_
_
Фільм знімався досить давно – зйомки почалися в 2014 році. З тих пір ви якось переосмислили ставлення до нього?
Ну, фільм почав зніматися в 2014 році, потім був рік паузи, потім він продовжив зніматися в Австрії. Потім півтора року монтувався. Рік тому я вперше показав його в Роттердамі. А оскільки зйомки почалися в 2014-му, це означає, що працювати над фільмом я почав за рік-півтора до того. Звичайно, за такий відрізок часу змінюється людина, яка робить фільм; змінюється і сам фільм, змінюється досить радикально і його тема, і форма, і структура, і підхід, якісь речі втрачають внутрішню актуальність для автора, на якісь запитання в процесі знаходиться відповідь.
Рік тому в інтерв’ю ви казали, що фільм важкий і особистий для вас, і вам складно його показувати людям, які не хочуть на якісь показані в ньому болючі речі дивитися. Зараз вам простіше?
Зараз простіше, тому що у мене почався – або я почав – якийсь новий етап життя з наступним фільмом. Цей фільм був для мене якоюсь частиною життя – робота над ним, думки, стани, проблеми, – але вона завершена, і завершилася вона якраз після Роттердама.
«Незважаючи на те що «Квадрат» мене вразив і захопив, «Нелюбов» була мені болючіше і ближча»
А про який наступний фільм ви кажете?
Він буде значно відрізнятися від «Січня – березня», як «Січень – березень» відрізнявся від фільму «Хворісукалюди» (режисерський дебют Юрія. – Ред.). Мені хочеться зануритися зовсім у інші речі, по-іншому спробувати попрацювати. Я хочу знімати його в Києві, і частково він буде про Київ. Я хочу, щоб це був незвичний погляд на місто в принципі – не як географічну координату, а як сукупність людей, які погодилися на певні правила співіснування. Чи працює ця форма життя взагалі? Які її проблеми, які проблеми сучасного міського жителя?
Це художній чи документальний фільм?
Художній.
Він поки на стадії концепції?
Поки на стадії пошуку фінансування для того, щоб завершити концепцію і подати її на знімальний бюджет.
_
_
Ви якось розповідали історію про те, як приїхали до Києва і вас мало не намагалися розстріляти на Бориспільській трасі. Мені тоді здалося, що ви взагалі хочете дистанціюватися від місцевих реалій. Чому змінилося ваше ставлення?
Та я не можу сказати, що воно змінилося – або що було таке ставлення. Київ, скажімо так, «пройшов кастинг». У мене була ідея, конструкція, яку можна було застосувати до будь-якого міста – Нью-Йорка, Сан-Пауло… Але з усіх можливих варіантів Київ – найбільш підходяще місце, куди, плюс до всього, мені б дуже хотілося повернутися після часу, проведеного поза ним, з якимось відвиклим від нього поглядом. Я ось сьогодні виявив, що заблукав на Бессарабській площі. (Сміється.)
А взагалі часто буваєте в Києві?
Намагаюся три-чотири рази на рік. Але у мене 2,5-річна дитина, вона росте у Відні, тому складно. Не кажучи вже про роботу.
За українським кіно встигаєте стежити?
Стежу, хоча далеко не все вдається дивитися. В українському кіно багато людей, з якими я продовжую працювати, дружити, тому я в курсі того, хто й що робить.
_
_
Кого б ви своїм австрійським знайомим порадили з українських кінематографістів?
Рому Бондарчука порадив би, Буковського (режисер-документаліст Сергій Буковський. – Ред.), Валика Васяновича.
А з умовного масового кіно?
Ось із масовим українським кінематографом я не особливо перетинаюся.
Я для себе так і не змогла визначити, «Січень – березень» – це все-таки фільм зі школи пострадянської драми чи європейської? Ваші вчителі – вони зі Сходу чи з Заходу?
Я сам ще не визначився, якщо чесно. Та й немає необхідності визначатися. І та, і та – тому що я був і там, і там, продукти однієї епохи і цивілізації і іншої через мене проходили. Це все якось блендериться – і я видаю ось таке кіно. Можливо, якщо я на десять років переїду до Тунісу, то в якогось фільмі будуть дуже яскраво виражені африканські риси. (Сміється.)
