Юлія Мостова: «Я не хочу бути першою леді, але…»

Юлія Володимирівна не соромилася у висловлюваннях, цитати з інтерв’ю швидко поширилися в мережі. Не оминула його увагою і «Телекритика».

Про Олександра Разумкова

Ми не були одружені. Два роки прожили разом, у нас спільний син, але я ніколи не була дружиною Олександра Разумкова. (…) Він вмів бути порядним, однак умів бути й хитрим. Знову ж, умів бачити світ зі свого вікна – дуже люблю таких людей. Я вважаю, Україна – це частина світу, тому ми не можемо себе розглядати окремо від нього в цьому мікроскопі, який ми для себе вигадали.

Треба виходити за межі, бачити всю лабораторію. (Усміхається.) У Саші було багато ворогів, у нього було й дуже багато друзів і вдячних йому людей: він умів бути людям корисний, бути дбайливою людиною.

Про першу зустріч Мостової і Гриценка

Потрібно було йти на інтерв’ю до Кузьмука. Кілька пизатань сама могла сформулювати, але оборонна сфера специфічна, і я у Саші запитала, хто може допомогти із запитаннями. Він направив мене до Степановича (Анатолій Гриценко). Саша вважав Гриценка найрозумнішим військовим експертом, тому й залучив Толю до співпраці з Центром Разумкова – тоді це ще був Центр економічних і політичних досліджень.

А потім Степанович очолював аналітичну службу РНБО, інтелектуальний штаб цієї організації. Тоді ми й познайомилися, це був 97 рік, якщо я не помиляюся, перед Днем армії, кінець листопада чи початок грудня. Гриценко допоміг із запитаннями, справив на мене враження людини знаючої, гострої, компетентної і дуже самовпевненої.

«Усі стосунки починаються з електричного розряду, який пробігає між ліктями, якщо вони торкаються. Потім це певний потяг, закоханість, кохання, повага, довіра… Така ось піраміда»

Ми зі Степаничем пройшли величезний шлях. Усі стосунки починаються з електричного розряду, який пробігає між ліктями, якщо вони торкаються. Потім це якийсь потяг, закоханість, кохання, повага, довіра… Така ось піраміда. А у нас усе було навпаки. Коли Сашка не стало і його команда вирішила йти та створювати центр, це було моє рішення – що саме Степанич має його очолити. І це було правильно, тому що він безмірно системна людина і дуже серйозний менеджер, тобто організовувати процеси і ухвалювати рішення – це абсолютно його історія.

Ми контактували кожного дня, тому що центр – це було для нас щось абсолютно рідне. І для мене, і для нього, і для Шангіної, і для Рачка, і для Жданова, і для Валерки Чалого – взагалі для всіх. А щосуботи він мені телефонував, уже багато років, як автор «Дзеркала тижня» під псевдонімом Олексій Гавриленко, ще з держслужби. Він мені телефонував і рецензував номер, що для мене було дуже важливо, тому що це завжди було чесно, розумно і cуворо. Ми стали друзями, соратниками, по суті, не знаючи один про одного нічого – тільки про свої цінності та ставлення до того, що відбувається.

Через 6 років Гриценко освідчився Мостовій

Коли Толя звалився на мене зі своїм освідченням (ми були на конференції в Америці), у мене був цілковитий шок! Він запросив мене до китайського ресторану, ми замовили качку по-пекінськи, і поки я пудрила ніс, він віддав мою тарілку зі шкіркою від пекінської качки, яку я залишила наостанок, бо це найсмачніше. А він сказав, що це 3,4-бензапірен. І я його не вбила через це, розумієте? Це був подвиг! (Сміється.) І ось потім ми сіли на зупинці і почали розмовляти.

«Ми скидали один на одного все, і у нас не залишилося жодного секрету – ні у нього, ні у мене. І ці молекули якось так об’єдналися, що ось ми з кінця 2002 року разом – і сваримося лише через дітей»

Говорили тоді, не зупиняючись, напевно, місяців зо два або три, ночами. Безперервно. Ні, ночами – це вже було потім… Ми розповідали один одному своє життя, тому що між нами було життя країни, а ось зараз ми говорили про себе. І потрібно було розповісти все: про перше кохання, рідних людей, переломи, в прямому і переносному значенні слова… Ми скидали один на одного все, й у нас не залишилося жодного секрету – ні у нього, ні у мене. І ці молекули якось так об’єдналися, що ось ми з кінця 2002 року разом – і сваримося лише через дітей. При тому, що ми дуже різні люди. Ось я – інтуїт, Толя – логік. Він безмірно відповідальний, я можу піти на крило.

«Ми разом, але нам подобається самотність»

Ми не любимо демонструвати почуття. Украй рідко буваємо в гостях: у нас не так багато друзів. Нам одне з одним добре розмовляти і добре мовчати. І мені його зараз дуже не вистачає, тому що він пішов у свою боротьбу, а я… Бігаю, як квочка по березі, і не знаю, чим бути йому корисною.

