✍8 журналістських розслідувань, які вплинули на історію незалежної України

Після Революції Гідності в жанрі журналістських розслідувань сталася криза. «Незважаючи на те що сьогодні практично на кожному телеканалі є програма власних журналістських розслідувань, а роль детектива хоче приміряти на себе кожен журналіст, якість текстів на тлі такої популярності впала в рази», – вважає журналіст програми «Наші гроші з Денисом Бігусом» Максим Опанасенко.

Річ утім, що до подій Євромайдану серед журналістів був чіткий розподіл на опозиційних і проурядових, чого фактично немає сьогодні. Така політична обстановка тільки провокує чиновників і депутатів підкуповувати журналістів для відбілювання своєї репутації, уточнює Опанасенко.

Не на руку розслідувачам грає і АТО, через яку на багатьох документах Нацгвардії, СБУ, МВС, Міністерстві оборони з’явився гриф «цілком таємно». Крім того, багато читачів і глядачів стали розчаровуватися в жанрі розслідувань, про що свідчать соціальні мережі. Причина цього, на думку експертів, в тому, що багато текстів і документальних фільмів, що висвітлюють події останніх років, як, наприклад, вбивства журналістів Олеся Бузини і Павла Шеремета та розстріли на Майдані, не привели ні до якого результату.

Водночас журналісти впевнені, що навіть за таких, на перший погляд, невтішних тенденцій ще рано ставити хрест на журналістських розслідуваннях в Україні. Досягненням Революції Гідності можна сміливо назвати відкритий доступ до різних реєстрів, від фінансових декларацій українських політиків до відкритих тендерів. Усе інше – справа часу і досвіду.

До Дня журналіста в Україні «Телекритика» вирішила попорпатися в архівах і згадати найрезонансніші журналістські розслідування.

«Вечірній Київ», автор: Виталій Карпенко

Головною темою журналістських розслідувань 90-х років були зв’язки між бандитськими кланами, «випадкові» вуличні вбивства і перші витоки «донецької мафії». 8 лютого 1996 року на сторінках газети «Вечірній Київ» виходить матеріал тодішнього головного редактора газети Віталія Карпенка під назвою «Державний переворот». Вже наступного дня після виходу газети про це журналістське розслідування говорила вся столиця. Ще б пак, адже чи не вперше преса звернула увагу читачів на військову реформу, яку в той час активно лобіював тодішній міністр оборони Валерій Шмаров.

Де-факто, як удалося з’ясувати Віталію Карпенку, замість посилення Збройних сил України, міністерство нелегітимно мало намір ліквідувати округи, які залишилися після Радянського Союзу. Це рішення призвело б до порушення зв’язків із Генеральним штабом і повної втрати управління військами централізовано.

Але найголовніше – пропонувалося будувати армію за регіональним принципом, перевівши її на фінансування місцевими бюджетами. Іншими словами, за планом Шмарова, на Донбасі та Галичині планувалося створити власні армії, які б підпорядковувалася тільки місцевій владі.

Відразу після виходу матеріалу міністр оборони подав на газету в суд за наклеп. Як подейкують сьогодні журналісти, якби «Вечірній Київ» тоді не вів стенограму судових засідань, швидше за все суддя б повністю стала на бік міністра. Позов Шмарова був задоволений частково. Суд зобов’язав редакцію спростувати наведені в газеті факти і компенсувати завдану міністру моральну шкоду в розмірі 315 мільйонів купонокарбованців (3150 гривень).

Урезультаті редакція «Вечірнього Києва» спростування даних не дала, позивачу нічого не заплатила, а він, до речі, навіть і не наполягав. Відразу ж після судового процесу, 8 липня 1996 року, Шмаров подав у відставку за власним бажанням.

Віталію Карпенкові сьогодні 77 років. В останні роки колишній головний редактор «Вечірнього Києва» пише книжки.

Розслідування Георгія Гонгадзе

«Ваш покірний слуга ходить коридорами Верховної Ради» – ці слова можна було досить часто зустріти в матеріалах Георгія Гонгадзе. Про журналіста і засновника видання «Українська правда» сьогодні знають всі. Передусім як про жертву політичного вбивства, скоєного у 2000 році, чорні діри якого журналісти з усього світу розслідують досі.

Чим молодий журналіст так дошкуляв тодішній владі? Ресурс «Українська правда» Георгій Гонгадзе створив разом із Оленою Притулою наступного дня після другого Всеукраїнського референдуму, який був покликаний збільшити повноваження тодішнього президента Леоніда Кучми. У журналістських матеріалах кінця 1999-го і початку 2000-го Гонгадзе не раз вказував на те, що хоча де-юре Україна парламентсько-президентська республіка, де-факто вся влада в країні міцно затиснута в руках однієї людини – президента Леоніда Кучми.

У цей період Гонгадзе активно бере участь у політичних ток-шоу, працює над низкою журналістських розслідувань, які розкривають, як Леонід Кучма «протягав» у політику своїх, ігнорував реформування країни та наживався на зовнішній політиці. У липні 2000 року журналіст звернувся в Генпрокуратуру зі скаргою на стеження за ним невідомих осіб. 16 вересня 2000 року Георгій зник. Розслідування Гонгадзе на тривалий час підірвуть довіру більшості до тодішньої влади і стануть причиною ряду антиурядових мітингів у 2000-2001 рр., які сьогодні пам’ятають як кампанію «Україна без Кучми».

