Український кіномеханік, сирійська документалістка, похмурий Антоніо Бандерас, двійник Сержа Генсбура і знебарвлена Да’я Полуніна – ось лише кілька героїв програми 10-го Одеського кінофестивалю, чиє життя так чи так пов’язана з кіно.
«Біль і слава»
(реж. Педро Альмодовар, cекція: Фестиваль фестивалів)
Альмодовар дружить з Антоніо Бандерасом близько сорока років, тож вибір актора на роль у своєрідному альтернативному автопортреті був очевидний. Герой Бандераса – літній режисер, який погруз у творчій кризі глибше, ніж у наркозалежності. Не в змозі знімати нові фільми, він вдається до спогадів про дитинство і свою матір (Пенелопа Крус). Мабуть, будь-який інший європейський режисер зі стажем неодмінно вбив би своє альтер-его перш ніж остаточно втомив глядача рефлексіями, але для життєрадісного Альмодовара навіть винесений у назву фільму біль стає поштовхом до нового етапу життя героя. «Золоту пальму» ця балада про вихід із творчого піке не отримала, але коли ти найвідоміший іспанський режисер після Бунюеля, можна не засмучуватися через такі дрібниці.
«Сувенір»
(реж. Джоанна Хогг, секція: Міжнародний конкурс)
Стрічка про юну студентку кіношколи, яка вплуталася в травматичні стосунки з дорослим чоловіком, привернула увагу на «Санденсі» не тільки через те, що її зняла майстриня соціальної драми Джоан Хогг («Архіпелаг» із Томом Гіддлстоном) і взяв у оборот могутній інді-дистриб’ютор A24. Усю увагу прикувала до себе 21-річна Онор Суїнтон-Бірн, яка зіграла головну роль. Незважаючи на те, що дочка Тільди (яка теж знялася у фільмі) вже з’являлася в ігровому кіно, коли була підлітком – у «Я це любов» Луки Гуаданьїно, – саме «Сувенір» можна вважати її повноцінним виходом у світ. Героїня Суїнтон-молодшої хоче зняти реалістичний фільм про сім’ю, що живе в неблагополучному районі, і не помічає, як життя влаштовує їй reality check за допомогою героя-коханця (читай: наркомана і нахлібника) – виявляється, що страждання в монтажній і на знімальному майданчику були лише квіточками на шляху до дорослішання.
«Варда очима Аньєс»
(реж. Аньєс Варда, секція: Спеціальні покази)
Серед сили-силенної чоловіків з об’єктивами Аньєс Варда була «жіночим поглядом» французької нової хвилі, хоча сама вважала за краще говорити: «Я не жінка-режисер, я жінка і режисер». Перед смертю в березні цього року Варда встигла показати на Берлінале свій останній фільм – про себе. 90-річна легенда кіно з фірмовою зачіскою «паж» орудує камерою на пляжі, згадує невдачі в кар’єрі (на кшталт «Сто і однієї ночі Сімона Сінема», де Де Ніро говорив ламаною французькою) і розмірковує про старіння. Але замість того, щоб говорити про свою творчість і швидку смерть метафорично, як це зробив, наприклад, Девід Бові, вона промовляє прямолінійний монолог – щоб допомогти нам читати своє кіно. І хоча будь-який критик зі знанням справи скаже вам, що камера у фільмі «Без даху, поза законом» рухається справа наліво, тому що в західній культурі читають зліва направо (і зворотний рух вважається «контркультурними»), набагато корисніше почути це з перших вуст Варди, яка, як завжди, сидить на візку з камерою, ніби королева кіно, що мандрує інкогніто.