Про Петра Порошенка

У 2013 році, десь на початку осені, ми сиділи в ресторані «Егоїст», просто пили каву, і він, тоді просто народний депутат, просив: «Юль, допоможи мені повернутися у велику гру». У нас так завжди було: незважаючи на невелику різницю у віці, він до мене завжди звертався на «ти», а я – на «ви», так мені краще тримати дистанцію. «Не допоможу, Петре Олексійовичу», – сказала тоді я. Він: «Чому?» – «По-перше, я не з цього факультету. Я журналіст, а не піарник». Журналіст – це розвідник, а піарник – контррозвідник. У них різні завдання і психотипи.

Порошенко було однаково, ким бути: головою КМДА, мером Києва, спікером, керівником нашої делегації в ПАРЄ, міністром економіки – усім! Навіть головою Нацбанку – аби повернутися у велику гру.

«Шлях до президентства – це страшна дорога, але саме президентство – набагато страшніше і важче»

Я сказала, що це не моє, – по-перше. «А по-друге, – додала, – я вам не допоможу, оскільки вважаю найнещирішим з політиків, яких знала за всі мої роки в професії». Він обурився: «Чому?!» і у нього, як завжди, «сльоза бринить». Я пояснила – наші стосунки давали мені змогу це сказати. «Тому що ви з дитинства діабетик, а випускаєте найбільшу кількість солодкого в країні». Не всі розуміють, що стоїть за цими словами, але для мене це так. Він промовчав.

Через рік президентства Порошенко мене запросив – це була дуже хитра пастка, він зробив вигляд, що готовий відповісти на всі мої запитання, тому що я мала намір орбіти його намалювати… Потім зрозуміла: орбіт немає, є комета, великий хвіст космічного сміття, а там… Ну хто там? Пасенюк, Григоришин, Кононенко, Медведчук – ось, власне кажучи, і всі орбіти, що там малювати було, в 2015 році?

Словом, Петро Олексійович запросив мене та каже: «Запитуй все, що ти хочеш, на всі запитання відповім!» А я знаю його багато років… Сказала: «Петре Олексійовичу, їхала до вас – і думала, про що вас запитати. У мене до вас немає запитань». Я не хочу слухати неправду. Ну, цього я не казала, тільки про те, що запитань немає. Ну, президента відкачали, все нормально… Тому що аж подих сперло: всім від нього щось потрібно – гроші, посади, інформація, – а мені нічого не треба, я все розумію! Все бачу, все знаю – від медичної карти до офшорних проводок. І не хочу слухати цю брехню.

Про амбіції Гриценка стати президентом

Мені з ним (Гриценком. – Ред.) не страшно, розумієте? І мені так не хотілося відпускати цей стан і віддавати його (з болем у голосі. – Ред.) туди, в холод! «Шлях до президентства – це страшна дорога, але саме президентство – набагато страшніше і важче». Це сотні ухвалених рішень на день. Але я змирилася – добре, нехай комусь теж буде спокійно і не страшно.

Про можливу роль першої леді

Послухайте, я задоволена своїм життям. У мене була улюблена справа, і у мене є кохана людина. Тобто я двокрила істота ніби. Я не хочу бути першою леді, але хочу, щоб у нашій країні з’явилася людина, з якою не страшно іншим жінкам й іноді чоловікам. Тому я готова жертвувати. Хоча є кілька речей, які я могла б просунути в цьому статусі. Не хочу про це говорити, але це важливо для дітей, людей похилого віку: я – як Штірліц, «старі та діти».

Про флірт політиків і консерватизм

Ви знаєте, я вмію зупиняти поглядом. А якщо не зупиню поглядом, то зупиню з ноги. Я взагалі дуже консервативна у стосунках. У мене не було випадкових романів, стосунків, які тривали б менше, ніж чотири роки. За нинішніми мірками, я жахливий консерватор. Безумовно, моменти домагань траплялися, але частіше були дуже гідні чоловіки, які розуміли, коли отримували відмову.

Про дітей

Гліб зараз у Японії. Він студент Токійського університету. Він два курси відучився в університеті Торонто, у нього медаль всесвітньої олімпіади з хімії. А в Токіо набирали групу, яка навчається англійською мовою: п’ять-шість осіб із інших країн, які отримують стипендію університету. Так, Японія – дуже дорога країна, інакше ми не потягнули б ніяк. Нам і з Канадою було важко, незважаючи на те, що на освіту дітей ми завжди гроші відкладали, та й від Сашиних (Разумкова. – Ред.) коштів щось залишилося.

Японія – як інша планета, дуже цікавий виклик. І син зараз це проходить – серед відібраних молодих людей. Це непросто, скажу я вам. Він живе в комірчині під сходами, немов Гаррі Поттер, у крихітній кімнатці. Їздить на велосипеді, завжди мокрий, як хлющ, тому що там сезон дощів. (Усміхається.) Мама, звичайно, переживає, але він молодець, справляється. Ані, молодшій доньці, 14. Вона малює, а ще дружить і лідерствує. Мені здається, що Аня – душа класу. Вона дуже схожа на мене, тільки з Толиною відповідальністю.

Як ви розумієте, це тільки невелика частина інтерв’ю. Повне інтерв’ю триває три години. Решту можна подивитися і послухати
 ТУТ.