Українські журналісти, які вижили у Північній Кореї

Четверо українських журналістів знають про цю країну не з чуток. Андрій Манчук, Марія Зубарєва, Віталій Кулик і Євген Лауер, побувавши в КНДР, відверто розповіли про «техніку виживання», правилах безпеки та ризики. Словом, про все, що потрібно знати, якщо не хочеш повторити долю американського студента. Природно, цієї історії в бесіді з нами журналісти торкнулися теж. Тут вони одностайні: на їхню думку, ця трагедія – чистої води політика.

Андрій Манчук,

журналіст:

«Щоб мати в КНДР проблеми, потрібно демонструвати ворожість»

– За моїм спостереженням, Пхеньян – одне з найбезпечніших міст світу. Ми гуляли там не тільки з супроводжуючими, а й без них – вранці і вечорами, у вільний час від основної програми. На щастя, я був з людьми, які раніше відвідували КНДР, але мені складно уявити, що там може статися поганого. Місцеві, особливо молодь, дивляться на тебе з цікавістю, кілька разів намагалися поспілкуватися різними мовами. Міліція до нас не підходила – думаю, тому що ми ходили по центральних районах міста і у них було розуміння, що випадкових іноземців тут бути не може. Раз ходять – значить, так треба. Більш того, разом з одним відомим київським радіожурналістом ми кілька разів заглядали до вуличного ательє, де він встиг справити собі за час перебування в Пхеньяні колоритний френч місцевого зразка.

Гдаю, щоб мати там якісь проблеми, потрібно демонструвати ворожість – політичну або ідеологічну, наприклад. Допускаю, що ставлення до громадян США може бути іншим: там багато пам’ятних місць, пов’язаних з боротьбою проти армії США в ході корейської війни, розвідувальне судно «Пуебло», яке захопили вже пізніше і зробили з нього музей. Українці ж розглядаються в КНДР досить позитивно – як один з народів колишнього СРСР, ставлення до якого залишається позитивним не тільки на офіційному, але й на побутовому, культурному рівні.

Віталій Кулик,

політолог і журналіст:

«У разі неприємностей в КНДР вам ніхто не допоможе»

– Всі чотири рази, що я бував в Пхеньяні (в 2007-му, 2008-му, 2009 і 2010-му роках), не було ніяких небезпечних інцидентів. Особисто я і мої друзі, які їздили зі мною, теж в основному не потрапляли в небезпечні ситуації в КНДР.

Я не їздив до Північної Кореї як журналіст. Це були експертні заходи щодо вивчення корейського конфлікту, врегулювання та особливостей політичної системи КНДР.

Єдиний маленький інцидент на моїй пам’яті трапився з російською журналісткою Ольгою Сагаревою, яка була в нашій групі під час одного з перших моїх візитів до Пхеньяну. Відставши від групи і від супроводжуючого, вона сфотографувала міліцейський відділок. Її затримали, після невеликого розгляду (поліцейські не володіли мовами) від неї зажадали видалити фотографію, що вона і зробила. Наслідок – м’який доган від супроводжуючого і все. Ну і потім нам натякнули, що пані Сагарева більше не є бажаним гостем в КНДР.

Взагалі іноземні журналісти в КНДР – небажані гості, і це потрібно розуміти. Пхеньян багато разів обпалювався із запрошенням різних телегруп, окремих журналістів і так далі. Для них створювалася райдужна картинка, очікувався лояльний сюжет (фільм), а на виході з’являвся продукт в стилі хард-кор. Адже сьогодні в інформаційному просторі багато міфів про КНДР, і найбільш продаваним в медіа виявляється підтвердження цих міфів.

Що потрібно знати, перебуваючи в цій країні? По-перше, коли ви прямуєте до закритої від зовнішнього світу держави, та ще й зі специфічним політичним режимом – до Північної Кореї, то необхідно приймати її правила гри. Є обмеження для іноземців – їх дотримуватися. По-друге, у разі неприємностей вам ніхто не допоможе. Навіть втручання дипломатів (посольства України в Пхеньяні немає) не гарантують ніякого захисту, а може тільки погіршити справу. Ви туди їдете на свій страх і ризик. Там нема до кого апелювати і ваші права можна залишати на кордоні КНДР.

