5 листопада у кінотеатральний прокат вийшла стрічка «Атлантида» Валентина Васяновича. Світова прем’єра відбулася на 76-му Венеціанському кінофестивалі, де він переміг у секції «Горизонти». Крім цього проєкт має ще чотири Гран-прі, подробиці про всі досягнення стрічки можна почитати за посиланням.
Крім цього Український оскарівський комітет вибрав драму у ролі національного претендента на премію «Оскар» у номінації «Кращий міжнародний художній фільм».
Ми поспілкувалися з художником-постановником фільму Владом Одуденком і дізналися, як відтворювалися окремі сцени драми, у чому естетика фільму і що у владі художника-постановника на знімальному майданчику.
Владе, розкажіть, чим займається у кіно художник-постановник і які у нього основні обов’язки?
У мене є заготовлена відповідь на це запитання: чим менше видно роботу художника-постановника на екрані, тим вона краща. Іноді мене запитують: «А що ти взагалі там робив?» – це найкраща похвала художнику. В «Атлантиді» – майже кожен кадр не обійшовся без роботи артдепартаменту, але багатьом здається, що це були готові локації, як цех на металургійному комбінаті, наприклад, де йде зварювання, пролітають величезні чани з розплавленим металом і т.д.
Кадр із фільму
«Атлантида» – для мене загалом дуже знаковий проєкт. Мало того, що ми з Валиком дружимо (Валентин Васянович – ред.), я працював з усіма його художніми повнометражними картинами. Робота з Валентином відрізняється від інших проєктів, таких як, наприклад, «Захар Беркут», де художник повинен відтворити історичне середовище. Там всім зрозуміло, чим займався художник.
Художник-постановник відповідає за все, що знаходиться у кадрі: за вимикач на стінці, за танк, який проїжджав повз. Усе в кадрі має бути підпорядковано ідеї сцени й тому, яке завдання несе сцена. У випадку з Валентином, він мені довіряє як другу і професіоналу, ми постійно радимося, як вибудувати ту чи іншу композицію. У нас, можна сказати, творчий тандем, оскільки ми один одного розуміємо з пів слова.
На знімальному майданчику
Валик знімає однокадрово, у нього немає монтажних склейок, тобто ми весь час або рухаємося у композиції, або бачимо статичну композицію. Що з одного боку ускладнює завдання, а з іншого – може і трохи спрощує, оскільки немає «вісімок» і повернень. Ми вибудовуємо цільну картину, і тут у мене завдання, щоб у ній не було нічого випадкового. Починаючи від землі: який вигляд вона має, зорана вона або втоптана. Тільки ще небо нам не підпорядковується, і то, часто ми чекаємо потрібної погоди, якщо це натура. Якщо брати інтер’єр: все повинно бути підпорядковане єдиному задуму і не вибиватися за кольором і композицією. Наприклад, колір також дає настрій, тому колір деталей стін і реквізиту не повинен вибиватися із загальної гами. Навіть колір костюмів сюди входить, і я без костюмів не можу вибрати колір стін: наприклад, якщо це лікар білому, то ми вирішуємо, як це повинно бути – біле на білому тлі, біле на сірому, яка графічність ситуації та як рухається актор. Це мільйон вступних, які я фіксую собі.
Я постійно перебуваю в процесі: підготувати інтер’єр, подивитися який вигляд він має у кадрі, шукаю локації, готую й освоюю їх. Аж до того, що мені важливо, який об’єктив буде на камері у конкретній сцені, щоб оцінити, яку ширину кадру ми побачимо. Все це входить у мої обов’язки: стежити за цими аспектами й дотримуватися режисерського задуму.
Кадр із фільму
Чи багато сцен довелося відбудовувати для фільму?
Була сцена на натурі з кордоном, де стіна з Росією, яка будується. У нашому розпорядженні були поле, небо і земля. Все інше, що було видно у кадрі, ми створили, зробивши багатоплановість композиції.
Кадр із фільму
Наприклад, у сцені на заводі у нас був інтер’єр, але ми не змогли потрапити на справжній завод, який займається плавкою сталі. Практично всі, що видно в кадрі – майданчик на якій працюють актори, ми побудували на висоті восьми метрів, включаючи пропливають чани з металом, все парканчики й зварювальні апарати.
