Нехай триває КВН: для кого, для чого

Близькість у календарі цієї дати до іншого радянському свята невипадкова і досить символічна. Коріння сьогоднішньої розважальної машини, що працює під вивіскою «Клуба веселых и находчивых» («Клуб веселих та кмітливих»), – у радянському минулому. Прообразом програми стала передача Сергія Муратова «Вечір веселих запитань». Сам Муратов, кінознавець і режисер, народився в Харкові. Це не єдине, що пов’язує КВН із Україною – у нашій країні, так само як і в інших пострадянських країнах, КВН став явищем масової культури. Творець цього формату заявляє, що незмінний ведучий Олександр Масляков виявився здібним юнаком і “зробив КВН сімейним бізнесом”.

Хай там що, а в 90-ті роки КВН дивилися мільйони. Команди з колишніх радянських республік, виступаючи на одній сцені, якнайкраще демонстрували культурну єдність величезних територій колишнього Союзу. У 1997 році чемпіоном КВН була команда «Запоріжжя – Кривий Ріг – Транзит». Відразу після цього Володимир Зеленський створив студію «Квартал 95». Це рейтингове українське шоу, без сумніву, є спадкоємцем КВН (точніше, найкраще, що в ньому було).

Разом з тим КВН визначив межі форм смішного. На сцені або в кадрі група чоловіків і одна-дві жінки розігрують сценки під регіт глядачів у залі. Усе це дійство оцінюють жартівники зі стажем і медійні ділки. Дія триває не довше десяти хвилин – цього достатньо, щоб занурити глядача в легкий транс. У такому емоційному стані публіка сміється, здається, над будь-яким словом зі сцени. Після кожного жарту йде пауза на кілька секунд – саме стільки потрібно для того, щоб найкмітливіші в залі почали реготати. Як і будь-які масові гумористичні шоу, КВН розрахований на середнього глядача, на простака, готового реготати голосніше за всіх. Дивним чином КВН потоптався на полі народного сміху, тим самим узурпувавши самобутнє Смішне, каналізувавши народний гумор у чіткий формат.

Не виключено, що, як і все на радянському телебаченні, КВН цензурували. Вплив жартів на масового глядача вивчався незліченними інструкторами ЦК. Заарканені ще тоді веселуни досі не можуть проявляти свою кмітивість поза обмеженнями. У Росії, наприклад, зірки КВН шукають прихильності влади, обережно жартують про Путіна і Кадирова. У цих сюжетах тирани незмінно симпатичні, а їхні вороги – мізерні. В українському варіанті актуальний навколополітичний гумор і побутовий лубок. Безсумнівно, це популярно в країні, яку розривають постійні кризи.

Кавеенівська спадковість визначила межі гумористичних форматів. Спираючись на радянську звичку дозволеного сміху, а не на європейську карнавальну традицію, ми приречені змушувати себе реготати над примітивними жартами. На жаль, глядач не повертає сміх проти себе – в прицілі ласкавих жартів завжди Інший, більш успішний або убогий персонаж. Таким чином, пострадянський гумор є ожилий журнал «Крокодил». У європейській традиції сміху артист тицяє під ніс глядачеві Дзеркало, і тільки найбільший телепень не впізнає у відображенні себе.

Така обережність жартівників пов’язана (не в останню чергу) з соціальним ліфтом КВН. Адже це вид позанавчальної студентської змагальної активності, практично самодіяльність. Щоправда, підконтрольна адміністрації. Цей контроль і є корком, що перекрив потік молодої енергії. Тією межею, вище якого стрибати не можна. Лінія, яка відокремлює пристойне від «це вже занадто». Можливо, для простих хлопців з провінційних вишів КВН став можливістю побачити світ. Усі ці поїздки в інші міста, змагальність шоу і можливість побути зіркою – солодка пігулка в задушливій атмосфері казенного побуту.

У будь-якому разі, КВН гніздиться в просторі між елітарним і народним Сміхом, там, де мешкає численне перше покоління городян. Втім, без популярності дозволеного сміху КВН не перетворився б на колосальну індустрію, куди стікаються рекламні контракти. І так, ми приречені на суспільство веселих. І кмітливих.