Ознайомитися з онлайн-версією статей Гонгадземожнатут.

Газета «Сьогодні»

1 серпня 2002 року на сторінках газети «Сегодня» виходить журналістське розслідування під назвою «Перевертні». Цим словом редакція газети назвала членів банди, яка викрадала і вбивала людей, а керував нею екс-працівник Управління з боротьби з організованою злочинністю підполковник Ігор Гончаров. У той час журналістам вдалося розкрити деталі деяких вбивств – від пересічних громадян до регіональних політиків – і зв’язати їх з діяльністю Міністерства внутрішніх справ.

Незабаром після публікації розслідування справу «перевертнів» пообіцяв узяти під контроль тодішній президент Леонід Кучма. Не дрімали й ЗМІ, які вперто продовжували стежити за діяльністю підполковника Гончарова. Тільки в 2005 році «справу перевертнів» передали до суду. Під час судових слухань було доведено, що банда Гончарова мала причетність до 13 вбивств і понад 70 злочинів. Усі члени банди в результаті були заарештовані.

«Українська правда», автор: Сергій Лещенко

У 2005 році молодий журналіст, а нині депутат Верховної ради Сергій Лещенко публікує на ресурсі «Українська правда» своє перше резонансне журналістське розслідування. «Син Бога» – цикл статей, які зробили першу спробу розкрити капітали тодішнього президента Віктора Ющенка на прикладі безтурботного життя його сина Андрія. «Синові Бога» дозволялося перекривати дорогу, паркуватися в недозволених місцях і всіляко порушувати правила дорожнього руху. Як вдалося дізнатися Сергієві Лещенку, 22-річний син президента володів машиною преміум-класу BMW M6, яка на той час коштувала 133 тисячі євро.

Газета «Сьогодні»

Тоді про «космічні» плани тодішнього мера Києва Леоніда Черновецького писали, напевно, всі ЗМІ. Одним із них стала ідея-фікс глави міста побудувати «найкращі будинки» для пенсіонерів. Де-факто такі комплекси повинні були бути схожими на американські будинки престарілих. Але Леонід Черновецький вирішив додати до проекту кілька штрихів особисто від себе. Згідно із задумом мера, «Найкращий будинок»мав дати «можливість самотнім стареньким кожного дня їсти ікру, ананаси, банани і [отримувати] хороше медобслуговування»

У подібній ілюзії оази засумнівалися журналісти газети «Сьогодні». Під час низки розслідувань вдалося з’ясувати, що за «рай для людей похилого віку» пенсіонери зобов’язуються передати в користування місту своє житло, яке б мерія здавала в оренду. А виручені кошти пішли б на утримання стареньких і людей похилого віку. При цьому право власності на нерухомість залишалося б за пенсіонерами.

Урезультаті опинитися в «Найкращому домі» захотіли одиниці. Як писали в газеті «Сьогодні», ні ікри, ні ананасів у будинках для людей похилого віку журналісти не знайшли. Не знайшли також і комфортабельних умов для життя – замість нових будівель «Найкращі будинки» розташовувалися в старих стінах пансіонатів для ветеранів війни. Та й родичі скаржилися, що проживання в «раю» обходилося від тисячі гривень на місяць. У 2010 році проект «Найкращий будинок» закрили через нерентабельність.

Газета «Сьогодні», автор: Олександр Корчинський

Ще одне розслідування газети «Сьогодні» вийшло 23 квітня 2009 року. Тема шокувала – «Під Києвом орудує другий Чикатило». Автор матеріалу, заслужений журналіст України Олександр Корчинський підходив до справи про серійного вбивцю здалеку. Так, ще з 2007 року в Київській області за схожих обставинах було вбито п’ятьох жінок. Побувавши на місцях злочинів і поговоривши з близькими і рідними убитих, Корчинський дійшов висновку, що швидше за все йдеться про одного серійного вбивцю. На думку однієї жертв, якій вдалося вижити, ґвалтівник і вбивцю схожий на американського співака Елвіса Преслі, після чого в ЗМІ маніяка і охрестили Елвісом.

Розслідування «Під Києвом орудує другий Чикатило» містило детальний опис можливого серійного вбивці, його стиль і «почерк», що викликало чималий резонанс серед місцевих жителів. Після статті Корчинського справою «Елвіса» зайнялася поліція, тоді ще міліція. Уже наступного місяця насильника впіймали, ним виявився столяр із Боярки Юрій Кузьменко. За 14 доведених убивств суд засудив його до довічного ув’язнення.

«Дзеркало тижня», автори: Юрій Ніколов, Олексій Шалайський

У 2011 році журналісти «Дзеркала тижня» Юрій Ніколов та Олексій Шалайський розкрили дані про закупівлю морської бурової установки у посередника за ціною, у кілька разів більшу за номінальну. Керував тодішніми тендерами міністр енергетики і вугільної промисловості Юрій Бойко. На думку журналістів, саме він був причетний до сумнівної угоди. За кілька днів після публікації міністр назвав статтю «заказухою».

Журналісти подали в суд на чиновника за його висловлювання, але процес програли. Мало того: судові тяжби у справі «вишок для Бойка» ведуться досьогодні. У 2012 році Юрій Бойко залишив посаду міністра енергетики та вугільної промисловості, обійнявши посаду віце-прем’єр-міністра України. Нині Юрій Бойко є членом «Опозиційного блоку».

«Українська правда», автор: Сергій Лещенко