Квартиру зі сцени з праскою ми знімали у реальному інтер’єрі в Маріуполі, а потім нам довелося повністю відтворити інтер’єр цієї квартири у Києві, у павільйоні, щоб зняти додаткову сцену у тій же квартирі головного героя.
У таких випадках можуть з’явитися кіноляпи?
Звісно. Я помітив пізніше у нас у фільмі дрібні кіноляпи. Але у Венеції (на Венеціанському кінофестивалі – ред.). їх не помітили, так що чудово.
Якщо у кадр потрапляють недоречні речі, як, наприклад, стаканчик Starbucks у «Грі престолів», за це відповідає художник-постановник?
На таких проєктах як «Гра престолів» працює команда набагато більша. Навіть на тих історичних проєктах, у яких я працював, у мене команда була більшою, ніж в «Атлантиді». Команда зазвичай складається з художника-постановника, асистентів з реквізиту, декораторів. Саме у випадку зі стаканчиком – за цим повинен був стежити реквізитор на майданчику: він стежить за всім, починаючи від того, як лежав килимок, закінчуючи тим, де стояла ваза.
У таких авторських артхаусних проєктах як у Валентина Васяновича з цими речами працювати трохи простіше. Оскільки це не монтажне кіно, у нас немає укрупнень емоцій на деталь, на очі й на обличчя. Ми не граємося в емоцію монтажну, ми створюємо ефект присутності глядача.
Кадр із фільму
Мені у таких проєктах цікавіше працювати, тому що тут не повинна зіграти якась сльоза, що впала на мобільний телефон. Тут повинна бути сцена на 5-10 хвилин, і глядач у якийсь момент втрачає відчуття кадру. Ти весь час спостерігаєш за тим, що відбувається ніби в житті й поступово у це поринаєш. Авторське кіно дозволяє зануритися у чистоту процесу і максимально наблизити до реальності глядача. Моє завдання як художника створити цю окрему реальність, щоб нічого не відвертало від героя. Ця емоція для мене важливіша, ніж експлуатація або маніпуляція у серіалах, де все можна легко змонтувати.
Де складніше працювати – в історичному кіно або проєкті, у якому описуються події наших днів?
Все залежить від жанру. В історичному кіно – найчастіше буде байопік або історична драма. Мені цікаво працювати й там, і там. Якби я працював 20 років у якихось історичних проєктах, я б з глузду з’їхав. Так само було б, якби я знімав одні однокадрові фільми артхаусу.
В історичному кіно ти повністю створюєш картинку. Не можна у Києві взяти й поїхати у магазин за реквізитом. Та й інтер’єру немає, який відповідав би ХІІ століттю. Так було у «Захарі Беркуті».
Кадр із фільму «Захар Беркут»
А в авторських фільмах, неважливо сучасних чи ні, не потрібно створювати все з нуля. «Атлантида» навіть не сучасний фільм. Ми знімали майбутнє. Глядачеві буде знайома фактура у нашому фільмі, адже у провінції лікарні, морги й багато будинків все ще знаходяться у пострадянському стані. 2025 рік ми показували так само як і нині, й показали що, на жаль, нічого не змінилося. Навіть бувало, що я відтворював фактури 20-25-річної давності. Ось такий парадокс. Це був авторський задум. Для мене важливо, щоб фільм витримав потрібну естетику, фактурну і колірну.
Як би ви схарактеризували «Атлантиду»?
Чесний фільм, на жаль. Весь колектив і Васянович дуже б хотіли, щоб у 2025-му вже війни не було. Це було б прекрасне пророцтво.
Ця земля зараз страждає, це факти. Режисер ґрунтувався на тому, що відбувається зараз, що дійсно затоплюються шахти й велика частина води заражена. На жаль, це може бути правдою і фільм застерігає. Це спроба запобігти катастрофі й сказати, щоб люди задумалися. Дуже хотілося б, щоб у цьому плані ми помилилися і земля Донбасу залишилася придатною для життя.
У кінці фільму відчувається величезна надія. У тому, що є люди, які хочуть залишитися і відродити цю землю. Образ Атлантиди – це земля, яку хочеться повернути, хоча і здається, що вона вже втрачена.
Творча група
Які ваші улюблені сцени в «Атлантиді»?
Сцена з праскою. Може бути тому, що вона мені близька втратою. У мене є у житті досвід втрати близьких людей, друзів. Я розумію героя у цій сцені, я це відчув сам.
