Ксенія Карпенко раніше була зіркою журналів «Кореспондент» і «Репортер», а зараз створила власний бренд одягу. Олег Шанковський працював на ТСН, а нині він – успішний айтішник. Христина Маковей з ведучої телеканалу М1 перекваліфікувалася у візажисти. Лілія Пічхнарашвілі була журналістом видання «КП в Україні», а тепер у неї своя школа по грі на барабанах. Анну Роєнко всі знали як ведучу МТV, а Марію Хрущак – як шеф-редактора журналу «Афіша», але тепер вони обидві займаються мистецтвом. Катерина Давидова багато працювала в глянцевому журналістиці, також була головним редактором «Афіші», а зараз відкрила свій магазин одягу. Наталя Радовінська, колишній фешн-редактор українського Elle, знайшла себе в мережі салонів краси. Нижче – їх історії!
Ксенія Карпенко,
«Мені довелося обирати між кар’єрою в журналістиці і коханою людиною, і я обрала друге»
Я працювала журналістом, займалася політичними розслідуваннями в журналі «Кореспондент». Спочатку могла дозволити собі писати багато, але в 2013-2014 роках все різко змінилося. Про владу можна було говорити тільки як про небіжчика – або добре, або взагалі ніяк. Мені не хотілося в цьому брати участь. На той момент я пройшла міжнародне стажування в Англії. Після нього я могла бути мультимедійним редактором, керувати SMM-департаментом, займатися відеоматеріалами. Все це я і робила, влаштувавшись в журнал «Вести. Репортер». Крім того, там виходили мої інтерв’ю. Їх вже не можна було відредагувати: що сказано, то сказано. Але і в цьому виданні я згодом зрозуміла, що зраджувала себе, адже «Репортер» і «Вести» – це гроші тих, про кого я колись писала. Коли я це усвідомила, мені стало не по собі. Я ж отримувала гроші від тих, чиї цінності мені суперечать!
І тут приходить звістка: я виграла американський грант Fullbright, на який подавалася рік тому, і повинна на півтора року летіти до Нью-Йорка на навчання по мультимедійним журналістським проектам. І можна було б сміливо летіти, якби не один нюанс. Ще працюючи в «Кореспонденті», я робила проект «Встигнути до тридцяти» – про бізнесменів, які до тридцяти років змогли побудувати успішний бізнес. Так я познайомилася зі своїми майбутнім чоловіком. Мій коханий чоловік не міг полетіти до Америки разом зі мною. А Штати – це одинадцять годин польоту, і стосунки на відстані можуть бути приречені.
Мені довелося обирати між кар’єрою в журналістиці і коханою людиною, і я обрала друге. Але при цьому думала, як же зробити, щоб у мене не було ні краплі жалю. Почала прикидати, чим ще можу займатися, крім журналістики. Я непогано малюю, завжди мислила образами. Дуже швидко склала простий бізнес-план і запустила в роботу першу колекцію. Ніде правди діти, що чоловік мені дуже сильно допоміг. Він в бізнесі з 18 років і відмінно розбирається в бізнес-процесах. У нього велика міжнародна компанія.
З «Репортера» я пішла не відразу. Поєднувала роботу і запуск свого бренду, який назвала #Love Fashion&Personalities. Втомлювалася страшно, спала по три-чотири години на добу.
У 2014 році запустила свою першу колекцію, в пастельних відтінках. У мене тоді був маленький шоурум на Подолі, його буквально атакували! Першими покупцями бренду стали люди, про яких я розповідала у своїх статтях і яких я фотографувала. А потім – пішло-поїхало… Через півтора року ми вже відкрили повноцінний магазин в центрі Києва, а я почала навчання в британському London College of Fashion: британці одні з кращих в розумінні маркетинг-стратегій модних брендів.
Олег Шанковський,
«Робота програміста дуже цікава, а головне – значно спокійніша, ніж у ЗМІ»
Христина Маковей,
«Дівчатам, які працюють на ТБ і хочуть стати мамами, я не рекомендувала б йти в декрет більше, ніж на рік»
Дівчатам, які працюють на ТБ і хочуть стати мамами, я не рекомендувала б йти в декрет більше, ніж на рік. Після народження першої дитини я всі три роки сиділа в декреті, але не розуміла, до чого це призведе. Грубо кажучи, після трирічної перерви в роботі я опинилася на телебаченні нікому не потрібна. Походила на кастинги деяких каналів, але їх не пройшла.
І тут я згадала, що ще до роботи телеведучою працювала перукарем і візажистом. До речі, я навіть на М1 спочатку потрапила гримером, з часом стала вести програму (працювала там шість років, до 2008 року).
