Навіщо дивитися новий фільм Крістофера Нолана

«Телекритика» вирішила розібратися, що добре, а що погано в цьому талановитому, але неоднозначному фільмі, який напевно стане одним з лідерів перегонів за оскарівську статуетку наступного року.

В основі сценарію – драматичний епізод травня 1940 року, коли півмільйона британських, французьких і бельгійських солдатів опинилися відрізаними на вузькій прибережній смузі, де їх упритул розстрілювала авіація нацистів. Для порятунку армії був мобілізований англійський цивільний флот – яхти, катери, буксири, риболовецькі судна. Причому за допомогою, як зараз сказали б, волонтерів вдалося врятувати майже половину евакуйованих солдатів із 350 тисяч бійців, яких вдалося доставити на британський берег. Якби цього не сталося, цілком можливо, що «Людина у високому замку» могла б стати реальністю.

Фільм починається без передмов, і вже з першої хвилини «Дюнкерка» здається, що розстрілюють не британських солдатів, які заблукали на вуличках однойменного міста в пошуках питної води, а глядачів. Далі сцена, як у найкращому романі Ремарка: солдат взуває черевики, зняті з іншого, убитого, солдата. У фінальній сцені на прибережній смузі піску, де поховали босого бійця, горить літак, підпалений пілотом – символічніше не буває.

Та все не так однозначно. У британську форму переодягається французький солдат, щоб евакуюватися з берега смерті раніше за своїх співвітчизників, а британського аса беруть у полон німецькі солдати. Новий фільм Нолана такий же неоднозначний.

Півтори години ми стежимо за тим, як триває рятувальна операція (що отримала кодову назву «Динамо»), ніби ми дивимося реконструкцію подій для документального телефільму – тільки вартістю $150 млн, з тисячною масовкою, авіацією, справжніми кораблями і правдоподібними спецефектами.

Можна, звісно, сказати, що Нолан перекроює кінематограф під себе, відмовляючись заради динамізму і видовищності від традиційної драматургії. Адже, за винятком джентльмена-яхтсмена, у героїв фільму немає історії, немає характерів, а значить, у фільмі немає і людей, є персонажі-функції: британський ас, ряджений французький солдат, контужений англійський солдат, простий хлопець з народу, який поклав життя за Батьківщину. Ці чотири лінії Нолан з оманливим блиском фокусника з фільму «Престиж» зводить воєдино під цокання секундоміра – ось і весь сценарій.

З іншого боку, метафора вийшла сильною: на березі метушаться знеособлені люди, перелякана до смерті молодь, яку просто-напросто зігнали на забій. У фіналі, опинившись у розлитому мазуті, солдати остаточно втрачають обличчя. Та залишається відкритим питання, що таке війна для Нолана: кривава бійня (традиційний для кіномистецтва гуманістичний погляд) чи суто поезія високобюджетного кіно – аж надто він милується витонченими битвами винищувачів, баржами в світанковому сонці, стрункими лавами солдатів, ефектними вибухами, кораблів, що тонуть.

А коли наостанок чуєш історичну промову Черчилля («Ми будемо битися на пляжах, злітних смугах, на вулицях і на полях»), згадуєш, що Нолан, взагалі-то, за походженням британець, Do not Take Coffee, Take Tea, My Dear. Фільм про торжество британського духу, знятий за 150 млн американських грошей і який напевно отримає наступної весни «Оскара», можливо й не одного, виглядає непоганою культурною провокацією. Цікаво, що про це скажуть цінителі кінокриптологіі, які розглядають блокбастери в політичному аспекті.

Очевидно, зіткнувшись з тим, що історія попереднього фільму «Інтерстеллар» нагадує не сценарій, а витяги з науково-популярних статей, а «лобові» емоційні сцени (на кшталт сцени з героєм Меттью Макконехі, який плаче в камеру під тривожний ембієнт Ханса Циммера) викликають не співпереживання, а роздратування, в новому амбіційному проекті Нолан максимально сконцентрувався на тому, в чому є справжнім майстром.

У результаті вийшов страшний, видовищний, масштабний, сповнений саспенсу і драматизму фільм про жахи війни і британський національний характер, з якого найпарадоксальнішим чином виключили все емоційне і людське. Як не дивно, у Нолана вийшло: такий погляд на військове кіно створює потужний катарсичний ефект з виразним присмаком пацифізму. Дивитися – неодмінно. І обов’язково в IMAХ.