«Земля» Олександра Довженка
Як не дивно, але в радянському кіно, незважаючи на жорсткий пресинг цензури, значно лояльніше ставилися до зображення оголеного тіла на екрані, ніж в Італії з її владою католицької церкви або в тому ж Голлівуді, де до 1968 року діяв дуже жорсткий цензурний Кодекс Хейса, також «протиснутий» католиками з «Легіону благопристойності». Є дуже смішне свідчення, як режисер фільму «Бонні і Клайд» і виконавець головної ролі Уоррен Бітті «здавали» свій фільм експерту з «Легіону» (духовенство сертифікувало кожен сценарій і вже готовий фільм), а святому отцю весь сеанс ввижалося, що на Бонні у виконанні Фей Данауей не було нижньої білизни.
Принаймні, таку сцену, як в «Землі» Олександра Довженка, з повністю оголеною Оленою Максимовою, у 1930 році «зарізали» б ще на папері, викресливши зі сценарію. Нагадаю, що величезної художньої сили епізод похорону Василя – героя колективізації, вбитого «куркулями», змонтований з кадрами, в яких збожеволіла від горя дружина Василя Наталка бігає по хаті, в розпачі стискаючи голі груди. Кажуть, фільм вкрай не сподобався самому Сталіну, який нацькував на Довженка придворного сатирика Дем’яна Бєдного. На щастя, “Землю” відстояло Всеукраїнське об’єднання працівників революційної кінематографії, члени якого змогли обґрунтувати художню необхідність спірної сцени. І хоча на батьківщині Довженка масовий прокат «Землі» досить швидко згорнули, на екрани фільм вийшов без купюр і був проданий в Америку і Європу, де картину визнали беззаперечним шедевром.
В принципі, все інше ви і самі прекрасно знаєте і бачили: язичницькі танці в «Андрії Рубльові» (1966), сцену купання в лазні з фільму «А зорі тут тихі» (1972), Наталію Вавилову топлес у «Москва сльозам не вірить» (1979), оголені груди Олександри Яковлевої в «Екіпажі» (1980) і перший сором’язливий радянський секс у «Маленькій Вірі» (1988). Та кожного разу така зухвалість була результатом виснажливих баталій режисерів з кінематографічним начальством, якому треба було доводити, що це не буржуазна еротика, а художня необхідність.
«Солодке життя» Федеріко Фелліні
Найчастіше цензурні ножиці проходили по еротичних сценах у католицькій Італії, де в різний час опинялися під судом такі відомі порушники кінематографічного спокою, як Ліліана Кавані і П’єр-Паоло Пазоліні. А вперше Ватикан схибив у 1960 році, коли засудив тепер легендарний фільм Федеріко Фелліні «Солодке життя», – тим самим створивши картині найкращу рекламу.
До речі, неймовірна каса, яку після протесту Ватикану зробив «Код Да Вінчі», змушує запідозрити змову продюсерів з католицьким духовенством, проте тут можна вдатися до конспірології в дусі Дена Брауна, тож не будемо розвивати цю тему. Тим більше, що в 1960 році католицька церква в Італії мала справді реальну владу, і після критичної публікації в газеті Ватикану L’Osservatore Romano уряд Фернандо Тамброні офіційно заборонив публічну демонстрацію «Солодкого життя» в Італії. (Заборона протрималася два місяці, поки до влади на зміну правим не прийшли християнські демократи.)
Зараз еротика «Солодкого життя» може здатися наївною, а сам фільм – затяжким для глядача, який звик до динамічного ритму і монтажу сучасних картин. І хоча Фелліні й не мав на меті зняти розважальне кіно, саме ця тригодинна монументальна історія моральної деградації репортера світської хроніки на тлі Риму п’ятдесятих стала найкасовішим фільмом великого режисера. Спасибі скандалу.