Мені подзвонила знайома, яка була головним редактором журналу «Макіяж». Я попросила її взяти мене на роботу, а їй як раз потрібен був помічник. Пропрацювала там півтора роки. Потім мене запросили на телеканал «1+1» візажистом, де я працюю з 2014 року.
Нещодавно я знову народила, однак цього разу в декрет надовго не збираюся. І якщо мені надійдуть якісь пропозиції на ТБ, то, звичайно, буду їх розглядати.
Катерина Давидова,
«Папір не повинен бути дорожчим за інформацію, яка на ньому надрукована»
У 2008 році нагрянула криза, і глянцева журналістика, яка довгий час мене годувала, перестала бути джерелом доходу. Я переконана, що папір не повинен бути дорожчим за інформацію, яка на ньому надрукована, а ось глянець в умовах падаючого ринку грішить саме тим, що нищить дорогий папір на непотрібні набори букв. Це навіть добре, що криза знищила нахлібників, які не створюють нічого, крім мильних бульбашок. Загалом, доля сама привела мене до істинного призначення.
У магазині Not Basement продаються речі, які я називаю породистими: у них є автор, у автора була ідея, він її реалізовував, а не просто копіював розхожий тренд. Намагаюся, щоб представлені марки не були широко відомі в Україні. Це дозволяє покупцям зустрічати мінімум двійників (вічний головний біль цінителів відомих брендів і мас-маркету).
Фізичному ритейлу, щоб його остаточно не витіснили онлайн-магазини, потрібен додадково до товарів особливий сервіс. Наш магазин його надає, але це не те, що ви подумали. Ні, наші співробітники не працюють стилістами. Гадаю, дорослій людині не потрібно нав’язувати свої стилістичні ідеали, давати поради. Навпаки, потрібно зрозуміти її смак і потрапити в нього, давши інформацію про експлуатаційні якості речі. Думаю, це найголовніше: як річ буде носитися. Мало хто дає покупцеві таку інформацію, адже продавці в магазинах не так часто одягаються в цих же магазинах. А ще у нас представлені всі групи товарів, тобто можна одягнутися з ніг до голови, що зручно для зайнятих людей.
Капіталу на старті у мене не було, і це не так уже й погано для дрібного бізнесу. Часом солідні інвестиції лише гублять ритейл. Є сумні приклади: домогосподарки, які вважають себе іконами стилю, приваблюють інвесторів, наймають армії маркетологів і копірайтерів, друкують собі візитку креативного директора, і все це лише для того, щоб дуже швидко прогоріти. Коли все робиш сам, знаходишся ближче до реальності, розумієш, що через кожен промах бізнес може «померти», працюєш краще.
Весь цей час я не йшла з журналістики і продовжую працювати з текстами. Адже журналістів, як і курців, колишніх не буває. Але якби раптом поверталася в професію з головою, пішла б у соціально-політичну: там є у кого повчитися, а це – основа нашої професії.
Наталя Радовінська,
«У глянці мені стало нудно»
У 1999 році, коли в Україні тільки-но відкрився журнал Elle, мене запросили туди працювати. Спочатку я була стилістом, а через якийсь час стала фешн-редактором. Пропрацювала три роки. Потім мене запросили в L’officiel креативним директором, а через деякий час я зайняла посаду виконуючої обов’язки головного редактора.
Але в глянці мені стало… нудно. Я не люблю понти, мені набридло ходити по світських заходах. Я ж за першою освітою художник (за другою – перукар). Мені хотілося щось робити руками, а тут – суцільні тусовки, рекламодавці. І так постійно!
Моя подруга, господиня салонів Kika-Style в Києві, запропонувала мені спробувати працювати у неї. З того часу вже сім років не змінюю місця роботи. Я викладаю – проводжу семінари в Академії L’Oreal. Крім того, я креативний директор мережі Kika-Style і ще працюю перукарем. Їжджу на міжнародні конференції за кордон. Мені тут дуже комфортно!
Лілія Пічхнарашвілі,
«Щоденні видання вичавлюють тебе, як лимон, особливо якщо змінюються редактори і власники холдингів»
У «Комсомольську правду» я прийшла на другому курсі Дніпропетровського журфаку. Спочатку працювала в «регіонах», в Дніпрі, а потім переїхала до Києва.
Перед «Комсомолкою» у мене вже був невеликий досвід роботи: з дев’ятого класу я бігала по коридорах міської газети, а в університеті писала і знімала для музичних журналів Дніпропетровська. До речі, мені завжди щастило з редакторами. Вони були не просто наставниками, а друзями, з якими ми й досі зустрічаємося на масляні млинці. Звичайно, коли тобі 19, вони частенько кричать: «Пічхнарашвілі, якщо ти таке напишеш, я тебе повішу! Ну… або сам повішуся». Але все одно відправляють на чергове завдання, наприклад, в Магдаленовку, поспілкуватися з маніяком, який до смерті морив голодом свою дитину. І ти, щасливий, ховаєш диктофон в рукаві і один на один випитуєш нечленороздільні відповіді у забитого мастями зека.