Навіть на фестивалях до нас підходили й запитували, як ми знімали цю сцену. Оскільки там увімкнені праска, електрика та інше. Все це ми вирішили не голлівудським способом. Але найголовніше, що сцена емоційна.
Також мені дуже подобається візуально фінальна сцена, де герої виходять на дах. Ось це поєднання пропорції маленької людини з гігантським заводом, що не перемогти. Її знімали о 4-5 ранку у Маріуполі, і всю атмосферу створили тисячі ворон, які пролітали небом. І знову-таки – птиці начебто подарували надію, але це ворони. Вийшов двоякий сенс.
Також подобається сцена кохання в машині. Ми для неї побудували кузов машини у павільйоні. Сцена складається з двох кадрів, це єдина склейка у фільмі, яку режисер вміло приховав. Взагалі, я люблю всі сцени фільму.
Дехто використовує референси у своїх фільмах або надихається іншими проєктами. Чи були у вас референси або відсилання?
Природно, ми постійно обговорюємо і згадуємо якісь фільми й розмірковуємо, як там були відзняті окремі сцени. Валентин Васянович ставив перед собою завдання придумати нові сцени й нові рішення. Ось, наприклад, сцена кохання, такі є майже у кожному фільмі. Валентин довго думав над тим, як персонажів поставити у ці умови, як вони познайомилися, як існували й що між ними відбувалося. У нашому випадку герої познайомилися через померлих людей: він везе воду, щоб врятувати людей, а вона відкопує мертвих. Де б вони зійшлися? Можна було зробити й вдома у героя таку сцену, але у нас вийшло незвично й унікально.
Референси існують. Один із фільмів, на які орієнтувалися – це «Безмовний світ» режисера Карлоса Рейгадаса (2007 рік). Настрій і темпоритм цього фільму ми тримали у голові.
Ви також працюєте з Валентином Васяновичем над його новим проєктом «Відблиск». Розкажіть про нього.
Фільм знаходиться у стадії виробництва, ми вже багато відзняли. Я займаюся цим фільмом вже понад рік, спілкуюся з Валентином, обумовлюючи кожну дрібницю, кожну локацію і сцену. Днями ми відправили невеликий тизер на Міжнародний кінофестиваль у «Ліз Арк» / Les Arcs Film Festival.
Тизер зазвичай у Валентина складається зі склейки кількох сцен.
Проєкт цікавий, адже це новий виклик. «Відблиск» – це спосіб сказати про наболіле, при цьому не повторюючись з «Атлантидою».
“Відблиск”
На мій погляд, Валентин пропускає фільми через себе. І цей фільм більше про автора. А я як художник намагаюся у проєкті знайти щось для себе: там є відносини батька і доньки, друзів і складні життєві ситуації. Адже бувають такі моменти, у яких ти не знаєш, як вчинити: бути чесним або думати про те, як це позначиться на близьких.
Наразі я займаюся тільки цим проєктом. У нас вже знайдені майже всі локації для нього. Ми також будуємо для нього дуже велику складну локацію, навіть більших масштабів, ніж у «Атлантиді». Ця сцена має тривати 20 хвилин.
Скільки зазвичай триває робота над одним проєктом?
Художник-постановник входить у проєкт з підготовчого періоду і залишається на знімальному. Також потім є постпродакшен, який може тривати ще рік, але художники-постановники у ньому не беруть участь. Однак я беру участь у ньому лише у фільмах Валентина Васяновича. Оскільки ми дружимо, я радий чимось допомогти на цьому етапі й підказати якусь склейку або побачити технічну проблему.
З Валентином Васяновичем
Були випадки, що в один рік у мене було і три повних метри. Однак комфортний варіант – це коли всьому артдепартаменту дають час освоїться й підібрати локації у спокійному режимі. Адже чим більше часу можна приділити на підготовку, тим краще. Валентин напевно єдиний режисер, у якого є репетиції сцен на локаціях і в декораціях. Мені здається, що деякі українські фільми не отримують успіх, тому що немає можливості добре підготуватися, і від цього втрачається якість.
Читайте также:
«Атлантида» Валентина Васяновича откроет фестиваль «Киноко»
Випалена земля – рецензія на фільм «Атлантида»
«Атлантида» Валентина Васяновича представить Україну на «Оскарі»
Вышел официальный трейлер драмы «Атлантида» Валентина Васяновича
Фото: Limelite
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
