Чому Україні не дають «Оскара» за найкращий іноземний фільм

Причина проста. «Оскар» стоїть на трьох китах – видовищність картини, її прокатний успіх і високі художні достоїнства. Але Український Оскарівський комітет, за рідкісними винятками, висуває на номінацію кіно патріотичного спрямування, яке проходить як малобюджетний артхаус. І поки високобюджетне глядацьке кіно, що могло б зацікавити заокеанських кіноакадеміків, лише робить у країні свої по-справжньому перші кроки, доводиться визнати: в останні роки висунення українського фільму перетворилося на політичну піар-акцію з метою переконати українців, що в національного кіно все-таки є якесь майбутнє.

1997. «Приятель небіжчика» В’ячеслава Криштофовича

Ця екранізація роману Андрія Куркова стала подією не лише у вітчизняному кіно, але й у північних сусідів – незважаючи на те, що того ж року вийшли такі відомі фільми, як «Брат» Олексія Балабанова або «Час танцюриста» Вадима Абдрашитова. Газета «Комерсант», яку складно звинуватити в заангажованості, писала в 1997 році: “Фільм В’ячеслава Криштофовича став головною подією першого тижня «Кінотавра»”.

«Приятель небіжчика» – кінопам’ятник Києву дев’яностих і мімікруюча під кримінальну мелодраму притча про київський характер та національну ментальність: інтелігент, який спочатку розгубився у цій новій реальності, спершу вирішує померти, а потім так спритно зіштовхує між собою двох професійних вбивць, що в результаті отримує квартиру, дружину і дитину одного з кілерів. Чому ж фільм не зміг переконати Оскарівський комітет, хоча і був у прокаті в Америці? Злі язики кажуть, що Мінкульт не вклав ані копійки в просування картини на Заході, мало того: навіть не знайшов грошей на перевезення якісних копій, оплачених французькими продюсерами фільму. Втім, «Приятель небіжчика» отримав масу інших призів, причому цілком престижних.

2003. «Мамай» Олеся Саніна

У наступні п’ять років Мінкульт не висунув жодної картини. Це зрозуміло: єдиними помітними фільмами того періоду стали сумно відома «Молитва про гетьмана Мазепу» (рейтинг на imdb – 4,7 з 10) і «Чеховські мотиви» Муратової, кінематографія якої вкрай далека від оскарівської суєти. Водночас у 2000 році від Франції номінувався «Схід – Захід» Режиса Варньє, знятий у копродукції з Україною, з Богданом Ступкою у другоплановій ролі та Олексієм Вертинським у епізоді.

Україна висувалася лише через три роки з «Мамаєм» Олеся Саніна – дуже красивим фільмом, знятим в естетиці українського поетичного кіно. (Як завжди, робота Сергія Михальчука надзвичайна і заслужено отримала низку призів.) І хоча «Ніч світла» Романа Балаяна, яка вийшла того ж року, за своїми художніми достоїнствами на голову вища фільму Олеся Саніна, «Мамай», що запізнився на добрі тридцять років, став фільмом державної важливості, символом того, що українське національне кіно живіше за всіх і може бути цікавим не лише в Україні, але і всьому іншому світові. Проте навіть якщо б комітетники включили високопоетичного «Мамая» в номінацію, у нього не було ані найменших шансів перед переможцем, канадською драмою про батьків і дітей «Нашестя варварів».

2004. «Водій для Віри» Павла Чухрая

Незважаючи на всі недоліки «Водія для Віри», у цієї історичної мелодрами були всі шанси на успіх. На відміну від суто авторського «Мамая», це був дружній глядачеві фільм, із захоплюючим сюжетом – любовними пристрастями і політичними мордастями, багатим антуражем і міцними акторськими роботами Богдана Ступки, Олени Бабенко та Андрія Паніна. На жаль, оскарівська комісія дискваліфікувала фільм через невідповідність регламентним правилами. А правило номер 13, пункт «бе», підпункт п’ятий, каже: “Країна-відправник повинна переконатися, що креативний контроль над створенням кінофільму був значною мірою в руках громадян або жителів цієї країни”. Грубо кажучи, «Водій для Віри» виявився недостатньо українським: п’ять із шести акторів – росіяни, як і сам режисер і автор сценарію Чухрай, та й знімався фільм російською мовою.

2006. «Аврора» Оксани Байрак

Найпереконливіший у творчому плані та найамбітніший проект Оксани Байрак – головного постачальника мелодрам по-українськи, які режисер «випікає» у промислових масштабах. Сльозлива історія смертельно хворої дівчинки з Прип’яті від початку замислювалася на експорт: усе ж 4-й енергоблок ще недавно був однією з головних пам’яток нашої країни, частина сцен знімалася в Америці, а головною зіркою фільму, нехай і третього ешелону, став голлівудський актор Ерік Робертс. Однак, ані трагедія української дівчинки, ані гарні краєвиди Лос-Анджелеса не змогли розтопити серця жорстоких кіноакадеміків. Що казати: їх навіть не вразив геніальний «Лабіринт Фавна» Гільєрмо дель Торо. (За дивним збігом обставин, головним героєм цього фільму теж стала дівчинка, яка опинилася в центрі катастрофи історичного масштабу.) Бажаючи зробити приємне пані Байрак, наші журналісти писали про те, що фільм номінований, але до номінації справа не дійшла.