«Із України в Голівуд»
(реж. Галина Кувівчак-Сахно та Станіслав Сукненко, секція: Спеціальні покази)
У документальному фільмі, що розповідає про наших співвітчизників на «фабриці мрій», можна буде побачити актрису Іванну Сахно («Тихоокеанський рубіж 2»), режисера Вадима Перельмана, старшого віце-президента MGM Любу Кеске, і не тільки. Це не просто переказ окремих історій успіху – далеко не казкових, як можна було б подумати, – а й спроба осмислити українсько-голлівудську спадщину в цілому, адже ще недавно на Заході українців повально називали «росіянами» (хоча багато хто намагався відвоювати свою ідентичність, як, наприклад, зірка «Бетмена» Джек Пеланс, який за першої-ліпшої можливості нагадував, що він – Володимир Палагнюк). У стрічки досить солідний бюджет у розмірі 3,527 млн грн – не дивно, адже знімати доводилося і в Україні, і в США. Ну, а до прем’єри можна влаштувати лікнеп і зіграти в гру «Вгадай не тільки Мілу Йовович на постері фільму».
«Тель-Авів у вогні»
(реж. Самех Зоабі, секція: Міжнародний конкурс)
У нашому списку вистачає героїв, які на власній шкірі відчули, що таке творчий застій або виробниче пекло, однак їхні проблеми не порівняти з ситуацією, в яку потрапив персонаж цієї ізраїльської комедії. Салам живе в Східному Єрусалимі та стажується на зйомках палестинської мильної опери. Через непорозуміння його призначають сценаристом шоу, і єдиний, хто здатний йому допомогти не осоромитися – Ассі, командир ізраїльського КПП, через який Салам щодня потрапляє на роботу. Дружина Ассі вимагає, щоб серіал закінчився весіллям, але у продюсерів інше бачення. Палестинсько-ізраїльський режисер Самех Зоабі продемонстрував сатиричний погляд на власну ідентичність – майже такий же хуліганський, як у ізраїльтянина Надава Лапіда в «Синонімах». Кінофестивалі в Хайфі і Сіетлі благословили Зоабі нагородою «за кращий фільм» – пора б і нам упевнитися в тому, що він гарний.
«Притулок»
(реж. Шахрбану Садат, секція: Міжнародний конкурс)
Чи багато ви знаєте фільмів, де можна поспіль побачити індійські танці та Леніна в мавзолеї? Знайомтеся, «Притулок» – дитя датсько-афганської копродукції і режисера Шахрбану Садат. Головний герой фільму, 15-річний підліток із Кабула на ім’я Кодрат, продає з-під поли квитки в кіно і мріє про кар’єру в Боллівуді, але в його місто входять радянські війська і відправляють хлопця в інтернат. Навіть одягнувши піонерську форму, Кодрат не втрачає романтичного погляду на світ: він обзаводиться трьома друзями, з якими грається – не в мушкетерів, звичайно, а в героїв екшенів Аніла Капура. Шахрбану Садат пояснює, що в Кабулі, куди вона сама переїхала з Тегерана, боллівудський кінематограф був дуже популярним, і, перемежовуючи сувору реальність притулку з фентезійними сценами бійок і танців, режисер створює триб’ют втраченому поколінню афганських 80-х і водночас – фільмам як обіцянкам дива.
«Панорама»
(реж. Юрій Шилов, секція: Національний конкурс)
Цього року до шорт-листа Національного конкурсу ОМКФ потрапили дві документальні стрічки (друга – це «Тато – мамин брат» Вадима Ількова), і обидві вони демонструють, що неігрові побутові драми в Україні вдаються значно пронизливішими за постановочні. «Панорама» фіксує життя кіномеханіка Валентина, який 44 роки пропрацював у «Кінопанорамі». Спостерігаючи за тим, як справа його життя занепадає – у 2015 році театр горів, а в 2018-му взагалі закрився (це, правда, вже не ввійшло до фільму), – він змушений шукати собі нові заняття. По-товариському закурюючи зі своїм героєм під табличкою «Не палити» в апаратній, Юрій Шилов зняв портрет не тільки людини, а й епохи старих кінотеатрів, що минає. Якщо ви її застали, у вас неодмінно стиснеться серце від одного лише характерного рукописного шрифту на прес-матеріалах фільму – такого, який раніше використовували на афішах.
