українського контенту. Його останні покупки здивували Сергія Созановського: проект «Спадок» про історію українського костюма та серіал «Жіночий лікар» (з дуже скромним бюджетом і 80% зйомок в павільйоні), перший сезон якого вже доступний в США, Канаді та Європі.

Про українське кіно та держфінансування

Раніше на українському ринку постійно йшло в прокаті російське кіно, знімати його було економічно вигідно. Українські ж фільми можна було перелічити на пальцях однієї руки.

Проблема українських фільмів у тому, що держава виділяє на них гроші, а потім ці фільми ніхто не бачить ні в українських кінотеатрах, ні на міжнародних фестивалях. Минулого роre було виділено рекордні 271 млн грн, з яких до бюджету повернулося лише близько 2 млн грн. І ця ситуація дискредитує українське кіно, оскільки держкошти витрачаються, зі слів Олександра Ткаченка, бездарно.

У деяких знятих фільмах була недопрацьована якість, у деяких зіграла, зі слів Созановського, жадібність, а в деяких – відсутність віри в успіх або обставини на ринку, де найбільшу частку тримає один прокатник, у руках якого 4 мейджори.

Щоб держфінансування кінематографії працювало ефективно, має бути відповідне законодавство і правила для всіх, а не для обраних. Наприклад, йдеться про норму, за якою продюсер має відповідати перед державою і повернути щонайменше 50% отриманих на зйомку грошей, інакше його не допустять до наступного конкурсу.

Наступного року за сприятливих обставин тільки 3 національних фільми сягнуть зборів $1 млн. Це, за прогнозами Сергія Созановського, комедія «Він і вона» від «Кварталу 95», мультфільм Film.Ua «Викрадена принцеса» (бюджет близько $5 млн, з яких держава профінансувала близько $800–900 тис.) і є надія, що вистрілить один із 30-40 фільмів, які перебувають зараз у виробництві.

Потрібно не боятися і знімати кіно. Завжди є продюсери, для яких державний кошт – спосіб існування, а є ті, для яких отримання цих грошей – фундамент для створення великих проектів.

Про українське героїчне кіно та міжнародні ринки

Фільми мають шанс подорожувати світом (оскільки створюються для широкого кола глядачів) і з ними справи йдуть краще, ніж з серіалами. Але це більш ризиковані інвестиції.

Зусиль для якісного продукту потрібно більше, ніж продюсери робили раніше, продакшени все роблять навпомацки. “Адже це інтеграція не з одним ведмежим кутом, а на цілий світ”, – каже Ткаченко.

Без героїчного кіно українським продакшенами не обійтися. Проте воно має бути якісним і без «заламування рук», жалості та сліз. «1+1 медіа» має намір знімати фільм «Чорний ворон», а також проект «Інгігерда» (про матір Анни Ярославни).

Film.Ua працює над проектами про Анну Ярославну, Захара Беркута (який як жанр може бути на рівні «300 спартанців» і «Вікінгів»), про історію журналіста Гаррета Джонса, який приїхав до України під час Голодомору і намагався розповісти правду, яка нікому була не потрібна (та його розповіді надихнули Оруелла на написання «Скотного двору»).

Історій багато, їх потрібно шукати. Також потрібно добре обирати партнерів і знімати фільми на українські теми, але орієнтовані на міжнародні ринки. Український же фільм виключно для українського глядача повинен коштувати не більше $150 тис.