Практичні рекомендації: не фотографувати відкрито військових і військові об’єкти, в Пхеньяні не намагатися проникнути в «закрите місто» (місце знаходження адміністративних і урядових будівель і будинків проживання еліти), не демонструвати зневагу до символів КНДР, ні в якому разі не намагатися змусити супроводжуючого відверто розповідати про проблеми КНДР, не критикувати вождів, особливо в номері свого готелю. А також систематично не тікати від супроводжуючого співробітника (коли я приїхав втретє до країни, наприклад, мені дозволили самостійно гуляти по Пхеньяну).

Якщо ви – гість КНДР на будь-якому заході, у вас навряд чи виникнуть проблеми. Якщо ж ви приїхали як турист або намагаєтеся вчитися або працювати в Північній Кореї, з вас більше вимог, тому що немає відповідального за вашу присутність в країні. І неприємності бувають саме у такого роду людей. Північні корейці – досить закрита нація, вони живуть мікрокомунами, де існує контроль над особистим часом людини (обов’язкова участь в громадських заходах, суботниках і таке інше), є правила розпорядку в побуті (наприклад, участь в політінформаціях квартальних комітетів), є й перевірки лояльності (доноси). Якщо ви захотіли зануритися в цей світ, отримати експірієнс, то це можна зробити. Я бачив людей з колишнього СРСР, які ризикнули вчитися в Пхеньянському університеті і навіть вести блоги на ЖЖ про життя в КНДР (максимально лояльні). Деякі перейнялися атмосферою і відчувають себе там цілком в своїй тарілці. Але це притаманне не всім. Як тільки ви виходите за рамки лояльності і намагаєтеся «качати права» або вимагати «справедливості» (у вашому розумінні), вас тут же репресують. І добре, якщо вишлють, а може бути і набагато гірше.

Я не вірю в офіційно оприлюднену версію інциденту з американським студентом. Викрадення плаката – це ні про що. Хоча я не раджу їх викрадати, адже більшість пропагандистських плакатів можна купити легально в художній галереї корейської армії. Ймовірно, історія з американцем-студентом, як кілька років тому – з двома студентками-американками корейського походження, які нібито намагаються організувати коридор для біженців на кордоні з Китаєм, – це відображення деяких геополітичних процесів на Корейському півострові.

Пхеньян має непрості відносини з США, вони й досі не підписали мирний договір. Формально з 1953 року між ними війна. Є в моїй практиці один цікавий випадок, який показує рівень побутового сприйняття американців в північнокорейському суспільстві. До нас, двох білих чоловіків в Пхеньяні, підійшла пара корейців з дитиною п’яти років. І на зауваження батьків: «Що потрібно сказати дядькам» – дитина випалила: «Здрастуйте, прокляті американські імперіалісти!» Ось такий штамп. Історія нещасного американця – це однозначно політика.

Марія Зубарєва,

журналіст:

«В десяти метрах від мене завжди йшла людина – співробітник служби безпеки»

– Я жила і працювала в Північній Кореї (не журналістом, а викладачем) три роки (1992–1995), а потім ще приїжджала на початку 2000-х.

Щодо небезпечних ситуацій скажу так: є внутрішні підвалини країни, а приїжджаючи туди, потрібно жити за її законами. Тільки тоді в Північній Кореї абсолютно безпечно для туристів і журналістів. З будь-яким іноземцем ходять супроводжуючі. Скажімо, в десяти метрах від мене завжди йшла людина – співробітник служби безпеки. Вдома наші розмови прослуховувалися. Я пам’ятаю, в Пхеньяні давали воду вранці і ввечері. Ось я говорю голосно: «Дайте воду!» – і раз, пішла вода!

Але за три роки я до цього звикла. Зате абсолютно безпечно. Можна в будь-який час доби ходити по місту – і з тобою нічого не станеться.

