Публічний конфлікт між медіа-групою «1+1» і директором Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка Володимиром Різуном триває. На флешмоб на підтримку якісної журналістської освіти, запущений медійниками, цього тижня різко відповіла громадська організація «Науково-методологічна комісія з журналістики та інформації», заснована самим Різуном і заступником директора ІЖ Віталієм Корнєєвим.
У «схваленій думці», опублікованій у Facebook прес-секретарем організації Оксаною Ромах, комісія вельми своєрідно посилається на авторитет видатних випускників інституту:
«Звертаємося до пані, яка писала текст «обурення». Ви хто? Алла Мазур, Олександр Ткаченко, Ольга Герасимʼюк, Микола Княжицький, Лариса Івшина, Юлія Мостова, Олена Фроляк, Оксана Соколова? Чи ви себе порівняли з Вʼячеславом Чорноволом, Василем Симоненком, Борисом Олійником… Ми називаємо випускників інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Поки що ви ніхто і звати вас ніяк!»
«Телекритика» розпитала зазначених журналістів про їхній досвід навчання в ІЖ і якість сучасної освіти.
Ольга Герасим’юк, член Нацради з питань ТБ і радіомовлення
Передусім, я не навчалася в Інституті журналістики, я вчилася на журфаку Київського держуніверситету ім. Шевченка – це два різні виші, якщо казати про час і про якість освіти. Коли я вчилася, був зовсім інший політичний лад, інша ситуація з журналістською освітою. Тоді журналістів готували лише в цьому університеті і ще в одному львівському виші. І, звісно, це була специфічна освіта – радянська. Все ця ідеологічне навантаження, співробітники КДБ на кафедрах…
Але принаймні все цю ідеологічне навантаження можна було просівати, відторгати за бажання, і я б сказала, що університет був свого роду центром вільнодумства і навіть центром своєрідного українства.
При цьому у виші була дуже висока професійна підготовка: хороший багаж гуманітарних знань, який мені слугує досі. Практичні навички, які ми здобували в лабораторіях. Паралельно заохочувалося стажування у реальних редакціях. Я, наприклад, ще на першому курсі стажувалася в популярній на той час газеті «Комсомольское знамя».
Те, що ми маємо зараз, – велика біда. Усі проблеми сучасної журналістики починаються з відсутності освіти. З ІЖ у мене було кілька контактів – мене запрошували провести майстер-клас раз чи двічі. І на цих майстер-класах я була приголомшена, зустрічаючи студентів випускних курсів, які начебто щойно прийшли вчитися.
«Усі проблеми сучасної журналістики починаються з відсутності освіти»
Мені було їх шкода, вони не розуміли, про що взагалі йдеться, жодного разу не були в живій редакції, не пробували це все на смак. І перше запитання, яке вони ставлять: чи не могли б ви нам допомогти потрапити на роботу в якийсь ньюсрум? На випускному курсі!
Загалом, це було пару разів, потім я і сама пропонувала ІЖ свої послуги. Кажу: “Давайте я буду приходити і розповідати дітям про професію”. А вони відповідають, що в інституті достатньо фахових викладачів. Але що за люди там викладають? Де вони друкуються? Адже у них майже немає журналістів-практиків.
Ольга Герасим’юк (третя ліворуч) на практиці в Братиславі
Наші виші щороку випускають безліч студентів-журналістів, зовсім не пристосованих до реального життя. Потім ці люди приходять у редакції і часто потрапляють під керівництво таких же безграмотних редакторів. А потім ми дивуємося: звідки в новинах джинса, звідки стільки маніпуляцій?
Я недавно запитала одного молодого журналіста: “Ось ви взяли інтерв’ю і як ви його подасте?” А він відповідає: “Та я віднесу його у редакцію, з ним там щось зроблять, якось змонтують”. А як же відповідальність?
Якщо говорити про освіту, то не можна не навести приклад Українського католицького університету – вони пропонують інший підхід, з магістерською програмою для випускників інших спеціальностей.
Знаєте, суперечка про те, чи обов’язково має бути повна журналістська освіта, була і в наш час. І ось зараз я думаю, що не обов’язково. Журналістом стає той, у кого є прагнення до вивчення життя, до вивчення людини, суспільства. А отже, йому краще дати якусь загальну базову освіту у сфері суспільних наук і навчити потім писати або знімати телесюжети.
Микола Княжицький, народний депутат
Я журналістикою займався з 8 класу і в університеті продовжував працювати – був один з небагатьох, хто мав вільне відвідування. Тому, напевно, чесно буде сказати, що журналістики я вчився передусім у редакціях.
