За декілька тижнів, 3 травня, в Україні вже вчетверте оберуть найкращих у галузі кінематографу. Вперше в історії церемонія нагородження Національної кінопремії «Золота Дзиґа» буде проходити онлайн. Втім, і в такому форматі всі лауреати отримають заслужені нагороди. Ми дізналися у кінокритиків Алекса Малишенка та Анни Дацюк, хто з цьогорічних номінантів у категорії «Найкращий фільм» має найбільше шансів отримати премію «Золота Дзиґа».
«Вулкан»
«Вулкан» – це перший ігровий фільм режисера Романа Бондарчука. Він відомий своїми документальними фільмами, на кшталт стрічки «Українські шерифи» 2015 року, яка була висунута Україною на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою. «Вулкан» вперше побачили глядачі Міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах 2018 року у конкурсній програмі «На схід від Заходу». У центрі сюжету – перекладач ОБСЄ Лукас. За певних обставин він опиняється у місті Берислав на Херсонщині. Там герой зупиняється пожити у дяді Вови та його дочки Марушки. Життя з ними відкриває хлопцю абсолютно інший всесвіт.
Алекс Малишенко: «Український письменник Майк Йогансен у тридцятих роках видав «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». У повісті він зробив головними дійовими особами пейзажі степу, а герої-люди виконували швидше роль декорацій. Те, що Йогансен вчинив зі степами Харківщини, повторив Роман Бондарчук з краєвидами Херсонщини. Щоправда, на відміну від письменника, не зменшив значення людей.
«Вулкан» ще з моменту української прем’єри в рамках ОМКФ завоював прихильність критиків. Та мені здається, що час зіграв не на користь фільму: відкладений вихід (спочатку «Вулкан» мав вийти у прокат у жовтні 2018 року) кидає картину в битву з глядацькими фаворитами — «Додому» та «Мої думки тихі». Обидва конкуренти протиставляють споглядальності «Вулкану» емоційність — сильнішу зброю для переважної більшості глядачів. Питання лише у тому чи підвладні їй кіноакадеміки».
Анна Дацюк: ««Вулкан» Романа Бондарчука – це кафкіанська комедія й український сюрреалізм, гротеск у дусі Кустуріци та трагізм національного масштабу. При цьому у картині повсякчас відчуваються відголоси документалістики – рідної стихії для режисера. Попри заманливу картину «Вулкану» бракує сильних акторських робіт як від головних осіб, так і від другорядних. Втім, такий недолік компенсується запаморочливим фільмуванням та майстерно освоєним простором у кадрі. До того ж «Вулкан» не був би таким унікальним, якби не байки та історії Херсонщини, більшість з яких тут (якщо не всі) мають реальний бекграунд. Це впевнений ігровий дебют Бондарчука, який поставив режисера на мапу перспективних постановок нового художнього українського кіно».
«Додому»
Драма «Додому», світова прем’єра якої відбулась у секції «Особливий погляд» 72 Каннського кінофестивалю є дебютною повнометражною роботою режисера Нарімана Алієва. Після цього стрічка завоювала головну нагороду Одеського міжнародного кінофестивалю — Гран-Прі. Глядачів підкорила щемлива історія батька й сина. За сюжетом у кримського татарина Мустафи помирає первісток. Він приїжджає до Києва, де живе молодший син, аби разом з ним забрати тіло старшого і поховати на батьківщині у Криму згідно з мусульманськими традиціями.
Алекс Малишенко: ««Додому» — лідер за кількістю номінацій та один із найбільш імовірних фаворитів кіноакадеміків. Це стало б логічним завершенням шляху, який уже пройшов фільм: від прем’єри у Каннах до довгого списку «Оскара».
Мені здається, що фільм бачили вже всі. Але про всяк випадок нагадую, що тут і гарна акторська гра, і потужна драма, і хороший сценарій з емоційним фіналом та чудова операторська робота. Нечасто в українському кіно побачиш таку природну суміш особистого та політичного та ще рідше почуєш з екрана кримськотатарську мову».
Анна Дацюк: «Для мене «Додому» – певно найкращий український фільм року. Це про батьківство і дорослішання, це історія національної ідентичності та культурологічний коментар про корінних мешканців Криму. На користь «Додому» говорить хороша операторська робота Антона Фурси та відчутний режисерський почерк Алієва, який вочевидь викристалізувався ще на «кримській трилогії» короткометражок «Повернутись зі світанком», «Тебе кохаю» та «Без тебе». «Додому» зачіпає питання прірви між поколіннями, вірності традиції та суперечливості патріархального устою. Це до того ж своєрідна гірка ініціація для головного героя-підлітка та сильний геополітичний меседж без спекулювання на темі військового конфлікту».