Але в двадцять чотири, вже працюючи в Києві, я поступово стала розуміти, що не хочу писати про труби, які прорвало в місті, нові виставки в ботанічному саду або шукати винуватого в будь-якій ситуації. А матеріалів, коли ти дійсно можеш комусь допомогти або щось змінити (як, наприклад, здійняти галас, врятувати матір з сином від батька-італійця, який силою і зв’язками вивіз чадо з України; або зупинити масове вбивство безпритульних собак малолітками, що уявили себе догхантерами) дуже мало.
Та й потім, щоденні видання вичавлюють тебе, як лимон, особливо якщо змінюються редактори і власники холдингів. Нові, зі своїм баченням, зі своїми політиками за спиною: тепер ми пишемо про тих, а про тих – тільки за гроші. Та й найцікавіше, ти намагаєшся якомога менше вплутуватися в журналістські розслідування, тому що в Україні вони нікому не потрібні. Який сенс цілодобово працювати над матеріалом? Ти отримуєш свої 250 гривень за шпальту (так було в 2011-2012 роках), і неважливо, скільки просидів над нею: чи просто розшифрував диктофонний запис з «пресухи», чи обдзвонив мільйон очевидців, зустрівшись з усіма постраждалими і розкопавши конкурентам на зло фотку для обкладинки.
Такі реалії друкованих ЗМІ. У всякому разі так було, як зараз – не знаю. Після звільнення з «КП в Україні» я, звичайно, спочатку розкидала резюме «глянцю». Але не вийшло. І я поїхала на запрошення до Індії, в Гоа (це вийшло випадково, окрема історія) працювати піарником в російський тренінговий центр, який позиціонував себе як місце для духовних практик. Але вже на другий день я зрозуміла, що не хочу мати до цієї «духовності» ніякого відношення і опинилася на вулиці з $ 500.
Спочатку я пропонувала SMM індійським готелям, орієнтованим на російськомовних туристів, потім відкрила інтернет-«ларьок» товарів з Індії. А через рік як організатор почала возити до Індії групи мандрівників. Тільки не займатися там йогою, а саме подорожувати, з відвідуванням сатсанг відомих майстрів і паломницьких місць. Також планую возити групи ще в Непал і на Шрі-Ланку, допомагаю збирати групи в Тибет.
Паралельно мені вдалося відкрити школу гри на африканських барабанах в Києві. Коли я тут, влаштовую «барабанні» вечірки. Всі бажаючі можуть погриміти на джембе, потанцювати з кращими хореографами столиці африканські танці і зустріти захід з видом на місто.
Майстер-клас по грі на барабанах я також влаштовую безкоштовно – для дітей з дитячих будинків та для діток, що хворіють на рак, ДЦП.
А журналістика? Я все ще люблю задавати питання. Тому, може, я і повернулася б в журналістику, але тільки не в соціальну. Поки я задаю питання тільки собі і шукаю відповіді на них тільки у себе всередині.
Анна Роєнко,
«Магія телебачення існує, і я однозначно стала її жертвою»
Пропрацювавши близько семи років на телебаченні, я поїхала отримувати ступінь магістра в Лондон за фахом «Культурні і креативні індустрії» в King’s College London. Хотілося змін, розвитку, і, мабуть, я відчувала, що виросла з молодіжно-підліткового формату MTV.
Пробувала себе в різних сферах: працювала в комунікаціях, в маркетингу в компанії в Австрії, знімала з командою комерційні відеоролики тощо. Крім телебачення моїм захопленням завжди був арт. Пам’ятаю, що навіть свій перший сюжет на ТБ на регіональному каналі «Київ» в 2004 чи в 2005 році я знімала про живопис і художників-початківців. За іронією долі, саме до мистецтва я і прийшла через більш ніж десять років.
Зараз я активно розвиваю себе як художник, беру участь у виставках, співпрацюю з арт-куратором при Інституті проблем сучасного мистецтва. Планую продовжувати розвиватися в цьому напрямку, також працюю над створенням своїх принтів.
Жити до України я повернулася рік тому, і весь цей час придивляюся до медіапростору, міркую, що могло б бути мені цікавим. Ніде правди діти, що часом накриває сильна ностальгія по своїй роботі в медіа, і припускаю, що в майбутньому моя кар’єра буде з цим пов’язана. Мені було б цікаво попрацювати в форматі на культурно-соціальну тематику. Магія телебачення існує, і я однозначно стала її жертвою.