З третього курсу я постійно працював на «Першому національному», але багато чому навчився і на факультеті. Журфак дав мені знайомство з багатьма видатними викладачами. Наприклад, Анатолій Погрібний (письменник і публіцист, завкафедри історії літератури і журналістики, – «ТК»), Федір Погребенник (вчений-літературознавець, – «ТК») або Олександр Пономарів (філолог, завкафедри мови і стилістики, – «ТК»). Зарубіжну літературу в нас тоді викладав Іван Петровський (Йоханан Петровський-Штерн, історик, філолог і перекладач, – «ТК»), син Мирона Петровського (вчений-літературознавець, – «ТК»). Професії мене вчила Тамара Щербатюк (відома українська радянська телеведуча, – «ТК»). Було багато яскравих особистостей.
Микола Княжицький (другий праворуч)
Невідповідностей між тим, чого вчили в університеті, і практичною роботою вистачало і тоді. Ми ж тривалий час жили в ізоляції від Заходу, де журналістика розвивалася по-іншому. А потім раптово почали перебудовуватися на нові стандарти, правила. Західні і навіть російські редакції багато в чому випереджали наші виші, а всередині країни багато редакцій були ще більш відсталими.
Журналістам зараз доводиться більше вчитися на практиці, в телестудіях, ніж у вишах. І це стосується не лише випускників ІЖ, а й інших навчальних закладів. У нас була глибока філологічна освіта.
«Щоб навчитися розбиратися у тому, що відбувається в суспільстві, потрібна фундаментальна освіта. А її немає»
Зараз, мені здається, треба давати освіту більш ринкову, методологічну. Навчитися журналістики як професії можна лише на практиці, працюючи з хорошим редактором. Та, щоб навчитися розбиратися в тому, що відбувається в суспільстві, потрібна фундаментальна освіта, а її немає. Тому журналісти дуже часто перетворюються на підставки для мікрофонів. Журналістські виші повинні давати глибокі знання у суспільних науках, адже журналістика – це про суспільство.
Років 10 тому я викладав професію в ІЖ, років зо два поспіль. У мене чимало відомих журналістів навчалося, наприклад, залік з професії я ставив Світлані Заліщук (екс-журналіст, депутат від фракції БПП). Потім пропонувати перестали, а шкода, я завжди охоче відповідаю на такі пропозиції, мені приємно.
В ІЖ чимало плюсів. Наприклад, мій син, коли пару років тому закінчував цей виш, зміг паралельно закінчити магістерську програму в університеті Познані, отримати європейський диплом – завдяки партнерським зв’язкам, програмі, розробленій в ІЖ.
Олександр Ткаченко, гендиректор 1+1 Media
У мене таке відчуття, що ІЖ у сучасному вигляді – це така застигла радянська школа. За часів перебудови, коли я закінчував факультет, було зрозуміло, що він може дати щонайменше базову дуже якісну гуманітарну освіту. Крім цього, на факультеті на той момент була висока планка внутрішньої дискусії, обговорювалися безліч революційних ідей – це був котел, в якому варилася жива думка, енергія, зароджувалася пострадянська журналістика.
«Можна довго сперечатися з приводу якості журналістики з точки зору критеріїв етики, та з точки зору навичок – усе дуже сумно»
Багатьох викладачів тих років – з мови, історії, літератури – вже немає в живих, і те, що там відбувається всередині зараз, мені важко зрозуміти. Ми можемо судити лише за знаннями випускників, які приходять до нас. Можна довго сперечатися з приводу якості журналістики з точки зору критеріїв етики, та з точки зору навичок – усе дуже сумно.
Олександр Ткаченко (ліворуч) на заняттях у ІЖ
Нам доводиться перенавчати випускників ІЖ, пояснюючи їм елементарні речі: як формується репортаж, який робиться стендап, що затребувано аудиторією. Ми не бачимо у випускників елементарного розуміння того, що в сучасній журналістиці є різні типи майданчиків, і у кожного свої стандарти і правила.
З точки зору вільнодумства і думок про майбутнє теж якийсь застій. Хіба це позиція національного вишу: не чіпайте нас, дайте побільше державних грошей, сформуйте замовлення від індустрії?
Тут немає дилеми, що раніше – курка чи яйце. Все очевидно – інститут повинен шукати для себе такі програми, методики, щоб його студенти були затребувані. І якщо випускники не затребувані, то це не індустрія винна, а навчальний заклад.