«Мої думки тихі»
Комедія «Мої думки тихі» – дебют у повному метрі Антоніо Лукіча. Стрічка отримала спеціальну нагороду від журі кінофестивалю у Карлових Варах, а також фільм побачили глядачі Чехії, Іраку, Молдови, України, Люксембургу, Польщі, Білорусі, Південної Кореї, Австрії, Ірландії та Німеччини.
Зазнавши безліч невдач, молодий звукорежисер-фрілансер Вадим може розпочати все заново, якщо виконає завдання для канадської компанії. Йому потрібно записати голоси закарпатських тварин. Це дозволить йому залишити Україну та перебратись до Канади. Однак все виявляється набагато складніше, коли головним супутником у новій роботі виявляється найменш підхожа для цього людина – мама Вадима.
Алекс Малишенко: «Фільм «Мої думки тихі» довів, що українська авторська комедія може бути цікавою глядачу. Навіть, якщо її гумор «не для всіх». Навіть, якщо там немає сто тисяч зірок, а є лише Ірма Вітовська (яка одна варта всіх ста тисяч). Навіть, якщо дія відбувається на теренах «невідомого» для українського кіно Закарпаття.
Попередникам стрічки «Мої думки тихі» у цьому жанрі, фільмам «Припутні» і «Герой мого часу», не пощастило вибороти головний приз кінопремії. Та цьогоріч все може змінитися: завдяки своїй емоційності картина має непогані шанси на перемогу».
Анна Дацюк: «Ще один впевнений претендент на український фільм року, і це комедія! Ба більше, – розумна комедія, яка не послуговується туалетним чи сороміцьким гумором. Записи звуків українських тварин тут, звісно, не ключові, хоч і є дійсно оригінальними. Бо, перш за все, це про непрості стосунки сина та матері. У Лукіча хороше розуміння комедійного ритму, він вміло обігрує рагулізм без зверхності, властивої авторам подібних комедій. Монтаж та музичне оформлення забезпечують стрічці хороший іронічний тон, але головним надбанням «Моїх думок» стає неймовірна Ірма Вітовська, яка виконала роль мами головного героя. Хоча, правильніше буде сказати, що Вітовська зіграла маму буквального кожного українця-міленіала».
«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»
У головну номінацію на кінопремію потрапив дебют у документальному повному метрі. Це стрічка співзасновниці Міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86» у Славутичі Надії Парфан. Власне, для авторки це особиста історія, оскільки дідусь Надії був першим директором та засновником Івано-Франківськтеплокомуненерго, і там досі працює її мама. Головний герой – Іван Васильович. Чоловік багато років очолює профспілку комунального підприємства Івано-Франківськтеплокомуненерго і керує хором. Тут співають усі: ремонтники, диспетчери, слюсарі, бухгалтери. Але опалювальний сезон коригує графік репетицій. Трудовий колектив намагається полагодити застарілі комунікації, поки розгнівані споживачі штурмують гарячу лінію.
Алекс Малишенко: «У Надії Парфан вийшла щира оповідь про комунальників, бездіяльні профспілки і колапс комунальної системи, яка візуально відсилає нас до серіалу «Чорнобиль». Кіно добре показало себе у прокаті (як для документалістики) і навіть було продане на японське телебачення.
«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» — перший документальний фільм, який змагається за головну нагороду «Золотої Дзиґи». Його номінація — це вже прецедент, і наразі не зовсім зрозуміло, які у стрічки шанси на перемогу у секції «Найкращий фільм». Але є вірогідність, що картина стане найкращим документальним фільмом кінопремії».
Анна Дацюк: «У фільмі Надії Парфан одна з найкращих співдружностей звукового та відеоряду. Тут співає не лише хор, а й труби з котлами, які перегукуються із дзвінками стаціонарних телефонів. При цьому у «Співає Івано-франківськтеплокомуненерго» вистачає теплоти – авторка щиро зацікавлена своїми персонажами – видно, що історія особиста і для самої режисерки. Є тут і улюблена для Парфан тема урбаністики, яка втілюється у печальному зображенні неефективності та застарілості інфраструктури, змінити яку доволі складно. Натомість у Парфан виходить людяний портрет системи, комунальники вже ніколи не будуть такими архетипними неробами, якими ми їх вважали до появи фільму «Співає Івано-франківськтеплокомуненерго»».
Фото: pexels
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