Щоправда, одного разу у мене була ситуація, коли я злякалася. Я вийшла з дому дуже красиво одягненою: коротка біла спідниця, коротка майка, туфлі на підборах і капелюх. Зовні я разюче відрізнялася від місцевих. Бачу – чорний «мерседес» їде по іншій стороні вулиці, розгортається і під’їжджає до мене. Довелося швидко забігти в готель, де був магазин для іноземців. Мені здалося, що в машині сидів чоловік, дуже схожий на Кім Чен Іра. Може, він хотів зі мною познайомитися. Але мені стало не по собі.

Потім я приїхала до Північної Кореї через десять років – на фестиваль «Квітнева весна», який проходить щороку і приурочений до дня народження Кім Ір Сена. Мало що змінилося, але стало трохи демократичніше. Навіть, я пам’ятаю, працювали ресторанчики.

Що стосується загиблого студента, він американець, і повинен був розуміти, що не може порушувати правил техніки безпеки. Але він їх порушив. І гадаю, оскільки він американець, до нього була більш пильна увага. На жаль, він їм дав козир в руки. Вважаю, це чиста політика, нюанси відносин між країнами.

Євген Лауер,

журналіст і аналітик:

«Якщо багато розмовляєш в критичному руслі, є шанс не отримати виїзну візу з Північної Кореї»

– У Північній Кореї я був вісім років тому (Пхеньян плюс околиці). Цікаво було подивитися, ось і поїхав. Небезпека для іноземного туриста в Пхеньяні – постійно присутнє явище. Адже є ціла низка правил, яких необхідно дотримуватися, інакше все може закінчитися дуже сумно. Самостійні прогулянки по Пхеньяну були категорично заборонені. Заходити в місцеві магазини теж не можна. В готелі є спеціальні магазини для іноземців з божевільними цінами. Ні в якому разі не можна відкрито робити зауваження, критичні висловлюватися з приводу того, що відбувається в Північній Кореї. Супроводжуючі співробітники держбезпеки (нібито гіди) чітко вловлювали наші слова та інтонації.

До речі, в Північній Кореї цікава система: для того щоб в’їхати, потрібна віза, щоб виїхати – теж. І якщо ти багато розмовляєш в критичному руслі, є шанс не отримати виїзну візу і відправитися на виховні роботи, де тебе навчать любить партію уряду Північної Кореї.

Я пам’ятаю, ми були в мавзолеї Кім Ір Сена. Нам там розповідали, що в момент його смерті всі птахи впали на землю, а робітничий клас плакав кривавими сльозами. Сміятися не можна. Засмієшся – і відразу підеш на перевиховання.

Пхеньян – дуже чисте місто, в усякому разі центр, де ми жили. Але, що дивно, на вулицях немає старих, інвалідів, хворих. Світло ввечері вмикається як по команді, усюди енергозберігаючі лампочки денного світла. Обстановка гнітюча.

З алкоголю у них є дешева горілка, гидотна, і місцеве пиво, теж моторошне. І ми користувалися тим, що наш гід був небайдужий до алкоголю. У нас було з собою кілька пляшок віскі з пекінського Duty-Free – ми його пригощали. Ще «розмінна валюта» – сигарети Marlboro. Дав сигарети – і мені дозволяли фотографувати. Гід відвертався, начебто нічого не бачить.

Коли ми приїжджали до Північної Кореї, мобільного зв’язку там ще не було. Близько китайського і південнокорейського кордону сотовий сигнал ловив, але за використання мобільного іноземцю можна було отримати п’ять-сім років в’язниці. Зараз у них з’явився мобільний зв’язок (якийсь єгипетський оператор), але мобілки є тільки в еліти (виходячи з того, що я читав). При в’їзді в країну в аеропорту у нас відбирали телефони, а при виїзді – повертали.

Щодо американського туриста… Хлопець вирішив, грубо кажучи, повикаблучуватися, за що і був покараний. Подумав, мабуть, що може нести розумне і добре – принципи американської демократії. А корейці захотіли провчити Америку настільки жорстоким способом. Символом демократії він не став, тільки втратив життя.