«Щоденник сільського священика» (Journal d’un curé de campagne) 1950
Напевно, один з найголовніших фільмів у історії кіно, присвячених не лише питанням віри і релігії, а й ширше – призначенню, служінню, сенсу життя.
Як на смак сучасного глядача, зухвало старомодний і оманливо простий «Щоденник сільського священика» не може похвалитися геніальними візуальними образами, як «Сьома печать» Інгмара Бергмана, або постановочним розмахом разом з крикливим пафосом, як у фільмах на кшталт «Ноя» Даррена Ароноффскі. Це тиха і непомітна історія молодого священика, який, незважаючи на власну недосвідченість, сумніви і неміч, а також інтриги і байдужість оточуючих, день у день просто робить свою роботу. Яку роботу? Відповідь на це запитання кожен сприйме в міру свого цинізму: служити людям, дбати про їхні души, приводити їх до Бога.
Робер Брессон: «Великі художники, музиканти, скульптори, архітектори зробили для церкви принаймні стільки ж, скільки і духовенство»
«Мовчання» (Silence) 2016
Вперше книга японського католицького письменника Сюсаку Ендо про поневіряння португальських місіонерів-єзуїтів у Японії XVII століття потрапила до рук Мартіну Скорсезе ще в 1989 році. Її вручив режисерові один із католицьких священиків, яким він показував свою «Останню спокусу Христа» – скандальний фільм 1986 року, у якому Ісус показаний земною людиною з сумнівами, яка розривається між своїм вищим призначенням і життям обивателя.
Сюжет «Мовчання» розвивається на тлі найтрагічнішого періоду японського католицтва, коли напередодні епохи ізоляції християни зазнавали жорстоких гонінь – тож натуралістична жорстокість багатьох сцен цього фільму (цілком, втім, типових для Скорсезе) не є перебільшенням. Проте головна тут, звичайно ж, тема мовчання Бога перед людськими стражданнями: саме це мовчання стає для головних героїв фільму найстрашнішим випробуванням віри. Пройдуть вони це випробування чи ні – ось головна інтрига фільму, яку режисер тримає до самого фіналу.
«Андрій Рубльов» (1966)
Проблеми віри і пошуків Бога властиві тією чи іншою мірою всім фільмам Андрія Тарковського, де б не розгорталася дія цих стрічок: на Землі, у космосі чи далекому минулому. Мало того, що «Андрій Рубльов» став першим радянським фільмом, який повернув середньовічній Русі православ’я, – це було зроблено на недосяжному творчому рівні. Звичайно ж, іконописець Андрій (канонізований за двадцять років після виходу фільму на екрани), передусім – сам Тарковський, який розмірковує в «Андрії Рубльові» про роль і місце художника у світі, про його місію, у якій чимало від подвижництва християнського святого.
«Навіть через півстоліття кінематографічна мова «Андрія Рубльова» залишається такою ж новаторською і гострою, яка ріже кадр просто по живому»
«Острів» (2006)
Російський православний блокбастер десять років тому став величезним хітом у Росії завдяки відчутному попиту на «духовність» у масовому мистецтві. Одного разу режисер Павло Лунгін разом з актором і музикантом Петром Мамоновим вже вистрелили «дуплетом» зі стрічкою «Таксі-блюз», яка отримала приз за режисуру в Каннах-1990 наприкінці моди на Радянський союз. А ще кажуть, що двічі в одну річку не заходять.
Щоправда, для того щоб втілити на екрані образ чудотворного старця в «Острові», Мамонову довелося пройти всі кола алкогольного пекла і нарешті знайти внутрішню гармонію у православ’ї. Збитий з навмисною примітивністю, зі зшитою на живу нитку сюжетом, «Острів» благополучно затонув би в океані фільмів про «скрепність» на кшталт «Попа» або «Дива», якби не диво Мамонова – він перетягує на себе увагу навіть у крихітних ролях, а тут справжній бенефіс.
Великий артист унікального жанру, Мамонов не був би собою, якби не посміявся зі своєї ролі в «Острові» кількома роками пізніше у фільмі «Шапіто-шоу». Там його герой, актор і співак Петро Миколайович, зібравшись померти посеред кримських гір, передумав, помолився – і йому стало легше.
«Симеон-стовпник» (Simón del desierto) 1965
Усі, хто хоч трохи цікавився питанням, знають: великий сюрреаліст Луїс Бунюель знаменитий своїм, м’яко кажучи, антеклерикализмом. Усе життя він від душі висміював католицтво: по-злому, винахідливо і, насправді, дуже смішно, а одного разу зняв дуже оригінальний і поетичний своєрідний путівник християнськими єресями – фільм «Чумацький шлях». Тим дивніше існування у фільмографії Бунюеля «Симеона-стовпника»: стрічки, у якій великий насмішник ставиться до християнського подвижника з неприхованою симпатією, віддаючи належне його подвигу самопожертви.
«Франциск» (Francesco) 1989
Неоднозначна з точки зору трактування образу кінобіографія Святого Франциска, поставлена Ліліаною Кавані – режисером, від якої найменше очікуєш житійного фільму. Однак, до історії однієї з найпопулярніших у католицькому світі святих Кавані, яка зробила собі ім’я на оперних постановках і фільмі про сексопатологічну природу фашизму «Нічний портьє», зверталася двічі – у 1966 і 1989 роках.
Медитативна тригодинна версія 1989 року залишилася в тіні більш відомих фільмів скандального режисера, і отримала широке поширення хіба що серед шанувальників акторського таланту Міккі Рурка. Між тим, актор, який перебуває в зеніті слави і на піку форми, не виглядає в ролі Франциска рядженим голлівудським красенем, відмінно справляючись з драматичними сценами – Рурк вміло проводить свого Франциска тонкою межею між святістю і божевіллям. А 23-річна Хелен Бонем Картер у ролі святої Клари чудова у кожному нюансі своєї гри – втім, як завжди, у будь-якому іншому своєму кіновтіленні.
«Cтрасті Христові» (The Passion of the Christ) 2004
Відверто кажучи, сенс цієї постановки складно пояснити досі: мабуть, для католика Мела Гібсона, яким досить регулярно заволодівають власні демони, зйомки «Страстей Христових» були якимось особистим терапевтичним досвідом. Сам режисер казав про те, що посеред усього того божевілля, в якому перебуває сучасний світ, саме час згадати про те, що Ісус страждав за всіх нас.
Ось чого-чого, а страждань у цьому фільмі надміру, тож потужний травматичний заряд, закладений Гібсоном у «Cтрастях Христових», чудово діє і на атеїстів. Натуралістична жорстокість фільму часом наводить на думку про те, що ти дивишся репортаж – тим більше, що, незважаючи на всі технократичні та гуманітарні досягнення нашої цивілізації, наявність смартфону в кишені зовсім не заважає отриманню задоволення від процесу забивання камінням ближнього.
У будь-якому разі, після «Страстей Христових» великодні поробки на кшталт «Ісуса з Назарету» Франко Дзифіреллі за якістю і кількості закладених у них смислів остаточно залишилися в минулому.