2008. «Ілюзія страху» Олександра Кірієнка

Таких фільмів у нас ще не знімали: напружений психопатологічний трилер з прекрасними акторськими роботами Андрія Паніна та Олексія Петренка (напевно, найзоряніший кастинг у новітньому українському кіно) розповідає історію незвичайного безумства великого забудовника, яка паралельно розгортається в умовному Києві дев’яностих і в не менш умовному Єрусалимі дев’ятисотих до нашої ери, причому з одними і тими ж персонажами. Але якщо роман баптиста Олександра Турчинова – це досить прямолінійна релігійна притча, то екранізація так і не змогла чітко пояснити причини того, що відбувається на екрані, звівши все до давнього анекдоту про те, що в Києві всі жінки на базарі – відьми. (Правду кажуть, що немає сценарію, немає і фільму.) Можливо, для українського кіно «Ілюзія страху» і стала подією, але за своїми художніми якостями фільм недалеко втік від середньостатистичного серіального продукту, тому в шорт-лист номінантів на «Оскар» цілком очікувано не потрапив.

2012. «Той, хто пройшов крізь вогонь» Михайла Іллєнка

Багатостраждальний «довгобуд» Михайла Іллєнка (держава виділяла гроші на зйомки окремими траншами протягом чотирьох років) про українського льотчика, котрий став вождем індіанського племені, завдяки грамотній рекламній кампанії побачили, здається, навіть ті, хто не дивиться українське кіно взагалі. Та тут є та ж підміна, що і у випадку з «Ілюзією страху»: спроба зробити велике глядацьке кіно видається за блокбастер. Глядачі, звичайно ж, авансом похвалили «Того, хто пройшов крізь вогонь», але вкотре відчули себе трішечки обдуреними – слабкі акторські роботи (крім Віктора Андрієнка та органічного у будь-якому образі Віталія Лінецького), плутана історія, логічні дірки і недорогі спецефекти зовсім не прикрашають цей фільм. Щодо претензій на «Оскар», то традиції українського поетичного кіно, у рамках якого знято «Той, хто пройшов крізь вогонь», малоцікаві американським кіноакадемікам, які віддали перевагу фільму «Любов» Міхаеля Ханеке. Усе просто: камерна драма «Любов» на три актори, майже цілком знята в декораціях міської квартири, стала подією в кінематографі. А «Той, хто пройшов крізь вогонь» – подією у внутрішньополітичному житті України.

2013. «Параджанов» Сержа Аведикяна і Олени Фетисової

Копродукція України, Франції, Грузії і Вірменії, байопік про останні двадцять років життя Сергія Параджанова став одним з небагатьох фільмів у цьому списку, який не прагне здаватися чимось більшим, ніж є насправді. Скажімо чесно: «Параджанов» – фільм міцного середнього рівня, але порівняно з середнім рівнем вітчизняної кінопродукції виглядає більш, ніж вигідно. Мало того – на відміну від «Сталінграда» Федора Бондарчука, який того ж року висувався на «Оскар» від Росії, у фільму Аведикяна і Фетисової був принаймні нормальний сценарій. Але навіть цього міцного середнього рівня не вистачило для того, щоб конкурувати з фільмами Томаса Вінтерберга, Деніса Тановіча, Вонга Кар-Вая і Паоло Соррентіно, «Велика краса» якого заслужено отримала заповітну статуетку. Проте погодьтеся, це була гідна спроба.

2014. «Поводир» Олеся Саніна

Ситуація із висуненням фільму «Поводир» наочно показала, що участь українського фільму в оскарівських перегонах – це питання державної важливості, навіть якщо ця сама гонка відбувається виключно в уяві чиновників. Досить умовне кіно, що за своїми художніми достоїнствами нагадує телесеріал (або міні-серіал з чотирьох епізодів, змонтований у двогодинну стрічку, кому як подобається), «Поводир» передусім – ідеологічно правильний фільм, а вже потім все інше. Цікаво, що в результаті «Оскаром» була нагороджена польська стрічка «Іда», яка також намагається розібратися з непростим історичним минулим. Але на відміну від фільму Олеся Саніна, дуже традиційного за режисурою і відверто слабкуватого в сценарній частині (хоча над сценарієм працювали два наших топових письменники), фільм Павліковського у першу чергу твір високої кінематографічної культури, а вже в другу – політичне висловлювання.

Власне кажучи, фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я» теж є політичним висловлюванням, як і російський претендент «Левіафан», такий вже рік видався: у школі для глухонімих, де учні промишляють крадіжками, сутенерством і проституцією, легко вгадується метафора нашої багатостраждальної держави епохи сумнозвісної злочинної банди. (Нагадаємо, що після висунення «Поводиря» Слабошпицький висловив свою недовіру до комітету, що зрештою призвело до його розколу.) Режисерський дебют Слабошпицького насправді став художнім проривом для українського кіно. Але навіть після того, як Український Оскарівський комітет був реформований, черговий торішній кандидат, документальний фільм Романа Бондарчука «Українські шерифи», показав, що для України «Оскар» – це про політику, а не про кіно.