Марія Хрущак,
«Тепер читати українські медіа просто очам боляче»
Сейчас я занимаюсь тем, чем занималась параллельно вот уже 10 лет. В 2007-м я организовала свой первый кураторский проект – это была выставка фрика из города Галич, художника Игоря Переклиты, который с 90-х пишет странный постмодерный лубок, по сути, стеб над провинциальными комплексами и стереотипами. После этого – было с двадцать проектов, в основном, совместно с Гольдштейн: от пиар-кампаний отдельных мероприятий по искусству до кураторства школы кинокритиков ОМКФ или целого года, проведенного в стенах региональной галереи (открывала выставки каждые полтора месяца, плюс несколько заграничных проектов). Последние годы продолжаем заниматься не менее наивными и романтичными вещами, чем делать журнал о культуре: работаем с молодыми художниками. Их сложно вписать в дежурные выставки украинских институций, плюс мы с ними на одной волне: делать то, что нравится, потому вместе не очень вписываемся в нашу привычную картину «художники и кураторы в погоне за меценатом».
И хотя независимо не всегда получается мгновенно осуществить то, что планируем, но от этого становится еще интереснее – находить, вдохновлять, спорить, создавать, менять в процессе концепцию, приходить к каким-то парадоксальным выводам и двигаться дальше. Это касается и идей, и художников, и людей, которые готовы вкладывать деньги в молодое искусство.
Особенный вызов и дерзость – попытаться найти в нашей стране бюджет на большой международный арт-проект, но у нас получилось: этой осенью представим в Киеве проект, посвященный людям будущего.
Еще одно направление, которым мы с с пребольшим удовольствием занимаемся – это формирование частных коллекций и создание подборок для отдельных интерьеров. Очень интересно наблюдать, как меняются люди и их интересы, после того, как они начинают жить с искусством.
Если и вернусь в журналистику, то не скоро. Пишу сейчас от случая к случаю: что удивительно, тексты зачастую заказывают женские журналы, которые как-то пытаются сохранить умное лицо и часто выглядят поинтереснее, чем многие наши еженедельники и якобы сайты о культуре.
В нашей стране все не просто печально в медиа, а катастрофически плохо. На фоне нашего времени 2000-ые с количеством газет, журналов, галерей, культурных событий и специалистов, которые этим всем занимались, теперь кажутся просто Афинами.
Начиная с 2009-ого, когда стали закрываться печатные издания и перестали платить гонорары, специалисты ушли в другие сферы. Так из медиа исчезла харизма, ирония, хулиганство и совсем исчезла мысль. Теперь тексты пишут не за гонорар, а за то, чтобы польстить свое самолюбие, и бесплатно.
Сетевые издания стали экономить на корректорах и литредакторах. Так воцарилась неграмотность. Теперь читать украинские медиа просто глазам больно. Как-то включили мы с приятелем «Громадское», попали на встречу журналиста с организаторами крупного культурного события. И первое, что журналист им заявляет с самодовольной ухмылочкой: «Ну, рассказывайте»; гости не растерялись: «Ну, спрашивайте». После такой занятной журналистики за этим медиа я не слежу. Как и за большинством наших изданий, перепечатывающих пресс-релизы и подписывающих их именами своих сотрудников, издающих заметки профанов без какой-либо проверки информации на достоверность, публикующих посты из Фейсбука, чтобы оправдать свой нелепый рабочий день и позволяющих себе ограничиваться в рубрике Культура рейтингами самых дорогих художников Украины, которых на самом деле примерно два. Вообще, по контенту в культурном разделе очень легко определить уровень издания. Если там экономят и печатают чушь – никогда не поверю, что в других рубриках – умно.
Иногда развлекаюсь чтением заголовков: наши журналисты пытаются всевозможными способами получить побольше просмотров. Телек – еще хуже, поскольку ориентир на рейтинги давно победил здравый рассудок. Ну и ТВ теперь – способ общения с теми, кого, по мнению медиаспециалистов, интересует все самое ужасное, мерзкое и примитивное.
Еще я не смогу простить нашим журналистам этот мертвый украинский язык – гибрид украинского советской эпохи, с инфантильными призывами и словосочетаниями вроде «мешканці почали бити на сполох», сюда же все эти «археологині», «членкині» и «смаколики».
В идеальном мире все эти люди, из уважения к профессии, должны уволиться и закрыть свои издания и каналы и начать все заново, под руководством приглашенных из-за границы специалистов. Это уже мое не профессиональное умозаключение, а зрительское и читательское.
Всі фото: Facebook і особисті архіви героїв статті