Ми поговорили з Сергієм про те, як зробити кар’єру українському фотографові і як можна не потрапити на нагородження престижного конкурсу через бюрократію.
Як часто ти береш участь у конкурсах?
Часто. Намагаюся це робити. Для українського фотографа це один з небагатьох способів пробитися і зробити кар’єру поза Україною. Більшість конкурсів платні, тому не завжди була можливість брати в них участь.
У яких значущих конкурсах ти брав участь, перемагав?
«Фотограф року» в 2012-му, 2013-му і 2016 роках, «Золота камера» – це всеукраїнські. Був фіналістом Краківського місяця фотографії та в Pinchuk Art Centre, але це не конкурси, а шорт-листи. Я не пам’ятаю точно.
Чи є результат від участі?
Формується виставка, презентація фіналістів і переможців. Тебе починають помічати – це найважливіше. Складно визначити, після якої події до тебе починають звертатися редактори і галеристи. Усе йде за одним. Звичайно, після Leica писати стали набагато частіше.
Як відбувалося спілкування з організаторами Leica Award?
Офігенно! І в процесі листування і офлайн – круті, добрі, цікаві. Допомагали мені в усьому, особливо з документами для отримання візи. Вони оплачують квитки в обидва боки і проживання в готелі на всі дні заходу.
Як відбувалося нагородження?
Спочатку було відкриття виставки переможців. Це закритий захід для представників Leica і репортерів з усього світу, а церемонія нагородження проходила в церкві.
Це велика католицька церква Saint Elisabeth Church, по-моєму. Дуже красиве місце. Там все було зроблено: світло, сцена, звук. Крута церемонія – з музикантами, перформансом, прес-конференцією. На другий день всі переможці та фіналісти записували міні-кіно.
Тобі подарували камеру?
Мені дали найновішу – Leica М10, іменну, з об’єктивом, яка коштує близько 10 тис. євро. Таких камер ще ніде немає в продажу. І грошовий приз у розмірі 10 тис. євро. Камеру вручили на церемонії, а гроші просто переводять на карту, все роблять швидко
Національність має значення?
Там все одно, якої ти національності, головне – твої роботи. Люди, звичайно, цікавляться, як ми живемо, і дивуються, коли їм кажуть, що на такі заходи не хочуть відкривати візу, вставляють палиці в колеса.
Що значить не хочуть відкривати візу?
Я сидів у Китаї, коли дізнався, що виграв цей приз. Мріяв потрапити на це нагородження. Але виходило так, що в Україну я мав повернутися за тиждень до церемонії в Берліні. Я писав до Мінкульту, в МЗС, в Адміністрацію президента, щоб посприяли прискоренню процесу отримання візи або біометричного паспорта, але звідусіль мене надійшли відмови. За 37 років існування цієї премії я став першим українцем, який удостоївся такої нагороди. Вони навіть не могли мені вчасно відповісти! Уяви собі, я вже чотири дні як повернувся з Європи, а мені тільки-но надійшов лист із відмовою з МЗС. Хоча б дати подивилися, коли я писав і коли мені це було потрібно.
У підсумку мені довелося оформляти все через турагентство. Причому документи у мене взяли лише з другого разу, тому що останні два роки у мене не було доходу в Україні, адже я заробляв у Китаї. Довелося ще й з банками вирішувати питання тут, у Києві. Організатори Leica мені дуже в цьому допомогли, надавши всі броні і запрошення. Взагалі, вони швидко реагували на всі мої запитання і прохання. Класні хлопці. У підсумку мені дали візу рівно на дев’ять днів.
Як ЗМІ відреагували на твою серію?
У Китаї писали багато ЗМІ і культурні медіа. Як не дивно, багатьом редакторам «зайшла» ця серія – китайці, навпаки, люблять показувати свою країну з боку переваги, типу у них все краще за всіх. Але картинка, яку я зробив, насправді їм сподобалася. І мені надсилали багато листів із пропозиціями. Але я спочатку не хотів їх публікувати, тому що могли побачити дівчата, а в мене з ними немає жодних договорів. Я боявся, що у мене будуть проблеми.
Деякі видавництва самі пропонують заплатити за публікацію. Буває, що мені надходять листи, де чуваки хочуть зробити матеріал із моїми фотографіями, однак у них немає бюджету платити за це. У будь-якому разі це працює на автора. Однак після Leica розпочався дуже сильний інтерес. Мені писали британський Daily Mail, The Sun, австралійські ЗМІ і багато інших. Ifeng.com – це великий новинний портал, де є розділ «Культура» (заплатили хороший гонорар за публікацію тридцяти знімків і текстовий супровід).
Проте ця серія справді жорстока. Вона красива, але жорстока.
Вона не так жорстока, як правдива. Я проживав життя і знімав усе, що відбувається навколо. Мені було цікаво. Я усвідомив, що це більш депресивна і сумна серія, після того як зробив її. Коли робив ці картинки, мені все було по кайфу, в візуальному плані і від того, що глядачеві буде цікаво це побачити. Коли серія була готова, зображення шикувалися в один ряд, доповнюючи одне одне цією депресивністю. Проте для мене це вималювалося вже на фінальному етапі.
Мені було цікаво, що відбувається всередині нашої спільної роздягальні, а там були в основному дівчата. У дівчат були свої життєві історії – смутку, печалі. Китайські дівчата завжди дуже напиваються і ридають.
Які зараз тренди в фотографії?
Я не знаю. Трендів немає. Зараз багато пластмасової фотографії. Мені не подобаються однотипні серії, коли залишається однакова картинка, а змінюється лише об’єкт на ній. Мені подобається жива, креативна, більш концептуальна фотографія.
Чим хочеш займатися?
Відео хочу знімати. Мрію зняти хоча б якусь короткометражку. У мене є досвід, шарю, як це робити, але хотілося б попрацювати в команді як оператор. Можливо, колись Ді Капріо буду знімати.
Відео-арт?
Я не люблю таке, мені подобається щось більш конкретне, тому що можна зняти все що завгодно і сказати, що це «арт». Зараз багато всього – і все ніби «арт». Я хотів би знімати щось цікаве, художнє і з посилом, щоб це було зрозуміло людям.
З яким посилом?
Не знаю, що тобі відповісти. Відчепись! Дай я тебе сфоткаю…