«Останнє танго в Парижі» Бернардо Бертолуччі
«Останнє танго в Парижі» знавці називають останнім фільмом, який постраждав від цензури. Одна з найкращих картин Бертолуччі, вона і зараз справляє сильне враження, і можна лише здогадуватися, як фільм сприймався глядачами далекого 1973 року. І справа не лише у сценах з оголеною Марією Шнайдер, що становлять добру половину хронометражу, і не стільки в знаменитій сцені з маслом (тут простіше загуглити, ніж пояснити). Значно сильніше вражає порнографічна оголеність почуттів, електрична напруга сексуального потягу – все це передано так, що здається, ось-ось розплавиться екран.
При цьому гнів італійських цензорів важко зрозуміти, тому що «Останнє танго в Парижі» по суті католицький фільм – в тому сенсі, що дуже чітко артикулює мотив розплати героїв за їхню аморальність. Але у цензорів перед очима вперто стояв неголений лобок Марії Шнайдер, і далі за її груди вони нічого не бажали бачити. Як результат, Бертолуччі зі своїм продюсером Альберто Грімальді рік перебували під судом за звинуваченням у непристойності.
Неймовірно, але легендарний фільм Пазоліні «Сало, або 120 днів Содому», який через три роки після «Останнього танго в Парижі» також потрапив під суд за аналогічним звинуваченням, через рік був виправданий як твір мистецтва. І хоча там в кадрі відбувалися страшніші речі, весь екранний бруд легко можна було пояснити з політичної точки зору. А фільм Бертолуччі на батьківщині, в Італії, вийшов у прокат лише в 1987 році.
«Останній кіносеанс» Пітера Богдановича
Шедевр режисера Пітера Богдановича «Останній кіносеанс», що розповідає про дорослішання підлітків у американській глибинці п’ятдесятих, вийшов у прокат у 1972 році, коли «оголенням» вже нікого не можна було обурити. Здавалося б, цнотлива краса зовсім юної Сібілл Шеперд вкрай далека від порнографії. Та й сама сцена в басейні, де актриса знялася повністю оголеною, дуже важлива для розуміння характеру героїні. Але за рік після виходу фільму на екрани знайшовся ідіот, який спробував через суд домогтися присудження «Останньому кіносеансу» прокатного рейтингу R. (Допускаються лише глядачі після 18 років у супроводі дорослих.)
Подальший процес скидається на судовий анекдот, оскільки суд не погодився з думкою прокурора про те, що в «Останньому кіносеансі» показані жіночі геніталії, єхидно натякнувши, що той взагалі не знає, як вони виглядають. А значить, нехай відкриє медичну енциклопедію, вивчить ілюстрації до відповідної статті і порівняє з тим, що він бачить на екрані. На щастя, після того, як трьом різним суддям довелося визнати, що принади Сібілл Шеперд не схожі на картинки з медичного атласу, фільму дали спокій.
Чим показова ця історія? Справа в тому, що згідно з Кодексом Хейса, не можна було оскаржити заборону на демонстрацію фільму в суді, але після її скасування адвокати кіностудій могли боротися в судах за свої гроші до останнього. Як ми побачимо далі, для цього всі засоби годилися.
«Корида кохання» Нагіси Осіми
Усі, хто хоча б поверхово знайомий з японською масовою культурою, знає, що для художників і кінематографістів Країни вранішнього сонця табуйованих тем, здається, не існує. Але так було не завжди. У 1976 році сам факт зйомок фільму «Корида любові» настільки вразив японську громадськість, що режисерові довелося вивозити плівки з країни контрабандою та завершувати монтаж у Франції.
Ніколи раніше мистецтво, вибачте за незграбний каламбур, не перепліталося так тісно з порнографією. І жодна інша кінематографічна культура, крім японської, з її півтонами і тонкими психологічними нюансами, не могла б перетворити фільм, велика частина якого складається з сексуальних ігрищ героїв, на філософську притчу про кохання як жорстокий виснажливий поєдинок, у якому виживе тільки один. (Тут «Корида любові» цікаво римується з «Останнім танго в Парижі», в якому чоловік також гине, як морально слабший, а тому заздалегідь приречений.)
