Роберт Опаленик: що спільного між журналістами, військовими та нейронами болю

Так, в очікуванні конкурсу «Телетріумф» редактор програми поділився з «Телекритикою» роздумами про те, які виклики зараз стоять перед українськими журналістами, про що не можна говорити сьогодні у ЗМІ, і чому стиль ТСН часто копіюють.

Про трагедію журналістського фаху

Одна з найбільших трагедій в українській журналістиці – це самонеокупність. Я – виходець із Закарпаття і виріс на чужому телебаченні. У нас ставили кімнатну антену і вона ловила два угорських канали, два чеських, два румунських, два польських. Я і зараз їх переглядаю. І можу сказати, що «1+1» часто крутіший за них. Але, наприклад, чеське телебачення (а це країна з 10 мільйонами жителів) має мало не в десять разів більші рекламні бюджети, ніж у 42-мільйонній Україні! Тому незалежні засоби масової інформації – це передусім ті, які можуть самі заробити на своє існування. Тоді репутація, об’єктивність, довіра глядачів і читачів стає твердою валютою. Вірю, «1+1» дійде до самоокупності. Колись ця ниточка приведе нас.

Суспільство не виживе без болю і журналістів

Ми чудово розуміємо, що журналіст для глядача – це не людина, це функція. Ми намагалися показувати нашу «кухню» глядачам, однак рейтинги доводили, що їм це нецікаво. «Убили журналіста» і «вбили військового» – це приблизно одне й те саме. Мовляв, це ваша робота, пішли в журналістику – значить розуміли, що можуть вбити. Це вже функція держави – захистити журналістів. Адже вони – це рецептори і нейрони, які передають сигнали болю. Без журналістики суспільство, не відчуваючи болю, довго не виживе. Як не виживе той, хто без болю влізе в окріп.

Чому іноді краще мовчати

Вдалося б BBC бути відстороненими під час війни, якби, наприклад, напали на їхню країну? Я вірю в об’єктивність, але не вірю, що можна бути в центрі конфлікту і залишатися на 100% об’єктивним. Проте це не означає, що ми брешемо або щось вигадуємо, як це роблять наші східні сусіди. Ми себе часто стримуємо, це теж правда. Деякі речі свідомо не кажемо, але лише тоді, коли немає доказів і підтвердження або коли це може дуже нашкодити. І коли мова заходить про важливі для країни питання, ми дуже зважуємо слова.

Кого не чекають у команді «ТСН. Тиждень»

До нас у команду часто приходять справжні професіонали, класні журналісти, але ми навряд чи будемо співпрацювати з тими, у кого немає такої собі «дитячої зацікавленості». Коли людина «все знає» – складно сказати, що такі люди не стали б у пригоді взагалі, та насправді іноді можна навіть пожертвувати професіоналізмом заради цього вогника в очах. Головний наш секрет у тому, що журналістика має бути як хобі – щоб був повний кайф і щастя. Ось, наприклад, Андрій Цаплієнко – це такий вже метр у журналістиці! Та ви б посиділи з ним, поговорили – він же хлопчисько з розумними очима, йому просто все цікаво! Він нещодавно навіть свій день народження провів на бронекатері, який зараз називають «Вовчою зграєю». Андрій удома майже не буває – він на фронті весь час, день і ніч у окопах. І при цьому продовжує захоплюватися тими людьми, яких знімає. Він не збайдужів, він горить!

Освіта журналіста – суха гілка на професійному дереві

Знаєте, я сам закінчував факультет журналістики, але дуже сумніваюся, що цієї професії треба вчитися п’ять років. На мій погляд, e цьому плані «Могилянка» (Національний університет «Києво-Могилянська академія, – ред.) пішла правильним шляхом. Ти отримуєш якусь конкретну природну або гуманітарну спеціальність, а далі в магістратурі вивчаєш журналістське ремесло. Ось у нас у «Тижні» є філолог Галка Сергєєва, історик Стас Ясинський, економіст Іра Прокоф’єва, майбутній психолог Наталя Ярмола. Думаю, що журналістика як єдина освіта – це така суха гілка на професійному дереві.

Про кар’єрні перспективи в українській журналістиці

На жаль, у нас, на відміну від західної журналістики, можливості внутрішніх кар’єрних сходинок, якими журналісти можуть просуватися, мінімальні. І як правило, досягнувши певного професійного рівня, журналісти вирішують, що їм час ставати редакторами. А коли стаєш редактором, ти ніби втікаєш від журналістики. По суті перестаєш бути публічною особою, яка своїм авторитетом може сприяти вирішенню якихось проблем – починаючи від рівня простого українця і закінчуючи загальнодержавним. Це завдає шкоди професії, багато втрачають глядачі, та й сам журналіст. Ні, редакторська робота теж цікава, але це зовсім інша галузь праці. І вона однаково не повинна бути вершиною кар’єри. Усе це має відбуватися паралельно. Оскільки наша телевізійна служба завжди була лідером ринку, ми й тут що-небудь придумаємо.

Чому не можна скопіювати Аллу Мазур

Ми з нею спілкуємося щодня, до неї приходять люди, п’ють каву, розмовляють і бачать – вона начебто звичайна, проста людина. Та на екрані відбувається якась магія, яку неможливо описати. У мене є, звичайно, певна здогадка, у чому тут справа… Одна з відповідей може полягати в тому, що Алла не грає на екрані. Що їй болить у житті, те їй болить і перед камерою. При цьому їй вдається резонувати на всі зміни і нові технології і залишатися такою ж зрозумілою і шанованою для глядачів. Однак скопіювати повністю Аллу Мазур – абсолютно неможливо.

Про медіаплагіат

Багато що, скажімо чесно, наші конкуренти-союзники перейняли. Спочатку це було у нас – потім у них. Наприклад, «ходіння студією», деякі технологічні рішення. Якщо у нас з’явився співведучий, значить, скоро він з’явиться і на іншому каналі. Але нам навіть приємно, особливо, якщо це роблять колеги, яких ми вважаємо нашими ідеологічними союзниками в тому, що стосується нашої країни (не держави, а країни!), що стосується підходів до різних проблем. Тому що, ніде правди діти – з «Інтером» і «Україною» ми ідеологічно різні.

Що робити, щоб не вигоріти і залишатися професіоналом до кінця

Коли журналістика – твоє захоплення, вигоріти просто неможливо. А коли це лише робота – можна. Якщо чесно, був час, коли ми всі втомилися. Це був період після Майдану. Ми пережили все, що там відбувалося: ми вмирали разом із ними, перемагали разом із ними, голодували, мерзли… І в якийсь момент відбулося певне вигоряння: але не від журналістики, не від професії, а від тієї ситуації. Можна вигоріти від війни, але не від журналістики. Від реальної війни. Уявіть себе на хвилинку на місці Швеця (Сергій Швець, журналіст «ТСН», – ред.), перед яким на Майдані рядами лежать тіла загиблих, а він через клубок у горлі про це говорить! Його звичайно ж «накрило», але вже після появи на екрані. Або ось як із нашим Сашею Загороднім. У зоні АТО куля прошила його колегу. Журналіст помер на його очах – не змогли врятувати… А він умикається. Ось від такого дійсно потрапляєш в якусь емоційну пастку.

Нагадаємо, національний телевізійний конкурс «Телетріумф» запланований на березень 2018 року.