_
_
Цікавий збіг – 19 квітня відбудеться прем’єра вашого фільму і паралельно в Україні розпочнеться прокат «Нелюбові». Його теж уже давно показали на фестивалях, теж називали нігілістичним фільмом, як і ваш. Як взагалі ставитеся до Звягінцева?
Я такий щасливий, що його фільм не заборонили в Україні, тому що для мене це один із найпотужніших фільмів Звягінцева і один із найпотужніших фільмів минулого року, а то й більше. Мені було дуже прикро, що він практично нічого не отримав на премії Європейської кіноакадемії, тому що він абсолютно безжалісний. Незважаючи на те що «Квадрат» мене теж вразив і захопив, «Нелюбов» була мені болючішою і ближчою. Напевно, частково це відповідь на ваше попереднє запитання з приводу «пострадянського» і «західноєвропейського».
Наскільки взагалі важко було після переїзду до Австрії вливатися в тамтешнє середовище – не на побутовому рівні, а в плані творчості?
Переїзд я усвідомив постфактум – після кількох, можливо, навіть років. Тому що я туди не переїздив, у мене там просто була робота – багато роботи. І, якщо чесно, робочих контактів, стосунків і інтересів мені настільки вистачало, що можливості й необхідності соціалізуватися або кудись себе інтегрувати абсолютно не виникало.
_
_
Переїхати з України в Австрію і знімати більш «європейське» кіно – це одна річ, а ось займатися комерційними проектами і почати знімати незалежне кіно… Ви раніше працювали в рекламі, на телебаченні?
Так, але це було дуже давно. А потім довелося припинити, тому що були «Хворісукалюди», був Ugly, і стало зовсім не до того.
Взагалі цей комерційний досвід був корисний чи – просто перетерпіти?
Це було ще починаючи з моїх 19-ти до 23-24 років. Мені тоді було цікаво все, що хоча б віддалено і опосередковано пов’язано з кіно. Я спочатку хотів потрапити в кіно. На телек я пішов, тому що хотів навчитися монтажу – чого завгодно і на чому завгодно. Реклама – це інший світ, де можна було підглядати за тим, як відбувається зйомка, як працюють із кадром – це все дико цікаво спочатку. Але в якийсь момент кожен із цих напрямків себе вичерпує. І ти розумієш – усього, що я можу застосувати там, де я хочу це застосовувати, я тут навчився.
Мені пощастило з цими стрибками – з переходом з ТВ на рекламу, з реклами в монтаж кіно. Ну а потім не пощастило і я поїхав знімати документальний фільм. (Сміється.) У Австрії показували «Хворісукалюди», і це забезпечило досить великий набір контактів – людей, які зацікавилися, і з частиною цих людей ми згодом працювали разом.
Как снять семейный фильм ужасов: интервью с режиссером фильма «Тихое место»
«Січень – березень» – це ваша особиста історія, але в сценарії вказано співавтора. Якою була його роль?
Він – один із продюсерів фільму, який пройшов зі мною всі етапи – від якихось сценарних моментів до пошуку локацій, за що я йому дуже вдячний.
А Марія Хофштеттер з’явилася у фільмі завдяки Зайдлю? (Ульріх Зайдль – австрійський режисер, автор кінотрилогії «Рай» і один із продюсерів фільму «Січень – березень». – Ред.)
Ні, якраз таки завдяки співавтору, Клаусу (Пріднігу. – Ред.). Він раніше працював із Зайдлем, працював із [Міхаелем] Главоггером, це була одна тусовка. Через Клауса вже з’явився контакт із Марією, з Вольфгангом (оператор Вольфганг Талер. – Ред.).
Марія відома завдяки дуже характерним ролям – і дуже важко уявити, яка вона людина в житті…
Це взагалі одна з моїх улюблених людей, приклад того, якою має бути людина. Це дуже чутлива, дуже скромна, тепла, проста в спілкуванні та альтруїстична людина, яку абсолютно не зіпсувала певна популярність. По Відню вона катається на велосипеді.
«Після Маліка я увімкнув «Ідіотів» Ларса фон Трієра, абсолютно антиестетичний візуально фільм. Але його перший гарний кадр справляє більше враження, ніж усі кадри Терренса Маліка»
Сцена з нею у човні серед очерету і сцени з полем дуже красномовні, хоча це просто природа, нічого особливо не відбувається. Якщо брати не драматургію, а саме картинку, кого б ви назвали з-поміж своїх учителів?