У результаті Осіма вирушив під суд слідом за своєю героїнею, і режисера теж цілком очікувано виправдали, нехай через довгих чотири роки процесу – адже він так само керувався найкращими міркуваннями. Щоправда, Осіма переміг цензуру лише частково: коли фільм вийшов на екрани, зображення статевих органів у кадрі однаково «заблюрили».
«Калігула» Тінто Брасса
Те, як продюсер і видавець журналу Penthouse Боб Гуччіоне протягував на екрани свій фільм «Калігула», – чи не найганебніша сторінка в історії боротьби кінематографа з цензурою. У виробництво картини було вкладено $20 млн, отже в широкий прокат вона будь-що мала потрапити. (Для порівняння: поставлений у тому ж році «Кінг Конг» Джона Гіллерміна з його механічної лялькою обійшовся в 25 мільйонів.)
Гуччіоне з самого спочатку повівся зі своїми партнерами не зовсім чесно. «Калігула» заявлявся як історичний фільм, нехай і зі сценами насильства і жорстокості, який викриває згубну природу абсолютної влади. Але на стадії постпродакшену витівник-продюсер змонтував з готовим матеріалом відверту порнуху, яка знімалася окремо, без відома режисера і головних зірок фільму. Чи варто казати, що автор сценарію – великий американський прозаїк Гор Відал і не менш титуловані актори Джон Гілгуд і Пітер О’Тул були, м’яко кажучи, шоковані побаченим. У результаті плівки фільму, який знімався і монтувався в Італії, заарештували прямо в аеропорту Кеннеді, коли Гуччіоне привіз «Калігулу» для прем’єри в Нью-Йорку. Далі розпочалася судова епопея, в якій переміг хитрун Гуччіоне, в черговий раз усіх обдуривши: в суді він показав скорочену версію, без порнографічних сцен, і зміг довести, що «Калігула» – політичний фільм. Звісно, у прокат пішла повна версія, хоч і з рейтингом Х.
Отже, вперше порнофільм був показаний у звичайному, не спеціалізованому кінотеатрі, але чи варто це було зусиль? Сам Гуччіоне швидше втратив на «Калігулі», аніж заробив: фільм приніс 23,5 мільйонів, а нам час від часу доводиться перглядати такі дивні фільми, як «Бурий кролик» Вінсента Галло. До речі, у Казахстані та Білорусі за «Калігулу» досі можна отримати неприємності.
А ось відповісти на запитання, хороший це фільм чи поганий, кожен повинен для себе сам: рейтинг на IMDB – лише 5,3 бала з 10 можливих.
«Основний інстинкт» Пола Верховена
Список був би неповним без фільму, який вимагали заборонити якихось чверть століття тому. Коли, здавалося б, в кіно показали вже все, що можна і чого не можна, а за мистецтвом закріпили право на найрадикальніші і найпотворніші засоби вираження. Йдеться про «Основний інстинкт» Пола Верховена.
Тепер вже класичний нео-нуар, в якому письменниця-бісексуалка затіває небезпечну гру з поліцейським, який не без підстав підозрює її в жорстоких вбивствах, викликав хвилю критики не за сцену допиту, в якому героїня Шерон Стоун розкуто закидає ногу на ногу. (До речі, Верховену довелося перемонтувати її 14 разів, щоб ви нічого не побачили, та попри це були цілковито впевнені, що бачили все.)
Обурилися громадські організації, що відстоюють права ЛГБТ: мало того, що героїня Шерон Стоун спить з жінками, вона ще й чоловіків ріже, а такий персонаж однозначно дискредитує ЛГБТ-спільноту. Незважаючи на тиск і погрози, Верховен відмовився вносити будь-які зміни в фільм – як результат, продюсеру спалили автомобіль, сценарист Джо Естерхазі відрікся від свого дітища, а прем’єрні покази «Основного інстинкту» перетворилися на ЛГБТ-демонстрації. Ця ситуація ледь не призвела до посилення цензури в Голлівуді, до якої закликали католицькі організації Лос-Анджелеса, але обійшлося. А згодом рух New Queer Cinema цілком успішно дискредитував своїми фільмами ЛГБТ-спільноту і без зусиль великих кіностудій.