«Ініціали С.Г.»
(реж. Раніа Аттьє, Деніел Гарсія, секція: Міжнародний конкурс)
Аргентинець Серхіо вважає, що він виглядає на 35 років (йому 50) і схожий на Сержа Генсбура (швидше вже на Аль Пачіно). А ще він вважає себе актором, хоча після ДТП, яке спотворило його, може зніматися тільки в порно. Сподіваючись врятуватися від власних демонів і проблем із законом, який навіть таким харизматичним мачо забороняє викидати людей з вікон, чоловік вирушає на кінофестиваль, та лише отримує нові проблеми. Музична драмеді – цікавий поворот для режисерського тандему Ранії Аттьє і Деніела Гарсії: після артхаусною фантастики «Н.» (2014 року) ми думали, що вони продовжать знімати щось у стилі Бенсона і Мурхеда, але дует вирішив стати теплішим і людянішим. Втім, «людянішим» – не означає надто солодким: дивитися на розповзаються шви на обличчі Серхіо і негаразди, які автори звалюють на нього із завзяттям ентузіастів чорної комедії, буде важко. Проте так уже склалося, що кіноіндустрія рідко буває добра до тих, хто перебуває внизу харчової піраміди: якщо вас не переконає цей фільм, подивіться документалку «Вайнштейн», яку покажуть на ОМКФ у «Гала-прем’єрах».
«Знебарвлена»
(реж. Марина Степанська, секція: Національний конкурс, короткий метр)
Команда «Знебарвленої» характеризує свій фільм як «візуальну комедію». Головна героїня Таня (її зіграла зірка майбутнього байопіку про Лесю Українку Дар’я Полуніна) виявляє, що перетворилася на персонажа фільму – причому, на відміну від «кольорової» масовки, що оточує її, вона знебарвлена. Режисер драми «Стрімголов» Марина Степанська зняла такий собі мета-коментар про кіно та сучасну дійсність (слоган фільму – Make Ukraine gray again). І хоча побачити короткометражку нам ще не довелося – її зняли з показу на «Молодості» – від двох аспектів фільму заздалегідь перехоплює подих. По-перше, кастингу, оскільки Дар’я давно здається нам мандрівницею у часі, що потрапила до СУК (перепрошуємо, сучасного українського кіно) з Великого Німого. По-друге, від витонченого просування – сторінки фільму в соцмережах заповнені цікавими спостереженнями про теорію кольору і бекстейджами, які цю теорію візуалізують.
«Для Сами»
(реж. Ваад аль-Катеб, Едвард Воттс, секція: Конкурс європейських документальних фільмів)
«Для Сами» це автобіографічний фільм мешканки Сирії Ваад аль-Катеб, який вона присвятила своїй дочці, яка народилася в Алеппо напередодні облоги. Аль-Катеб і її чоловік-лікар не залишили Сирію під час громадянської війни: він продовжив рятувати життя, а вона за завданням Channel 4 взяла до рук камеру, щоб показати зовнішньому світові, що відбувалося під час конфлікту. Це фільм не тільки про насильство і трагедії; він про те, як людина стає власним біографом, і як фіксація найпохмуріших моментів на камеру парадоксальним чином допомагає їх пережити. «Я продовжую знімати. Це надає сенс моєму життю тут», – каже Ваад аль-Катеб, спрямувавши свою Sony в дзеркало. На щастя, ця біографія не стала пам’ятником: зараз сім’ю, яка виїхала з Алеппо, одягнена по-європейськи і непогано говорить англійською, можна вислухати вже завдяки живим інтерв’ю.
З повною програмою 10-го Одеського міжнародного кінофестивалю можна ознайомитися на офіційному сайті. Не пропустіть також інтерв’ю «Телекритики» з генеральним продюсером ОМКФ Юлією Сінькевич про те, як ця програма складалася.