Мені здається, це змінюється, і в наступному фільмі виглядатиме вже по-іншому. Якусь аналогію можна провести з Терренсом Маліком. Але цікаво, що Маліка я подивився тільки 9 місяців тому, тому що його хтось згадав у рецензії. (Сміється.) Але в нього підхід до зйомки дуже схожий на мій – або у мене на нього. Я розумію, як та чи та сцена була зімпровізована. А в Ugly більшість сцен – це дуже довгі імпровізації.
Але з Терренсом Маліком (це в контексті роздумів про майбутній фільм) є кумедна штука – він шалено красивий, кожен кадр. Дуже чуттєвий, живий, глибокий, але після Маліка захотілося подивитися щось контрастне. І я увімкнув «Ідіотів» Ларса фон Трієра, абсолютно антиестетичний візуально і аудиально фільм – ось цей його «догмівський» принцип. Перші хвилин п’ятнадцять фільму просто боляче слухати і дивитися на ці склейки. А потім з’являється перший гарний кадр і він справляє більше враження, ніж усі кадри Терренса Маліка разом узяті.
Актори, що знімалися у Маліка, розповідають, що він може знімати сцену з ними, потім побачити якусь пташку й скомандувати «знімаємо пташку!». І так завжди. У результаті 80% акторів він нещадно вирізає. Ви теж бачите пташку?
Я дуже залежу від часу, місця і того, в якому стані ми застаємо це місце, тому що скаутинг і затвердження локацій все-таки відбуваються в інший момент, і може минути досить великий проміжок часу. А потім ти приїздиш на цю локацію, а там усе зовсім по-іншому. Я навіть не беру якісь екстремальні варіанти на кшталт шторму, який почався на тому полі край дороги, або снігу, який п’ятнадцять хвилин йшов, – єдиний сніг за весь фільм, який ми чекали півтора місяця щонайменше. Та навіть просто світло.
Через те, що я так уважно ставився до того, що підкаже локація, часто відбувалися речі, схожі на цю пташку Терренса Маліка. Я навіть хотів придумати собі фільм у студії, але мене відрадили. (Сміється.)
«У фільму була лінійна і зрозуміла версія, але вона гірше передавала те, що я хотів цим фільмом сказати»
За рахунок цих полів, пташок і практично повної відсутності діалогів фільм виходить дуже «ембієнтним», і непросто вишикувати його події в один ланцюжок. Якби можна було повернутися до створення фільму, ви б щось змінили?
У нас була лінійна і зрозуміла версія, але вона була менше схожа на той фільм, який вийшов, і вона гірше передавала те, що я хотів цим фільмом сказати, ніж ось ця асоціативна, нелінійна версія.
У фільму відкритий кінець, але яке у нього продовження в вашій уяві? Буде у героїв хепі-енд або щось схоже на нормальне життя?
Якщо чесно, це складне питання. Я не знаю, чи буде у нас хепі-енд – чи можливий він взагалі: у нас, у моїх друзів, моїх батьків і батьків моїх друзів. Чим оманливе кіно – тим, що воно дає відчуття кінця і якогось знака. Відмінність життя в тому, що трапився якийсь прогнозований хепі-енд, а наступної секунди ти переключився на якийсь інший стан, потрапив у іншу ситуацію – хепі-енд залишився в минулому.
Я знаю, що у Ханни після всього цього фізіологічного і стосункового страхіття трапився момент хепі-енду, розуміння чогось. Я знаю, що вона вийшла звідти зовсім іншою людиною. Мені було б цікаво спостерігати за її подальшим життям. Я знаю, що Юра наприкінці фільму перебуває у вкрай похмурій точці своєї подорожі. Точка ця мені дуже знайома – і, як це не дивно, вона може бути дуже продуктивною для його подальшого життя. Ця історія може навчити його любити, зрештою. Щодо персонажа Марії Хофштеттер і мого найулюбленішого персонажа у фільмі, її чоловіка… я думаю, що мені досі шалено подобається фінальна сцена з акордеоном, пасьянсом, м’ясом. У ній дуже багато гумору.
Так, вона якась абсурдно оптимістична.
Мені здається, що у них, незважаючи на весь зовнішній морок їхніх стосунків, усе ще попереду.
Фото – Дарина Дейнеко-Казмірук / Arthouse Traffic
Фільм Юрія Речинського «Січень – березень» у прокаті з 19 квітня.
